Той, що ллє воду на наш млин

Ідеї його марок водночас прості і аж до крику надзвичайні. Юрій Логвин — людина–епоха у своїй справі, один з перших, хто розробив поштові марки незалежної України. Днями знайшовся привід завітати до його скромної квартири на вулиці Гончара, всуціль «захаращеної» особистми архівами та книжками — нещодавно вийшли в обіг стандартні марки «Водяні млини України», створені Юрієм Логвином.

Не боротися з вітряками, а малювати їх

— Юрію Григоровичу, кажуть, прототипами до ваших млинів стали саме юнацькі замальовки.

— Я користувався деякими фотографіями з батькового дослідницького архіву, чимало запозичив у роботах відомого художника Мар’яна Маловського, а також вивчав книги з етнографії. До справи завжди підходжу серйозно, перелопачую колосальну кількість задокументованих даних. Але найбільшим поштовхом до створення цих марок і справді стали дитячі замальовки, які я зробив, подорожуючи з батьком Україною. Пригадую, екзотика млинів тоді мене просто приголомшила.

Батько, дослідник архітектури, часто брав мене з собою у наукові експедиції. Маршрути були найрізноманітнішими. Наприклад, у 1952 році, коли я вже закінчив 5–й клас Київської середньої художньої школи імені Шевченка, ми виїхали за таким маршрутом: Львів, Жовква, після них були Коломия і Ворохта, далі — Косів і Хотин, тоді — Поділля і місто Бучач на Тернопільщині. Саме тут я і намалював млин, що став найпершим прототипом майбутнього номіналу марок. (Показує малюнок, вочевидь іще юнацької руки. — Авт.). Цей млин — на потічку. Колесо, на яке падала вода, було на рівні димаря, а від кам’яних жорен навколо стояв страшенний гуркіт!

— Де і коли виконали інші замальовки?

— Через рік. Пригадую, це було в Хотині. Пишу етюд тамтешньої фортеці, а батько саме займався її обмірами та фотографуванням. Коли чуємо — внизу, де стрімко тече Дністер, пронизливий крик. А там, я не звернув раніше уваги, стояла на паромі якась халабуда. Вже знизу ми побачили, що від того надводного агрегата, який виявиться млином, прудко відпливає човен–довбанка, чи радше душогубка, а в ній — мельник. Він, чимдуж намагаючись наблизитися до людини у другому човні, припнутому нижче за течією, відчайдушно гребе воду звичайною лопатою! З’ясувалося, що це два брати–мельники поставили здоровенну вершу, в яку потрапив сом десь метр сімдесят завдовжки. Один брат не міг самотужки витягти рибину, тому і кричав, ба, навіть репетував, перехилившись із човна. У тій гарячці іншому братові до рук потрапило не весло, а звичайна лопата — дуже квапився на допомогу! За таких кумедних обставин я відкрив для себе ще один вид млинів — напливні.

Малюнки млинів, які мені вдалося виконати у 1952—54 роках, стали підґрунтям до подальшої не однієї фахової роботи з марками. Втiм у всіх них я продовжив улюблену по життю лінію — землеробської української культури, традиції якої, на жаль, зараз зовсім знищені. Так, навіть у додатку до млинів я подав і землеробський цикл: оранка, засівання, жнива, обжинки, молотьба, укладання снопів у клуню, знесення зерна у комору.

Радянська влада проти млинів

— Як складалася подальша доля млинів?

— Більшість млинів по селах були вщент ліквідовані колективізацією або ж самоліквідувалися після ліквідації мельників у 30–х роках. А вітряки функціонували довше. Бо не треба було особливо дивитися за тими спорудами, хоча і вони були майже винищені під час війни — були добрими орієнтирами для стрільби. І ось яка цікава річ. Коли на «одноосібні» млини вже було накладено заборону, наші люди все одно викручувалися — мололи у жорнах. Однак, коли приходили комсомольці і знаходили, то розбивали жорна на друзки... Раніше я думав, що це тільки наші в українських селян розбивали жорна. А потім якось читаю спогади про війну одного лемка, так він пише, що в Лемківщині на території Польщі карателі–власівці, калмики і німці також розбивали жорна в українських селах. Українські жорна заважали і більшовикам, і гітлерівцям...

Утiм у деяких місцях млини все ж пережили і війну. Саме такі з них мені пощастило побачити і замалювати. Пам’ятаю, у діда, в сусідньому селі Горо­бйовці, також був млин. Туди в березні 1945 року мої бабусі везли збіжжя, кукурудзу, трохи жита і соняха. От вони поїхали ще вранці, а назад уже по тому жахливому степовому роздоріжжю прибрьохали практично вночі. Але вберегли все. Був і мені дарунок — підсмажене очищене насіння соняшника — делікатес неймовірний. А запах, а смак... як зараз пам’ятаю на язиці! Так ось, цей млин був у тому селі ще в 1952—53 роках. Тоді, при­їжджаючи до діда, бачив, як той іще махав крилами...

