Вікторія Терещук: Молодій матері змагатися простіше

Напевно, кожна жінка рано чи пізно замислюється над питанням материнства. У спортсменок ця проблема постає аж надто гостро, адже бажання народити первістка з’являється зазвичай на піку кар’єри. Хтось, аби «не вибитися з колії», продовжує змагатися до останнього, а декому вдається і мамою стати, і спортивну форму не втратити.

Зірка сучасного п’ятиборства Вікторія Терещук — одна з тих мам–героїнь, хто наважився взяти паузу у спортивній кар’єрі і повернутися після цього на вершину. Уже через два роки після народження сина бронзова призерка пекінської Олімпіади–2008 у парі з Павлом Тимощенком здобула «срібло» чемпіонату світу в комбінованій естафеті, а минулого року спричинила фурор на ЧС у Москві, де стала дворазовою чемпіонкою планети. Такі здобутки не залишилися поза увагою Національного олімпійського комітету, який назвав Терещук найкращою спортсменкою 2011 року в Україні. Відповідно, луганчанка отримала головний приз від організаторів премії «Герої спортивного року». Ми говоримо з Вікторією про перемоги, поразки, спорт і материнство.

«Надія живе до останнього»

— Минулого року переможницею двох номінацій — «Людина року в спорті» і «Найкраща спортсменка року» — стала одна людина, байдарочниця Інна Осипенко–Радомська. Цього разу у спортивному розділі премії «Людина року» тріумфувала легкоатлетка Ольга Саладуха, а призи «Героям спортивного року» мали роздати через кілька днів після цього. Вікторіє, ви вірили, що спортивні «академіки» віддадуть перевагу вам?

— Звісно, я засмутилася, коли не отримала відзнаку на церемонії «Людина року», але

розуміла, що Саладуха — сильна спортсменка, яка перемогла в об’єктивній боротьбі. Без сумніву, вона гідна цього звання. Відтак коли я йшла на церемонію нагородження «Героїв спортивного року», думала, що Ольга переможе й тут — за аналогією з минулим роком. Проте в душі сподівалася на свою перемогу. Недаремно ж кажуть, що надія помирає останньою.

— Кажуть, що спочатку людина працює на своє ім’я, а потім — ім’я працює на людину. У вашому житті це правило діє?

— Мені складно сказати. Я ніколи не звертаю уваги на другорядні речі, адже тоді випускаєш головне. А зараз для мене найважливіше — це Олімпійські ігри.

— Як думаєте, можливо, саме завдяки вашому великому послужному списку, де серед нагород є й олімпійська «бронза», вам вдалося стати найкращою спортсменкою року–2011?

— Як на мене, то на рішення суддів вплинув той факт, що на одному чемпіонаті світу я виграла одразу три медалі. Це було справді складно. Навіть не фізично — я була чудово готова насамперед психологічно.

— Що для вас означають такі офіційні, світські заходи, де оцінюють минулі виступи й дивляться на спортсменів поза стадіоном?

— Перш за все, це нагода переключитися з однієї події на іншу. Адже коли зациклюєшся на чомусь одному, то потім дуже сильно переживаєш невдачу. А в спорті, як і в житті, потрібно уміти легко переживати невдачі. Треба швидко забути поразку, й при нагоді затьмарити її успіхом.

«Жінка має бути стильною та елегантною»

— Ви казали в коментарі «УМ», що на церемонії «Людина року» разом з Ольгою Саладухою підтримували одна одну, оскільки нікого більше там не знали. Схоже, ви не часта гостя світських зібрань? Як узагалі до них ставитеся?

— Усе було чудово, мені сподобалося. Але, оскільки я була вперше на такій події, то відчувала певний дискомфорт. Хвилювалася, бо не знала, що і як проходитиме. Натомість Ольга вже вдруге відвідувала цю церемонію, тому їй було трохи легше.

Ми згодом зійшлися з нею на думці, що в Жовтневому палаці на визначенні кращих спортсменів буде однозначно легше, адже там усі свої.

— Чи багато часу витратили на підготовку до виходу у світ?

— Не можу, сказати, що не готувалася. Готувалася. Після півтора місяця напружених тренувань на закритій спортивній базі довелося й до перукаря сходити, й до послуг візажиста вдатися.

— Окрім титулу «Спортсменка року», ви також отримали автомобіль «Хюндай елантра». На сторінках одного видання довелося прочитати, що після тріумфального виступу на чемпіонаті світу 2011 року вас порівняли з машиною, яка легко обходить своїх суперників на останньому етапі. Цікаво, чи підходить подароване авто під ваш спортивний образ?

— Чесно кажучи, я не знаю, звідки взялося таке порівняння. Хотіла б я дізнатися, хто його вигадав. Мені, як, певно, кожній жінці, хочеться бути стильною та елегантною, а в чомусь навіть — жінкою–загадкою. Вважаю, що й у автомобілі «Хюндай елантра», в якому я вже посиділа й потрималася за кермо, вдало поєднуються ці якості. Авто мені дуже сподобалося, я закохалася в нього. Я навіть зателефонувала до фонду Бориса Колесникова, аби ще раз подякувати за цей подарунок.

— А доти у вас був автомобіль?

— Ми маємо сімейне авто, яким керує чоловік.

— Водити вмієте?

— Права маю, але водити машину ніхто не навчив (сміється). Для себе я вирішила, що тепер навчуся й самостійно їздитиму.

— А як щодо ставлення чоловіків до жінок–автолюбителів на дорогах?

