«Наші науковці й досі ходять на допити»

Авторитетний дослідник суспільних настроїв Євген Головаха, заступник директора Інституту соціології НАН України, за останній тиждень роздав журналістам десятки коментарів. Та цікавить акул пера не соціологічна наука, у якій Євген Головаха — визнаний професіонал, а більше скандальні допити в СБУ, на які «запросили» гуртом усю вчену раду Інституту. «Такого не було навіть у радянські часи», — емоційно відреагував Головаха, який першим із науковців мав «задоволення» провести в товаристві СБУшників півтори години. Як пояснили у Службі безпеки, допити працівників Інституту соціології відбуваються в рамках розслідування кримінальної справи про розтрату державних коштів посадовими особами дочірнього підприємства ІС НАНУ. Хоча багато хто найперше подумав: зазіхають на приміщення Інституту, яке розташоване в самому центрі столиці — на вулиці Шовковичній. Або ж на незалежних соціологів тиснуть.

Євген Головаха відверто заявляє, що не розуміє дії нинішньої влади, адже подібні історії аж ніяк не додають їй прихильників. Сьогоднішній політичний режим в Україні науковець називає «неокучмізмом». І визнає: Леонід Кучма свого часу поводився з науковцями делікатніше, не влаштовував масових викликів на допити. Головаха напівжартома зауважує: Президент Віктор Янукович — все ж колега вченим, «професор», а кодекс професійної етики спонукає ставитися до колег–науковців із повагою.

Про те, чи здатна нинішня влада на поважні форми спілкування з громадянським суспільством, що чекає українців після періоду апатії і чи зможе опозиція перемогти на виборах — Євген Головаха розповів в інтерв’ю «УМ».

«Незрячих людей легше вести в яму»

— Пане Євгене, нещодавня історія з допитами в СБУ всієї вченої ради Інституту соціології обросла численними гіпотезами. Яка версія причин цих викликів видається вам найімовірнішою?

— Я особисто можу все що завгодно думати. І гіпотез може бути багато: від намагання дискредитувати соціологію перед виборами і до того, що в бюджеті закінчилися гроші, а владі здається, що в науковців вони ще є. Але насправді, що б не говорили, ми не будемо знати дійсну причину цих подій. Нам не відомо, що відбувається у владі й чого вона домагається. Офіційно заявили, що порушено кримінальну справу за розкрадання грошей. Але я знаю, що вчена рада, яку в повному складі викликали на допити, робила все за регламентом. Я певен, що мої колеги працюють професійно, з усією відповідальністю. До того ж вчена рада не має жодного відношення до організаційних, фінансових нюансів. Вона вирішує лише питання якості наукової роботи.

З іншого боку, я як науковець не вивчаю окремі випадки — більше цікавлюся закономірностями і тенденціями. Тому я дивлюся на всю історію як на загальне ставлення влади до соціології, до інструменту віддзеркалення соціального стану суспільства. В останні роки багато робили, щоб дискредитувати цей інструмент. Спочатку соціологів просто ображали, обзивали «продажними», потім намагалися запровадити офіційну регуляцію дослі­джень — таку, яка тільки в Білорусі існує. І нарешті — ця подія з допитами. Із цього що випливає? Соціологія — простий інструмент віддзеркалення й аналізу стану справ у суспільстві. А владі вигідно, щоб суспільство було незрячим, щоб воно не бачило себе таким, яким воно є. Адже незрячих людей легше вести в яму.

— А вам не здається, що подібні історії просто засвідчують: нинішня влада не знає інших форм спілкування з суспільством?  

— Це і справді є формою спілкування влади з громадянським суспільством, представниками якого є науковці. Спочатку львівських істориків із комп’ютерами «просили» на вихід, потім були хіміки. Тепер соціологи. Хто наступний? Це вже тенденція. Насправді мене особисто ніхто не ображав (хоча, мабуть, було б краще, якби вони мене просто особисто образили, ніж усіх науковців разом узятих). Президент засудив такі дії: сказав, так не можна. Але при цьому наші науковці й далі продовжують ходити на допити в СБУ. Побачимо, що буде далі.

