Брат–2

Ідемо з Мирославом середмістям Калуша. Пізній ранок. Ті, хто працює, — уже на роботі. Погода типово березнева, з дощиком, проте перехожих у центрі майже 70–тисячного міста не бракує. На превеликий подив, ніхто з моїм співрозмовником не вітається. Може, не впізнають його у непоказній в’язаній шапочці? А може, — дивуюся подумки — калушани не знають його в обличчя? Так і хотілося крикнути: «Люди добрі, та це ж — Мирослав Левицький, лідер «Братів блюзу»! Його ім’я у світі більш відоме, ніж прізвища всіх ваших мерів разом узятих, починаючи від часів заснування Калуша. А містові цьому — нівроку: перша письмова згадка датується 27 травня 1437–го».

«Мегаполіс сприятливіший від провінції»

— Пане Мирославе, ви зав­жди ось так непомічено ходите Калушем? Вас не зупиняють перехожі і не просять автографи?

— Я ж — не попсова фігура. Є друзі, котрим я цікавий як музикант. Місто живе своїм життям, я — своїм. І мене це влаштовує.

— Невже у вас ніколи не виникало бажання переселитися до Львова, Києва, Варшави чи Парижа. При бажанні це, мабуть, не так і складно було б здійснити. Що вас утримує в провінції?

— Тут передусім мешкають мої батьки: мама до виходу на пенсію працювала вихователькою в дитсадку, тато — лікарем. Вони переїхали сюди з гірської Ворохти, коли мені було 7 років. Народився ж я на Буковині, звідки родом мама. Мабуть, потреба жити поруч із найріднішими людьми переважила всі інші. Хоча розумію, що для професійного музиканта середовище мегаполіса — незрівнянно сприятливіше від провінції. Я комфортно почуваюся, гастролюючи у великих містах, де реальніше й гостріше відчувається дух конкуренції. Світ шоу–бізнесу, звісно, дуже жорсткий, там немає місця сентиментам. Конкуренція — це розвиток. Момент визнання — вершина. Тривале перебування на ній — виснажлива праця.

— Проте ваших зусиль у створенні вишуканої і менш комерційної, ніж усюдисуща попса, музики виявилося замало, аби піднятися на гребінь вітчизняного шоу–бізнесу. Мабуть, за кордоном «Брати блюзу» набагато популярніші, ніж в Україні?

— Однозначно. Нам надають для виступів найпрестижніші зали у провідних країнах світу. Ми добре представлені там і в медійному просторі. Приміром, останній альбом «Місто, яке ніколи не спить», випущений студією Jive Music у Відні, отримав дуже багато ротацій на FM–радіо у США, Велико­британії, Франції, Німеччині, Італії, Австрії, Польщі, Японії тощо. В Україні — складніше. Ми вже два десятиліття протистоїмо фанерно–пластмасовій попсі й виконавцям, котрі надають перевагу не музиці, а довколамузичному піару. На жаль, сучасний світ занадто галасливий. У цій нерівній боротьбі на просторах Вітчизни нам ще не вдалося досягнути переконливих успіхів. Популізм домінує в усіх сферах життя країни, музика — не виняток.

«Наша музика не настільки таблоїдна»

— Можливо, масовому вітчизняному слухачеві незрозумілий ваш стиль виконання? Знавці називають його своєрідним синтезом арт–джаз–року, етно–фолку, ритм–енд–блюзу та карпатської автентики. Погоджуєтеся з таким визначенням?

— Наш стиль — це калейдоскоп. З одного боку — музика й колір із багатьма відтінками, з другого — особиста реакція на те, що відбувається довкола. Засобами музики ми намагаємося передусім акцентувати увагу на сучасних проблемах. Від них нікуди не сховаєшся. Хоча наша музика, звісно, не настільки таблоїдна, аби бути затребуваною малоосвіченим середовищем. Поїздивши по світу, я зробив несподіваний висновок: у країнах, де суспільство має доброт­ну — за світовими стандартами — якість життя, люди слухають класику, джаз і рок. Там, де віддають перевагу чомусь іншому, суспільство перебуває на нижчих щаблях розвитку. Висока музична культура має стати національним пріоритетом, прищеплюватися мас–медіа, у школах, клубах, на фестивалях. Музика миттєво впливає на свідомість і допомагає формувати особистості, а не покірну біомасу.

Провідні музиканти світу, ті ж Стінг, Браян Іно, Pink Floyd, спромоглися сказати сильним світу цього «Ні!», протестуючи проти воєн, екологічних загроз тощо. Вони дають людям надію на краще майбутнє. Без такої музики, на мою думку, життя не може бути повноцінним.

— Як уплинула ваша музика на Білла Клінтона? Хто запросив вас виступити перед 42–м президентом США?

