Якби зібрати всі букети квітів, які подарували співакові за понад шістдесят років творчої діяльності, то це була б територія, може, більша за футбольне поле. Якби виміряти довжину всіх доріг під час гастрольних поїздок (літаком, поїздом, автобусом, автомобілем), які за життя здолав Дмитро Михайлович, то, певно, можна було б досягти Місяця. Якби зібрати разом усі публікації різними мовами, присвячені його виступам в Україні та на різних континентах, то вийшло б багатотомне видання.
Він співав не тільки для Сталіна, Хрущова й Брежнєва, а й у простих сільських будинках культури по всій Україні, а також у багатьох престижних залах зарубіжних країн. Як це вдалося простому буковинському хлопцеві? Як розгадати феномен величі митця, дивовижне поєднання в ньому простоти й аристократизму, від спілкування з яким кожен стає одухотворенішим, прекраснішим, благороднішим?!
Дмитро Михайлович народився у простій селянській родині на Буковині. Батько, Михайло Дмитрович, був інвалідом Першої світової війни, де він втратив ногу, і решту життя ходив на дерев’янiй. Але це була високоморальна, набожна, добра, працьовита людина, яка користувалася пошаною і авторитетом у своєму селі. Недаремно його обрала громада церковним старостою. Під час німецької окупації він, ризикуючи життям усієї своєї родини, маючи шестеро дітей, переховував у себе єврея–лікаря Мориця, за що після війни одержав почесне звання Праведника світу. Але від вшанування, яке йому призначили, відмовився, мотивуючи тим, що рятував людину за покликом душі й Господніми заповідями, а не з честолюбних помислів.
— Я народився не від світу цього! — посміхаючись, розповідає про своє раннє дитинство Дмитро Гнатюк. — Ніхто в сім’ї не співав, батьки — прості селяни, лише дідусь грав на сопілці та любив утяти з троїстими музиками гуцульських запальних мелодій.
Потреба співати у малого Дмитра була така, як у спраглої людини — напитися води. Він мав виспіватися, щоб потім спокійно щось робити. Для цього зачинявся у прибудові біля стайні і співав до знемоги. Церковний хор, де він почав співати з восьми років, був для нього великою радістю. Керував хором молодий панотець Мирослав, який мав добру музичну освіту і розпізнав у малого хлопця талант. Зайнявся ним окремо, і вже підлітком Дмитро оволодів музичною грамотою, вивчивши сольфеджіо.
Ще навіть не знаючи слів «режисер» і «режисура», у 14 років Дмитро організовує у школі гурток художньої самодіяльності і ставить виставу «Сватання на Гончарівці» (у нього теж роль — Олексія). Показ відбувається в стодолі (клуні), бо клубу в Мамаївцях не було. І то лише тоді, коли сіно й солому з неї винесли для худоби. Сцена — самотужки зроблений поміст, декорації — кілька килимків, глядацька зала — сяк–так облаштована середина клуні. Але успіх вистави — величезний. Цікаво відзначити, що у 1941 році на місцевій олімпіаді художньої самодіяльності ця вистава одержала високу оцінку і направлення в Київ на фестиваль. Але... почалася війна.
— Перші незабутні уроки людяності я отримав в дитинстві. Ще не було такого дня, щоб я не думав про свою рідну землю, про Мамаївці. Я щасливий, що саме там народився. Дуже важливо для становлення митця, у якому середовищі він зріс... У селі була досить висока культура! Пригадую, мені років вісім, біжу вулицею, зупиняє вуйко, нібито вперше мене бачить, хоч я там завжди бігаю: «А йди–но сюди! Ти чий? Щоб син газди Михайла отак пробіг і не поздоровався?». Або інший випадок. У нас заведена була церемонійність, наприклад, гостей до столу треба було кілька разів припрошувати, одразу погодитися було непристойно. Мама мене малого послала до бабусі нарвати грушок. Бабуся на городі сапає картоплю. Я привітався, бабуся каже: «Ходи нарви грушок». Але я повернувся додому без нічого й у сльозах: «Мало просили»...
— Вступив до консерваторії одразу після Великої Вітчизняної війни. Ходив по Києву голодний як вовк (посміхається), але навчання не думав полишати. Відгомін голодомору в Україні я пам’ятаю з дитинства. Буковина, моє рідне село Мамаївці біля Чернівців були тоді в складі боярської Румунії. Голоду в нас не було. Навпаки, по селах збирали гроші на допомогу голодуючій Україні. Мені було вісім, і я ходив по статечних газдах, випрошуючи 2–3 лева: «Вуйку, дайте на Україну, бо там люди вмирають»...
