Тріумфом обернувся виступ українських борчинь на чемпіонаті Європи в Белграді, де підопічні Володимира Євонова у всіх без винятку вагових категоріях дісталися фінальних сутичок. У підсумку наші дівчата здобули чотири «золота» й три «срібла».
На найвищу сходинку п’єдесталу другий рік поспіль піднялася 22–річна Юлія Остапчук. Попри вагомий успіх, для уродженки Ковеля, яка нині навчається і тренується у Львові, єврофорум став лише розминкою перед олімпійським кваліфікаційним турніром, що пройде 20—22 квітня в Софії. Не дотягнувшись до лондонської ліцензії на минулорічному чемпіонаті світу, Юля будь–що прагне виправити ситуацію й гідно представити Україну на Іграх у Лондоні.
Кореспондент «УМ» поспілкувався з нашою олімпійською надією.
«Страх притаманний кожній здоровій людині»
— Юліє, упродовж останніх років ви виграли три юніорські та два дорослі чемпіонати Європи. У чому секрет стабільно високих результатів?
— Досягати успіху мені передовсім допомагає впевненість у своїх силах, віра в перемогу та чітко сформульована мета перед стартом змагань.
— Коментуючи нещодавній ЧЄ в Белграді, ви заявили, що сильно хвилювалися перед початком кожної сутички, особливо фінальної. Дивно, мені здавалося, що з таким переможним досвідом у вас уже повинні бути сталеві нерви?
— Кожній здоровій людині притаманне відчуття страху. У мене воно завжди виникає перед виходом на килим, або ж коли думаю про можливу поразку.
Здавалося б, я вже досить доросла, за плечима маю великий досвід, але це почуття переслідує мене постійно, не залежно від рівня турніру, складу його учасниць. Навіть не знаю, чому цей страх iз віком не зникає. Схоже, він супроводжуватиме мене, доки буду боротися.
— Можливо, ваш страх — це просто найвищий рівень відповідальності за результат?
— Думаю, там усе вкупі. І відповідальність, і побоювання невдачі, й бажання самоутвердитися, й прагнення подарувати радість батькам. Зрештою, пояснити мої емоції одним словом не можна. Певно, зрозуміти мене зможуть ті, хто займається цією справою.
— Відомо, що хвилювання — не найкращий помічник на змаганнях. Що допомагає взяти себе в руки?
— Роблю глибокий вдих і видих, налаштовуюся на боротьбу й виходжу на килим. А як тільки починається сутичка, всі непотрібні думки зникають. Адже повністю зосереджуюся на ході протиборства — обмірковую можливість виконання прийому, зустрічі атаки суперниці. А коли зайнята роботою, хвилюватися вже ніколи.
— Якщо не секрет, маєте ще якість фобії?
— Як звичайна дівчина, боюся павуків (сміється).
«Я вже дозріла до Олімпійських ігор»
— Юліє, наразі ви готуєтеся до боротьби за олімпійську ліцензію на європейському кваліфікаційному турнірі, який у квітні відбудеться в Болгарії. Скажіть, чому не вдалося виграти пряму перепустку на ліцензійному чемпіонаті світу?
— На минулорічному ЧС лише перші п’ять борчинь отримали ліцензії на Олімпіаду. Я ж стала шостою. На жаль, не вистачило одного кроку — спочатку я програла олімпійській чемпіонці, японці Каорі Іто, а потім у втішній сутичці поступилася китаянці, яка в підсумку виграла «бронзу». Відверто кажучи, шанси перемогти представницю Китаю в мене були, але не склалося. Певно, не дано було мені на чемпіонаті світу кваліфікуватися до Лондона, відтак треба це зробити на ліцензійному турнірі.
— Якого результату потрібно досягти в Софії, щоб виступити на XXX літніх Іграх?
— Слід вийти до фіналу.
— У 2008 році ви виступали на Олімпіаді в Пекіні, щоправда, вже в першому раунді припинили боротьбу за медалі. Які було зроблено висновки за підсумками тих змагань?
— На пекінську Олімпіаду я потрапила зовсім юною — тоді мені було лише 18, і я виявилася не готовою до протистояння з дорослими, зрілими борчинями. Не було стабільності, впевненості в собі, хорошої моральної та фізичної підготовки. А зараз я — сформована спортсменка, й вважаю себе конкурентоспроможною у світовій боротьбі. Думаю, що я вже дозріла як спортсмен до такого високого рівня, як Олімпійські ігри. У 2008 році такого про себе сказати я не могла.
— На ваш погляд, що заважає українським борчиням, яким практично немає рівних у Європі, домінувати на всій планеті?
— Власне, є азіатська школа боротьби, яка славиться своїми кадрами й традиціями. Перші десять років, відтоді як з’явилася жіноча боротьба, представниці Азії не мали собі рівних. А Україна здатна конкурувати з лідерками світової боротьби. Яскравий тому приклад — Ірина Мерлені, яка стала першою олімпійською чемпіонкою в цьому виді спорту.
— Здається, найкращий спосіб перемогти серйозного опонента — вивчити його досвід. Чи вдається вам це?