Сьогодні цих культурних пам’яток вже давно не лишилося. Ручаї пересохли, а на місцях водоспадів — смітники. Інша річ — марки. Тут млини вилискують у своїй іще повній красі.

Перший після Нарбута

— Якщо не помиляюся, ви стояли серед перших, хто, зі здобуттям Україною Незалежності, створював марки?

— Дизайн найперших українських стандартних марок, але за голівкою тридцятишагової купюри Григорія Нарбута, створив художник Василь Дворник. Уже у 1992 році, коли ці марки вичерпалися, треба було робити нову серію. І от тоді до мене звернувся нині покійний, славний такий був чоловік, Володимир Бехтір, голова Спілки філателістів України, і сказав, що є проект Міністерства зв’язку з видання стандартних марок. Він мені каже: яка ваша ідея, як би ви собі уявляли українські марки? А мені, власне, і думати не довелося, я це вже давно знав — старосвітська землеробська Україна. Адже коріння моє бере свій початок з села, дід та батько були землеробами. Так, батько Григорій вже у 19 років був головою колгоспу, а дід Никін став засновником однієї з перших сільськогосподарських комун імені Чубаря в 1922 році. Отож я заповзявся відображати на марках землеробську Україну, культура якої через необачність, ба, скоріше, через величезну дурість була зруйнована під час колективізації. Тоді по всій землеробській території Радянського Союзу були знищені тисячолітні колосальні напрацювання хліборобів. Наприклад, повністю зникла сіра степова порода наших національних волів, приплід від яких ніколи не хворів на лейкоз і туберкульоз. Тоді ж канули в Лету і знамениті холмогорські породи корів у Росії, що давали знамените вершкове масло для кращих ресторанів Франції. Знищені були і решетилівські смушки, що конкурували зі знаменитими каракульними вівцями Туркменістану (сам завиточок чорний, а на кінці — практично срібний). Я вже мовчу про кавуни–тумани чи симеренківські яблука.

— Які сюжети ви запропонували для перших українських марок?

— В Україні, залежно від регіону, існують разючі відмінності в одязі, у способі обробки землі, у зберіганні і приготуванні продуктів тощо. Відповідно, на моїх марках з’явилися буковинський косар, орачі поділля, черкаська жниця та ін. І так вони добре пішли, цілих вісім років були в обігу. А скільки мільйонів — десятки чи сотні — вийшло, навіть не знаю, але, думаю, загальним накладом до доброго мільярда добігло. Тоді ж, паралельно із землеробськими техніками, задумав дати і село, і житло, і власне сам побут наших предків–українців. Тому практично відразу запропонував керівництву видати марки, на яких були б зображені старосвітські хати України. Ідею затвердили. Коли до друку пішли ці 12 хат, а до них ще 12 купонів, наступним логічним кроком стали старосвітські млини і вітряки. Уявити собі стару землеробську Україну без вітряка чи млина абсолютно неможливо. Це невід’ємна цілісність сільської архітектури.

Валентина ОЛІЙНИК,
для «УМ»

ДОСЬЄ «УМ»

Юрій Логвин народився 5 лютого 1939 року в Кременчуці на Полтавщині. Закінчив Київський художній інститут і Вищі літературні курси при Літінституті ім. О. М. Горького. Член Спілки письменників України та Спілки художників України. Автор 18 книг та романів. Як художник працює в галузі переважно книжкової графіки, створює ескізи поштових марок. Має відзнаку II Республіканської виставки (3–тя премія за ілюстрацію до казки «Халіф–лелека» Гауфа, 1948 р.), а також пошанований премією ім. Лесі Українки у 2011 році (номінація «Літературні твори для дітей та юнацтва» за роман «Таємна перлина»).

ЦІКАВО ЗНАТИ

Якi були млини?

Млини на старосвітській Україні існували наливні (це коли вода падає на колесо згори) і підливні, коли вода крутить колесо знизу. При цьому вони поділялися на стаціонарні й пересувні або напливні, чи як їх іноді називали «на лодіях». Звичайно ж, напливні млини були характерними тільки для річок, де було можливим судноплавство. Адже з початком сезону його спускали вниз по течії, де млин обслуговував усі присілки. Потім мельник наймав коней, які тягли млина назад, вгору. Коли судноплавний сезон закінчувався (як правило, на Покрову), мельник ставив свій млин на пригірку. А на ставках встановлювали стаціонарні млини і обов’язково спускали воду на зиму — аби крига не порвала колесо.

Млини, колесо яких крутить вода, що йде знизу, — не надто раціональні. Вони мають низький коефіцієнт корисної дії (ККД 15—25%). А от млини наливні наближаються практично до сучасних турбін (ККД — 85%).