Уже в складі СРСР, у 1947–му, Буковина теж пережила жах голоду. І досі моторошно, як згадаю початок літа 1947–го. Був студентом 2–го курсу консерваторії і приїхав додому на канікули з Києва, а батьки їдять борщ, зварений тільки з листя буряку, та кашу з цвіту акації, а самі пухлі від голоду. Саме тоді я познайомився з майбутньою дружиною Галиною. Ми були такі бідні, що навіть студентське весілля не було за що справити. Але щасливі, і ось уже шість десятиліть разом.
Галина Макарівна Гнатюк, дружина співака, пригадує: «Була морозна й голодна зима 1950 року. Ми, щасливі наречені, їдемо до моїх батьків на Черкащину. Доїхали поїздом до Звенигородки і ніч чекаємо в натовпі на вокзалі. Дмитро, незважаючи на мороз, у капелюсі. І раптом до нас підходить літній незнайомий чоловік і каже, що виділив нас серед усіх, бо в нас такі щасливі, сяючі обличчя. Ми сказали, що ми одружуємося. Тоді він так щиро й сердечно привітав нас зі шлюбом і побажав усякого добра. Так повторювалося ще двічі — чоловіки інтелігентного вигляду, мабуть, сільські вчителі, підходили до нас і говорили приблизно те, що й перший. Це було диво — нас вітали незнайомі люди тому, що у нас сяяли від щастя очі! На ранок за нами приїхали на санях, закутали по вуха у кожухи. У селі Козацькому в колі родичів ми й відгуляли своє скромне весілля. Але ті побажання простих людей ще й досі гріють серця!».
Творчу роботу Дмитра Михайловича — співака, режисера, професора–викладача — високо було оцінено ще радянським урядом. Він одержав звання народного артиста СРСР, низку орденів і медалей, а також звання Героя Соціалістичної Праці. Із цим званням його вітали з усіх кінців Союзу. Дуже зворушливою була телеграма відомого поета Расула Гамзатова з Дагестану: «Поздоровляю. Радію. Кидаю свою шапку вище Кавказьких гір». Немало високих нагород співак одержав і в незалежній Україні, найзначніша серед яких, звичайно, — звання Героя України з орденом Держави і Зіркою.
І сьогодні Дмитро Гнатюк працює і повен нових планів і задумів, дбайливо плекає талановиту молодь і щедро передає свій досвід юним співакам. А вчити і згадувати Гнатюкові є про що, адже йому аплодував увесь світ! Про гастролі у різних країнах на всіх континентах свідчать томи вирізок із зарубіжної та вітчизняної преси у сімейному архіві, який дбайливо упорядковує дружина співака. «Прес–конференція Дмитра Гнатюка в Сіднеї вчора була однією з найдивніших і найприємнішій з усіх, на яких тільки мені доводилося бувати. Він вийшов на сцену, поляскав себе по оглухлому вусі (він щойно перелетів через Тасманське море) і заспівав. То була ніжна пісня з України — хлопець зустрічається з дівчиною, а тут весна і так далі. Здавалося нам, його країна — це країна кохання і квітів...» — написав 30 грудня 1974 року у своїй статті кореспондент сіднейської газети.
У США, в Нью Йорку, де Дмитро Гнатюк давав сольний концерт у 70–х роках у знаменитому концертному залі Корнегі–Холл, після завершення програми публіка влаштувала овації і вимагала співати «на біс». Співак почав виконувати прохання публіки, аж поки це «на біс» не переросло в повноцінне третє відділення. Закінчивши співати, Гнатюк пішов у гримерку. Але натовп глядачів кинувся за ним брати автографи. Двері не витримали і зламалися. Імпресаріо, який ангажував цей концерт, потім скаржився, що йому довелося платити додатково — за час третього відділення («на біс») і поламані двері... Подібну картину неймовірного ажіотажу можна було спостерігати в Росії, Канаді, США, Польщі, Болгарії, Японії та інших країнах, де великий співак давав сольні концерти.