— Але ця історія набула широкого розголосу — миттєво відреагувала громадськість, ЗМІ...

— Це дуже позитивний прояв. Іще один суттєвий момент: наша історія збіглася в часі з «миколаївською» справою [ґвалтівників]. І це обидва яскраві приклади, коли громадськість не дала просто так змовчати. У нашій справі мало хто розбирається, а в «миколаївській» усе всі розуміють — там страшна і проста справа. Але і там, і там громадськість відреагувала. І владі треба розуміти, що не просто ж так на вулиці виходять. Невже людям так потрібні соціологи? Люди просто розуміють, що треба виходити. Бо вчора прийшли за одними, завтра — за іншими, а післязавтра — за будь–ким із нас.

— Чи можна казати, що суспільство останнім часом дедалі болісніше реагує на такі прояви системи?

— Я б сказав — адекватніше реагує. І це дуже добре! І що ще важливо: це суто цивілізовані форми протесту, без агресії. Ось мене часто питають: а коли ми будемо жити краще? Відповідаю: коли люди не будуть давати себе ображати, порушувати свої права.

Такі протести — ознака того, що в нас починає формуватися мережеве суспільство. Нарешті! Адже в обох випадках (із нашими допитами та «миколаївською» справою) вирішальну роль відіграв віртуальний світ — соціальні мережі, інтернет. Це вже дієва сила суспільного життя, з якою доведеться рахуватися.

Досі ми жили в індустріальному суспільстві, де все вирішували командири виробництв, де були робітники й керівники. І за цією системою будувалися всі відносини. У мережевому суспільстві такого не буває — там люди об’єднуються самі, на горизонтальному рівні. І не чекають команди. Так вийшло й тут: в обох випадках ви не знайдете харизматичних лідерів, які закликали б на барикади. У такому суспільстві людей тримати за дурнів не вийде. І хоча ми лише робимо тут перші кроки, перспектива обнадійлива. Адже подібні речі об’єднують людей. А люди, як відомо, не можуть поодинці захищатися — вони лише вмирають поодинці.

«Після апатії може настати раптус. Наприклад, після виборів»

— Багато хто відзначає, зараз основна емоція серед українців — це агресія…

— Не думаю, що агресія. Ще недавно переважала емоційна апатія, байдужість. Це ще й наслідок розчарування Помаранчевою революцією. Але в психіатрії є такий термін, як «депресивний раптус»: коли депресивна людина перебуває спершу в апатичному стані, а потім стає буйною. Таке меланхолійне шаленство. Я дуже сподіваюся, що в українців не буде раптусу. А буде нормальна емоційна складова громадського життя — і образа, і невдоволення, але й надія і віра в те, що все зміниться.

— Чи можна очікувати на масові протести у період до виборів і в разі фальсифікації цих виборів — після?

— Можна! Завжди в таких випадках саме вибори стають лакмусовим папірцем, моментом, коли може статися спалах — отой самий раптус. І яскравим прикладом є 2004 рік. Для багатьох українців вибори дуже важливі. І зараз усе що завгодно може бути.

Але й демонізувати ситуацію не треба. Люди живуть своїм життям, і не тільки політика їх цікавить. Більшість, до речі, хвилює, люблять їх чи ні близькі люди. Так, дійсно, є високий рівень незадоволеності життям, і є можливість його зменшити. Але останніми роками цей рівень лишається приблизно однаковим.

«Опозиція програвала, бо продається»

— Напередодні виборів ми знову спостерігаємо стару картину з «соціальними ініціативами». Невже люди й цього разу поведуться на задобрювання пенсіонерів подачками, розігрування заїж­дженої платівки про другу державну мову, «Юлину тисячу»?..