— Чоловіки іноді деспотично ставляться до жінок за кермом. Проте я сама неодноразово бачила, як жінки порушували правила дорожнього руху. Тож їм таки є що закинути (посміхається).

«На тренування втікаю — щоб син не бачив»

— Після Пекінської олімпіади, коли планували народження дитини, ви точно знали, що повернетеся у великий спорт?

— Я знала, що повернуся — все йшло за планом. Щоправда, коли перебувала в «цікавому становищі», почала хвилюватися, що сімейне гніздо й домашній затишок переважать спорт. Проте на останніх місяцях вагітності зрозуміла, що улюблена справа таки візьме гору і я продовжу займатися п’ятиборством.

— Вікторіє, вашому сину зараз два з половиною роки, і практично весь час його няньчить бабуся. А як він сприймає те, що мами немає вдома? І як ви переживаєте тривалу розлуку із синочком?

— Звісно, я сумую, переживаю. Був час, коли я дуже часто розмовляла з ним через інтернет — по «Скайпу». Однак помітила, що моє хвилювання негативно позначається на дитині. Чим частіше я його займаю, тим більш неспокійним він стає. Недаремно ж кажуть, що мама й дитина мають невидимі зв’язки. Тож останнім часом намагаюся менше про це думати.

Коли я йду на тренування, знаю, що він плаче. Щоразу одні й ті самі відчуття, неначе мене від нього відривають. І для мене це найстрашніше. Узагалі, на тренування доводиться втікати — забираю речі і вдягаюся в загальному коридорі, щоб малий не бачив.

—  Подружжя українських віндсерфінгістів — Ольга Маслівець і Максим Оберемко — на всі змагання їздять зі своїм малюком. У вас такого бажання немає?

— Так вийшло, що мій другий тренер — лікар, який також є хрещеним батьком мого сина. Тож з усіх питань я ра­джуся з ним. Якщо дитині краще залишитися удома й уникнути стресів, пов’язаних із перельотами, акліматизацією, то я роблю так, як краще йому, а не мені. Водночас ми можемо взяти сина на тренувальний збір до Кончі–Заспи. Принаймні від Луганська це не так уже й далеко, немає зміни кліматичних зон, часових поясів.

— Без сумніву, після наро­дження дитини в жінки–спортсменки змінюється життєве кредо. Як тепер розставлені ваші акценти?

— Бажання перемагати в мене все одно залишилося. Під час змагань у якийсь момент я забуваю про все, концентруючись на результаті. А основне, що змінилося, — так це сприйняття невдач. Тепер я їх швидше й простіше забуваю, розуміючи, що не це найголовніше в житті.

«У збірній ми беремо найкраще один у одного»

— У одному з інтерв’ю ви казали, що для перемоги на Олімпіаді потрібна психологічна стійкість. Лондонські Ігри стануть для вас третіми в кар’єрі. Як можете охарактеризувати нинішній стан вашої нервової системи?

— Здавалося б, якщо ти пройшов Олімпіаду, то вже став загартованим воїном. Але для мене кожна Олімпіада особлива. Хоча ти вже й знаєш, як і що відбувається, але щоразу нервуєш.

— Один із ваших козирів — біг на середні дистанції; після пекінських Ігор ви навіть планували спробувати сили в окремій легкоатлетичній дисципліні — на 800–метрівці. Відтоді, як змінився регламент змагань п’ятиборців (було об’єднано біг і стрільбу в один вид — «комбайн»), ваші результати пішли вгору. Схоже, така схема вам підходить більше?

— Безумовно. Від самого початку 3 км були не моєю дистанцією — для мене вона була досить довгою. По натурі мені більше підходило бігти 400 та 800 м. Тому запропоновані нововведення — коли біг поєднується зі стрільбою, вважаю, зіграли на мою користь.

— У 2010–му році ви разом із Павлом Тимощенком виграли «срібло» чемпіонату світу у змішаній естафеті, у 2011–му — разом із Дмитром Кирпулянським зійшли на найвищу сходинку п’єдесталу ЧС. Скажіть, чи це хлопці біля вас зростають професіонально, чи тягнутися за вами їх змушує чоловіче честолюбство?

— Останнім часом у нашій команді склалася така ситуація, коли кожен спортсмен запозичує у свого колеги якісь позитивні якості. Це не суперництво — ми просто орієнтуємося одне на одного. І так виходить, що з кожним роком наші результати поліпшуються.

ДОСЬЄ «УМ»

Вікторія Терещук

Заслужений майстер спорту з сучасного п’ятиборства.

Народилася 18 лютого 1982 р. в Луганську.

Чемпіонка світу (2011) та Європи (2008), бронзова призерка Олімпіади в Пекіні (2008), срібна призерка ЧС–2006 та 2008.

Перший тренер — Людмила Бень. Тренер — Сергій Туробов.

Зріст — 175 см, вага — 58 кг.

Закінчила Луганський педагогічний університет ім. Т. Шевченка.

Заміжня. Разом із чоловіком–тренером виховує сина.

ДОВІДКА «УМ»

Сучасне п’ятиборство — олімпійський вид спорту, який включає змагання зі стрільби із пневматичного пістолета, фехтування, кінного спорту, плавання та бігу (кросу) — дисциплін, неодмінних для офіцера кінця ХІХ — початку ХХ століття.

Cучасне п’ятиборство як спортивну дисципліну вигадав засновник олімпійського руху П’єр де Кубертен. До програми Олімпійських ігор воно входить із 1912 року. Змагання серед жінок включені до програми Олімпіад із 2000 року.