Поки в Києві обговорювали закриття Центру візуальної культури при Могилянці, 22 березня у Харкові при університеті ім. Каразіна відкрили осередок сучасного мистецтва ЄрміловЦентр. Відкрили вишукано — під завихрений джаз Єфіма Чупахіна та Acoustic Quartet і без нудних офіційних промов «батьків міста»: харківський мер Геннадій Кернес обіцяв «поблагословити» і вже чиновники з мерії топталися під порогом, але шеф не приїхав, тож і підлеглі не схотіли світитися. А ректор ХНУ тим часом був на колегії Міносвіти у Києві. Зате кількість важливих арт–діячів на квадратний метр ЄрміловЦентру перевищувала «санітарні норми»: у Харків прибули директор ПінчукАртЦентру Екхард Шнайдер і арт–менеджер Бйорн Гельдхоф, засновниця донецької арт–ініціативи «Ізоляція» Любов Михайлова, арт–дилер Ігор Абрамович, керівник департаменту сучасного мистецтва Національного художнього музею Оксана Баршинова, директорка найпотужнішого мистецького видавництва «Родовід» Лідія Лихач, власник «Я Галерей» Павло Гудімов, директор Британської Ради в Україні Мартін Доул, заступниця директора Польського інституту Анна Лазар, директор Інституту проблем сучасного мистецтва Віктор Сидоренко і директор Совіарту Віктор Хаматов.
Ідеологом ЄрміловЦентру є Тетяна Тумасян, директорка знаменитої «Муніципалки» і приватної галереї «ВоваТаня», людина для харківського арт–середовища легендарна. А співорганізатором проекту стала Асоціація випускників університету, окремо дякували політику і науковцю Володимиру Семиноженку, активному та впливовому члену Асоціації. 800 квадратних метрів площі на двох рівнях зі сходами і переходами, шершаві стіни, бетонні блоки на стелі — це ніби нутрощі промислового Харкова. «Дуже добре, що приміщення зоноване, — каже директорка ЄрміловЦентру, член правління Асоціації випускників ХНУ Наталя Іванова, — тут можна одночасно експонувати дві чи кілька виставок, проводити майстер–класи і вести переговори. Мультимедійне обладнання, без якого не обходиться жоден продібний центр, у нас є, а виставкове — в стадії виготовлення, ось експозиційні світильники направленного світла, які не перепалюють фарб».
«На відкриття усі прийшли подивитися на стіни, вже з наступної виставки люди будуть дивитися роботи, — каже художник Микола Маценко. — Стіни разом із виставкою справляють дуже приємне враження. Так як Києво–Могилянська академія виросла з бурси, так і центр сучасного мистецтва у Харкові виріс із Муніципальної галереї, і я радий, що в Харкові є таке місце, де молодь вчитиметься бути художниками».
ЄрміловЦентр відкрився виставкою «Construction. Від Конструктивізму до Contemporary. Харків. ХХ—ХХІ», на якій зібрали «зірковий» склад трьох поколінь харківських художників. Із великими труднощами у приватних колекціонерів знайшли кілька робіт знаменитого конструктивіста Василя Єрмілова (разом зі своїм товаришем Борисом Косаревим він представляє витоки харківської слави). Наступний по часу — харківський класик Віталій Куликов, далі знаменитий Павло Маков, і молоді митці — Дмитро Волокітін, Гамлет Зіньківський, Роман Мінін, радикальна Аліна Клейтман. Геометрія садів Павла Макова дуже грамотно «заримована» з конструктивізмом Василя Єрмілова, а рисунок оголеної жінки Віталія Куликова — з рисунком Єрмілова.
Але розмови про «харківську школу» дратують талановитого графіка Павла Макова: «Немає такої школи, — каже він, — це надумане явище часів Радянського Союзу. Єдине, про що ми можемо говорити, — це харківська фотографічна школа: є Михайлов, є Братков, Павлов, інші — це чудові фотографи світового рівня. В живописі, графіці такого нема — цей міф не стосується ні мене, ні молодих митців, ні Віталія Миколайовича Куликова. Знаєте, яка проблема існує в Харкові? Тут немає жодного колекціонера сучасного мистецтва, жодного! А коли вони йдуть купувати щось із сучасного мистецтва — це не вмiщається в жоднi рамки. Мої колекціонери здебільшого — у Києві та Москві»
Чимало художників приміряли на ці стіни свої картини. «Мої роботи теж тут скоро будуть експонувати в рамках виставки «Сучасні українські художники», — каже Микола Маценко, — тож я дивлюся, де ширша стіна, де світліша, а де батарея заважатиме». Тетяна Тумасян заявила, що хотіла б виставити в ЄрміловЦентрі і роботи покійного Олександра Гнилицького, що народився неподалік Харкова. Художниця Леся Заяць, вдова Гнилицького, яка спеціально приїхала на відкриття, простір вподобала.