— ...яка стала «Вітіною». Є різні люди: хтось на це поведеться, хтось — ні. Треба розуміти, в якому суспільстві ми живемо. Ось говоримо про подолання корупції у владних структурах. А при цьому в нашого населення (у порівнянні з усіма європейськими країнами) найбільш поблажливе ставлення до проявів побутової корупції — це коли треба свої «маленькі» питання вирішити. І якщо нормально, коли «я даю», то, може, хай і мені коли–небудь щось перепаде. Тобто це нормально сприймається. Але при ­цьому до політичної корупції ми ставимося дуже критично.

А щодо російської мови — це вже давно не найважливіше питання для українців. Є кілька відсотків людей, для яких це принципово, і це може додати трохи голосів. Але більшість переймається іншим. Більшість розуміє, що це тільки політична «гральна карта», і не вірить у другу державну мову.

— Cоціологи прогнозують на парламентських виборах перемогу опозиції. Ви теж дотримуєтеся цієї думки, чи не так?

— Я лише говорю про великий шанс для опозиції виграти. Але які умови для цього потрібні? Об’єднання. А наші опозиціонери ніколи ж не можуть об’єднатися! Подивіться на Обухів: у загальній сумі опозиція набрала більше, а хто переміг? «Регіонал».

Опозиція за партійними списками точно набере більше голосів. На «мажоритарці» більш вірогідна перемога провладних кандидатів. Через низку причин. Ну от вийдуть два великі опозиціонери на одному окрузі з одним представником чинної влади, обоє разом наберуть більшість голосів, а поодинці програють. Крім того, треба грамотно опонувати владі. А це не завжди в опозиціонерів виходить. І головний чинник: вони спершу переможуть, а потім продадуться. Як це було в 1998 році, коли на виборах до ВР нібито спершу перемогла опозиція. Чим це закінчилося? Гучною перемогою влади. Тут не треба навіть говорити про адмінресурс і нечесні вибори. Опозиція традиційно програвала не через те, що хтось сфальсифікував вибори (2004–й рік, правда, став винятком), а тому що її представники продавалася після виборів.

Тому як складеться ситуація після нинішніх парламентських перегонів, передбачити важко. Але шанс змінити політичний розклад у державі великий.

ПРО СОЦІОЛОГІЮ

«Винні журналісти, а не соціологи»

— Пане Євгене, як вважаєте, яким на цих виборах буде співвідношення соціологічних центрів–«одноденок» і авторитетних, незаангажованих служб?

— Тут узагалі немає ніяких проблем. Будуть соціологічні служби–«одноденки» — це є в усьому світі. Кожен політик може купити якогось пройдисвіта, який намалює йому 90% підтримки. Тут проблема в журналістах. Перш ніж оприлюднювати якісь цифри, треба перевіряти інформацію. І зробити це просто. Звертаєтеся в Українську соціологічну асоціацію — громадський орган — і, перш ніж друкувати, спитайте, чи акредитована та чи інша соціологічна служба, чи має вона громадський професійний контроль? Не має — все, забули про цей соціологічний центр та його цифри.

— А як ви оцінюєте нинішній стан української соціології як науки?

— Оцінюю як нормальне фахове товариство, яке має свої досягнення і недоліки. Нам багато чого ще не вистачає: грошей, знань, досвіду. У нас соціологія як дисципліна почала формуватися лише з 1990 року. Соціологи старшого покоління прийшли в науку з інших дисциплін. А в Європі, між іншим, уже 120 років готують соціологів.

Але й певні здобутки є. Наші молоді соціологи вже працюють на сучасному світовому рівні. Крім того, Інститут соціології — це єдиний гуманітарний інститут в Україні, який має міжнародний рейтинг впливовості — імпакт–фактор. І коли почалася оця метушня з допитами, то президент Міжнародної соціологічної асоціації Майкл Буравой (до речі, 28 березня виступатиме на конференції в Інституті соціології) написав нам листа, у якому запевнив, що світова наукова спільнота надасть нам будь–яку підтримку. Це ж про щось свідчить, правда?