— На жаль, їздити на навчально–тренувальні збори до Японії, вивчати в одному залі й на одному килимі техніку місцевих спортсменок, як це роблять росіянки, ми не можемо. Немає для цього фінансів. Єдине, що нам залишається, — переглядати відеозаписи зі змагань наших майбутніх суперниць, шукати нюанси в їхній боротьбі та порівнювати зі своєю, аби розробити стратегію протидії.
— Останнім часом до Азербайджану, в пошуках кращого життя, переїхала велика кількість сильних спортсменів із колишніх країн СРСР, з якими вам тепер доводиться зустрічатися на міжнародних змаганнях. Як ви ставитеся до зміни громадянства?
— Я дуже люблю Україну. Не уявляю, як би жила за кордоном. Загалом, я багато подорожувала, однак коли повертаюся на Батьківщину — серце тьохкає. А коли стоїш на першій сходинці п’єдесталу — підіймається український стяг, грає Гімн нашої держави — ти пишаєшся, що є українцем. Тож до пропозицій про зміну громадянства я поставилася б негативно. Але, зрештою, кожен творець своєї долі, кожен сам вирішує, як жити.
«Мерлені важко, але вона — молодець»
— Розкажіть, як у збірній сприйняли «камбек» на килим Ірини Мерлені?
— Іра — велика спортсменка. Повернення у великий спорт після народження двох дітей, та ще й у віці, заслуговує на повагу. Нам це зараз не зрозуміти — ми ще досить молоді, але видно, що їй важко. Хай там як, але всі в збірній бажають Ірі успіху й поважають її рішення.
— Цікаво дізнатися, як у вашій команді досвідчені спортсменки ставляться до юного покоління. Чи немає своєрідної «дідівщини»? Адже відомо, що в чоловічих колективах молодому поколінню досить часто доводиться виконувати забаганки старших.
— Чогось подібного в моєму оточенні немає й ніколи не було. Всі поважають одна одну, незалежно від віку та результатів. У першу чергу, ти — людина і повинна нею залишатися. У збірній ми всі товаришуємо. Можливо, не всі ми подружки, але ми спілкуємося, й «нестатутних» відносин, сподіваюся, ніколи не буде.
— А час попліткувати на тренуваннях маєте?
— Ми спілкуємося лише у вільний час. Але й тоді не завжди виникає таке бажання. Адже на тренуваннях так натомишся, що приходиш додому й падаєш у ліжко, як підкошений.
— А як загалом проводите вільний час?
— Люблю читати й активно відпочивати. Відпустку й канікули намагаюся провести у батьків. Нещодавно в мене з’явився рідний братик, молодший на 22 роки. Так що їду додому, де із задоволенням бавлюся з малюком.
«Квартиру обіцяють чотири роки»
— Зараз ви навчаєтеся на п’ятому курсі Львівського університету фізкультури та спорту. Як до вас ставляться викладачі? А то доводилося чути, що одних спортсменів–студентів виганяли з ВНЗ за пропуски занять, інших «по–справжньому» змушують здавати іспити, а комусь в обмін на спортивні здобутки щастить отримати червоний диплом без зайвих зусиль.
— І ректор ВНЗ, професор Євген Приступа, і декан завжди добре ставилися до нас. А викладачі йшли нам назустріч, за що їм велика подяка. Адже дуже важко поєднувати навчання, тренування та збори. Окрім того, університет профінансував нашу поїздку на чемпіонат світу серед студентів. А одразу після повернення з белградського чемпіонату Європи ректор привітав мене та Людмилу Балушку з перемогою.
— В електронних ЗМІ з’явилася інформація, що ваші здобутки відзначили й на вашій малій батьківщині — Волині. Керівники Луцька вручили вам ордер на квартиру. Зазвичай отримати житло від держави — нелегка справа. Як довго вам довелося її вибивати?
— Перш за все хочу наголосити, що ніякого ордера я ще не отримала. Мені вручили лише акт приймання та передачі квартири від забудовника до держави, і то тому, що я його попросила. Виділити житло мені обіцяють ще з 2008 року. Проте були лише обіцянки–цяцянки. Хоча сподіваюся, що цього разу все буде по–іншому. Принаймні є папір, де вказано адресу недобудованого будинку, номер квартири. Ордер обіцяють лише в червні.
— Під час чемпіонату Європи ви виходили на килим із пишною зачіскою. Це не заважало вам боротися?
— Дуже часто жінки всіма правдами й неправдами намагаються виграти. І за коси тягнуть, і пальці виламують. Ми цього не практикуємо, але мене за волосся смикають часто.
— І все одно ви поїхали в Белград із довгим волоссям?
— Постригтися перед змаганнями просто не було часу — збори, тренування. Але зараз я трохи підкоротила зачіску.
— Наскільки відомо, й ваш тренер Андрій Пістун також після ЧЄ змінив зачіску…
— Так. Він програв парі. Сказав, якщо ми (його учениці Людмила Балушка та Юлія Остапчук. — Авт.) виграємо два «золота», то він пострижеться наголо. Тепер він ходить лисий (сміється).