А Павло Маков найближчим часом виставлятися тут не планує: «На найближчі роки я маю дві: у травні — в ПінчукАртЦентрі, а восени–2013 — в Третьяковській галереї. Ретроспективну ж виставку я робив у Нацмузеї в 2003 році і більше робити не буду, бо це у мене відняло два роки життя: я займався тільки тим, щоб зібрати, перебрати, зробити гарну книжку. Вважаю, у мене не так багато часу, от помру — нехай тоді хтось інший займається ретроспективою».
Видатний харківський конструктивіст Василь Єрмілов повертається у рідне місто фундаментально: 23 березня в центрі сучасного мистецтва його імені презентували книжку Тетяни Павлової «Василь Єрмілов жде весну», яка вийшла у «Малій серії українського модернізму» видавництва «Родовід». Весняна обкладинка кольору молодої трави, невеликий формат, багато фотографій, документів, ескізів — книжка сама нагадує листівку, які так гарно вмів малювати художник. Легко написана, насичена новими фактами і вперше публікованими світлинами, вона цікава концепцією подачі образу Єрмілова: Тетяна Павлова розглядає його з одного боку як «залізного конструктивіста», з другого — як ніжного П’єро. Тут згодилися і ранні фотографії Єрмілова в романтичному художницькому береті, і любовний трикутник, де Арлекін–Бобрицький відбив його дружину — Коломбіну–Людмилу Троянську, і сам Василь Дмитрович, що поводився як меланхолійний П’єро. За словами Тетяни Павлової, ця книжка — підготовка до серйозної і повної монографії про Василя Єрмілова.
Тетяна Тумасян:
«Наше завдання — повернути Харкову його героїв»
— Тетяно, ви куруєте діяльність двох галерей, тепер буде третя, ви фактично монополіст сучасного мистецтва в Харкові. Як будете розділяти діяльність і яка буде концепція ЄрміловЦентру?
— На жаль, так виходить (сміється). Муніципальна галерея — це все–таки міський заклад, який мусить виставляти місцевих художників різного рівня і напрямів — традиційних, заслужених і так далі. Галерея «ВоваТаня» намагається робити більш концептуальні проекти, але ж там невелике приміщення. А в ЄрміловЦентрі буде можливість займатися саме сучасним мистецтвом, простір дозволяє робити освітні проекти — майстер–класи, презентації, лекції. Харків дав багато художників зі світовим іменем, яких мало знають у своєму місті. Я б хотіла зробити повноцінну виставку Бориса Михайлова, який виставлявся тут куцо і недовго. Але вік і рівень амбіцій у нього такі, що уже, можливо, й стіни не приваблять. Або Сергій Братков, який представляє Україну і Росію на всіх світових форумах, а в Харкові у нього була виставка у маленькій галереї «ВоваТаня», а перед цим тільки в ПінчукАртЦентрі. Оце і є завдання — повернути сюди наших героїв.
— Відомо, що Володимир Семиноженко, який від Асоціації випускників університету допомагав із відкриттям Центру — теж художник. Якщо він захоче виставити свої роботи в ЄрміловЦентрі, ви зможете йому відмовити?
— Я 17 років живу в подібній ситуації в Муніципальній галереї. Розумієте, бути директором міської галереї і все–таки відстояти право на власну політику — це честь і слава всім сторонам, і нам у тому числі. Я надіюся, що тут ми теж зіштовхнемося з цим і вийдемо гідно. Володимир Петрович — мудра людина і мудрий політик, я сподіваюся, що він розуміє, що як художник працює в дуже традиційному напрямі. Він молодець, що пише акварелі, вірші, фотографує — людина епохи Відродження, універсальний художник. Але на цьому майданчику повинні показувати сучасне мистецтво.
— Я так зрозуміла, що до кінця року, а то й на найближчі два черга з корифеїв сучасного мистецтва, яких треба представити у Харкові, вже розписана...
— Чому? А фестиваль Non Stop Media через три тижні? Цілих 24 проекти, фіналісти, шорт–лист — ось уже новіше нікуди, причому це проекти не тільки з різних міст України, а й iз Польщі, Угорщини, Словаччини, Росії. Потім буде виставка «25 сучасних художників», в якій ми виступатимемо партнерами з Ігорем Абрамовичем. Потім у мене є задумка на цей рік — проект хорошого куратора з Литви, який робив литовсько–латвійсько–естонський проект на Московській бієнале минулого року. Вони просто закохалися в це приміщення, і можливо, в кінці року ми покажемо прибалтів — а вони сильні в сучасному мистецтві.
— Які можливості передбачає цей простір?
— До цієї виставки ми збудували конструкцію для триптиха Дмитра Волокітіна — стіни в тому місці трохи інакші і пофарбували їх у сірий колір, під Гамлета зробили чорну стіну, добудували бокс для Аліни Клейтман. У нас, звичайно, не такі можливості, як у ПінчукАртЦентру, але мінімальні маневри будуть.
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