Кілька років тому в газеті «Культура і життя» було опубліковано статтю Дмитра Гнатюка «Ще раз про українську національну ідею», де є такі рядки: «Праматері України — Київській Русі з її міцною державністю і авторитетом у світі було зламано хребет навалою монголо–татарської орди, ханом Батиєм та його наступниками. Пізніше самодержавницька Російська імперія скрутила в’язи Україні, яка піднялася з руїн і створила козацьку державу. Радянська ж влада стала остаточно добивати Україну, прикриваючись фальшивими гаслами про рівноправність націй, що входили до складу СРСР. Знищивши в Україні фізично мільйони людей голодомором, жахливими розстрілами (червоний терор), масовими репресіями, радянська влада намагалася виховати покірних рабів — радянську націю. Страх, що проник до мозку кісток, робив свою справу. Люди жили подвійним життям: було те, про що можна тільки думати, і те, про що можна говорити. Пригадую одну свою розмову наприкінці 1980–х років з Олесем Терентійовичем Гончарем, людиною високої громадянської позиції. Про цей страх, який скував наших людей, він говорив з великою гіркотою. Все, що було горде, бунтівливе, з високою національною свідомістю, безжально знищувалося. І тим, хто умів перебороти цей страх і йшов «на барикади», треба віддати велику шану».
— Виключали мене з комсомолу двічі (і знов поновлювали), — пригадує Дмитро Михайлович. — Вперше, коли заспівав на академічному концерті козацьку думу «Віє вітер» — спокійну, журливу, без жодних революційних закликів. Та для влади навіть натяк, спомин про волю, свободу був страшним... Вдруге це сталося, коли охрестив у церкві новонароджену доньку мого друга Червонюка. Як хрещений батько я домовився з батюшкою здійснити таїнство хрещення рано–вранці, але все одно на нас донесли. Завжди мав багато прикрощів через так званий «український націоналізм» — це, без перебільшення, у сталінські часи був шлях по лезу ножа. Але ніколи від патріотичного шляху не відступав.
«Пісня про рушник» («Рідна мати моя») завоювала надзвичайну популярність не тільки в Україні, а й далеко за її межами. Вона була невід’ємною у кожному виступі Дмитра Михайловича. Але коли мати Дмитра Михайловича померла, він припинив її співати, було тяжко, міг розплакатися. І саме в такий період у нього був запланований сольний концерт у Ленінграді. У програмі «Пісні про рушник» не було. Після першого відділення концерту публіка почала вигукувати «Браво!», «Біс!» і скандувати «Руш–ник», «Руш–ник». Але Дмитро Михайлович покланявся і пішов за лаштунки. Не встиг він зайти в гримерку, як слідом влетіла жінка і почала просити, щоб заспівав «Рушника». Дмитро Михайлович пояснив, чому не може її співати. Помовчавши хвилину, жінка впала на коліна, промовляючи: «Мы все просим... весь зал... В память о вашей матери, спойте».
Дмитро Михайлович не витримав, друге відділення почав iз «Рушника» і проспівав на прохання публіки двічі. Коли почав співати цю пісню, глядачі піднялися і слухали стоячи. Потім влаштували овації. Довелося співати її ще раз...
Ніхто до сьогодні не знає ні її точної дати народження, ні приблизного року смерті, ні місця поховання. Не дійшло до нашого часу і жодної фотографії чи портрета письменниці, оскільки вона не мала власних дітей і внуків, які могли б зберегти для історії подібні свідчення. >>
Тарас Шевченко прожив коротке і тяжке життя. Він помер у 47 років, з яких 24 припали на кріпацтво, 10 — на заслання і лише 13 років поет був порівняно вільною людиною. >>
Наближається 155-та річниця з дня народження мецената Євгена Чикаленка. Чикаленко п’ять років добивався дозволу царської цензури на видання своїх україномовних книжок, оплачував гонорари Бориса Грінченка і допомагав хворому Іванові Франку, уже сам бідуючи. >>
Королеві Великої Британії Єлизаветі ІІ 21 квітня виповнюється 90 років. За традицією, день народження королеви святкується двічі на рік, тому майже увесь 2016-й у Британії вважається ювілейним. Без сумніву, Єлизавета ІІ на цей час є найвідомішим монархом світу. >>
Нещодавно в Музеї шістдесятництва відкрилася виставка «Він бачив крізь час», присвячена видатному історику, культурологу, філософу, археологу, громадському діячеві — Михайлу Юліановичу Брайчевському. Лише найближче оточення вченого знало його ще й як неабиякого поета та художника. >>
Жива легенда стверджує — допоки Оранта молитиметься за Україну в Софії Київській — незнищенним буде український дух, український народ. Тому й, певно, жодна нація цього світу не має такого сузір’я видатних жіночих постатей, які творили національну та світову історію, зупиняли світове зло, ставали символами незламності людського духу та проривного пасіонарного чину в найкритичніших для народу буревіях історії… >>