— Мабуть, аташе з питань культури амбасади Сполучених Штатів чув гру учасника нашого гурту, мого рідного брата Олега, котрий володіє найбільш широким діапазоном звучання альт–саксофона — від ледь чутного легкого піано до експресивного потужного форте. Олег дуже тонко і глибоко відчуває музику. Звуки його саксофона не можливо сплутати з будь–якими іншими. Клінтон теж захоплюється цим інструментом. Коли він відвідав Україну з офіційним візитом у 1995 році, ми грали в Києві біля Червоного корпусу університету імені Шевченка. Тоді вперше так близько побачили Білла та Хілларі Клінтон. Мабуть, гра «Братів блюзу» йому сподобалася, бо нас запросили виступити і під час його другого візиту через п’ять років. Це дійство відбулося біля Михайлівського Золотоверхого собору.

— Чи не стали музичні смаки американського президента орієнтиром для українських олігархів, котрі полюбляють вечірки за участю зірок шоу–бізнесу?

— Мабуть, ні. Запрошення від багатих співвітчизників нам не надходили.

«Нам удається тримати баланс»

— Усі «Брати блюзу», звісно, — відомі й амбітні музиканти, тож за двадцять довгих років вам навряд чи вдалося уникнути «тертя особистостей». Як пройшли крізь ці випробування? Чи часто тепер вдається збиратися разом?

— Я дуже вдячний хлопцям за те, що ми не розбіглися і так довго тримаємося купи. Хоча і в нас у певні моменти теж відчувалася змученість одне від одного. У цьому немає нічого дивного, адже кожен учасник гурту — по–своєму оригінальний виконавець. Крім того, в кожної талановитої людини час від часу з’являються якісь несподівані ідеї, нові погляди, що не завжди подобаються іншим. Це — надто тонка матерія. Нам удається тримати баланс, інакше як цілісний колектив так довго ми б не проіснували. Дуже прикро, що в 2009–му помер перший скрипаль і вокаліст гурту Андрій Валага, та на сцені поруч із нами вже впевнено почувається його син Захар.

Останнього разу ми виступали торік у грудні на міжнародному джазовому фестивалі Do#Dж у Донецьку разом зі скрипалькою Ассією Ахат та всесвітньо відомим французьким музикантом Еріком Серра.

— У роду, крім вас з Олегом, були музиканти чи представники інших творчих професій? Веду до того, що в Калуші кілька років тому я познайомився з цікавим чоловіком Віктором Гулаком, котрий має документальне підтвердження своєї спорідненості з відомим українським літератором і науковцем Петром Гулаком–Артемовським, який народився на Черкащині. Виходець із тих країв письменник Іван Нечуй–Левицький — не ваш родич?

— Про це мені нічого не відомо, але по батьковій лінії простежується спорідненість із Соломією Крушельницькою. А ще мій дід, греко–католицький священик, мав такий тенор, що його запрошували співати на професійні сцени Відня. Певне, музичний дар має здатність відтворюватися.

ЮВІЛЕЙ

— Цьогоріч виповнюється 20 років із часу заснування «Братів блюзу». Ви вже узгодили програму святкувань?

— Зі своїми колегами якраз обмірковуємо варіанти. Та це й не так просто, бо бас–гітарист Андрій Мельник мешкає в Нью–Йорку, гітарист Сергій Тафтай — здебільшого в Канаді. Дата справді наближається така, що і згадати є що, й озвучити. Якщо зупинимося на ювілейному концерті в Києві чи кількох таких заходах, то вони відбудуться восени, якщо підсумковий альбом — то його можна випустити й раніше.

ДОСЬЄ «УМ»

Мирослав Левицький

Народився 26 січня 1963 р. в с.Леньківці (Чернівецька обл.), дитинство провів у Калуші, де вчився у музичній школі по класу фортепіано. Закінчив Івано–Франківський педінститут. Але вчителем музики не став, випробовував себе в різних гуртах — ВІА «Росинка», «Барви», «Беркут», працював навіть акомпаніатором у калуському Будинку школяра. У 1990–х був клавішником у групі Ірини Панаровської (Москва).

У 1992 р. засновує разом iз братом Олегом бенд «Брати блюзу» і вже за рік, на «Червоній руті» в Донецьку, ця формація здобуває гран–прі. Невдовзі до «Братів» прийшла слава одного з найпопулярніших музичних брендів не лише на теренах колишнього СРСР, а й у світі, що підтвердили гастролі у США, Канаді, Франції, Німеччині, Австрії, Польщі.

«Брати Блюзу» ввійшли в історію як перша група зі Східної Європи,  котра в 1998–му виступила на головній сцені фестивалю Сіґет в Угорщині. Вони виходили на сцену разом із такими знаменитостями, як Goldie, Rammstein, Green Day.