Поки в Києві обговорювали закриття Центру візуальної культури при Могилянці, 22 березня у Харкові при університеті ім. Каразіна відкрили осередок сучасного мистецтва ЄрміловЦентр. Відкрили вишукано — під завихрений джаз Єфіма Чупахіна та Acoustic Quartet і без нудних офіційних промов «батьків міста»: харківський мер Геннадій Кернес обіцяв «поблагословити» і вже чиновники з мерії топталися під порогом, але шеф не приїхав, тож і підлеглі не схотіли світитися. А ректор ХНУ тим часом був на колегії Міносвіти у Києві. Зате кількість важливих арт–діячів на квадратний метр ЄрміловЦентру перевищувала «санітарні норми»: у Харків прибули директор ПінчукАртЦентру Екхард Шнайдер і арт–менеджер Бйорн Гельдхоф, засновниця донецької арт–ініціативи «Ізоляція» Любов Морозова, арт–дилер Ігор Абрамович, керівник департаменту сучасного мистецтва Національного художнього музею Оксана Баршинова, директорка найпотужнішого мистецького видавництва «Родовід» Лідія Лихач, власник «Я Галерей» Павло Гудімов, директор Британської Ради в Україні Мартін Доул, заступниця директора Польського інституту Анна Лазар, директор Інституту проблем сучасного мистецтва Віктор Сидоренко і директор Совіарту Віктор Хаматов.

При всій самобутності іспанське кіно не можна назвати, подібно, наприклад, до французького, брендом, який здатен сам по собі заманити публіку у кінотеатри. У несправедливості цього ігнорування українські кіномани можуть переконатися завдяки фестивалю сучасних іспанських фільмів, який прокатна компанія «Артхаус–трафік» спільно з посольством Іспанії проводить уже всьоме.

Важко судити з розповідей українських видавців, що повернулися з книжкових ярмарків iз Лейпцига та Парижа(16—19 березня), про їхні реальні успіхи, але інформаційний «вихлоп» про ці дві події — безпрецедентний: чотири прес–конференції за кілька днів, пости і фотографії на Фейсбуці, радісні коментарі журналістам, ролики на Youtube. Момент прихованої конкуренції між «німецькою групою» і «французькою» примушує швидше повертатися і барвистіше інформувати.

Для творів, які не дуже піддаються жанровій класифікації, існують видавничі анотації, зазвичай написані авторами. Те саме, здається, маємо у випадку з романом «Дерево Бодхі» Петра Яценка, назву якого коротенька нотатка наприкінці тексту тлумачить легко і невимушено, немов біблійний палімпсест епохи раннього Апокаліпсису: «Дерево бодхі — рослина, сидячи під якою, Гаутама Будда отримав просвітлення. Насправді ж це звичайне дерево роду фікусів». Звичайнісіньких фікусів, розумієте? З яких спочатку можна зірвати яблуко гріха, а потім вистругати ковчег і податися світ за очі у пошуках сучасної української прози.