Микола Лисенко ще під час навчання в університеті одночасно з вивченням української мови захопився витворюванням мови професійного українського музичного мистецтва на народній основі. Врешті, став основоположником української класичної музики та професійної музичної освіти в Україні. Прем’єра його «Різдвяної ночі» 24 січня 1874 року ознаменувала народження української опери. Микола Лисенко чимало чого впроваджував першим в Україні. Скажімо, 1908 року очолив першу легальну українську громадсько–політичну організацію «Київський український клуб» та першу всеукраїнську організацію — «Об’єднаний комітет зі спорудження пам’ятника Шевченкові в Києві». Цікаво, що за першою освітою Лисенко був біологом. Природничий факультет Київського університету він закінчив з відзнакою і захистив дисертацію про нитчасті водорості...
Один зі «сполучених штатів»
«Скільки б ми не говорили, не описували — все це слід побачити. Ми створені для того, щоб запросити людину до духовної атмосфери видатної постаті», — каже «УМ» завідувач Музею Миколи Лисенка пані Роксана Скорульська. Ось робочий кабінет Миколи Віталійовича. Шафа, прикрашена рушником, письмовий стіл. На стінах — ліра, торбан, цимбали й кобза із власної колекції композитора. Тут Лисенко працював над оперою «Тарас Бульба». На столі — примірник її партитури, який Лисенко показував Петрові Чайковському. Рушник, подарований на 35–рiччя творчої діяльності в 1904 році і відтворений для музею майстринями на суворому полотні за фотографіями. Однак більшість експонатів тут — справжні.
Сам будинок №95–Б по вулиці Саксаганського — автентичний. Він не був зруйнований. Будівельники лише поміняли перекриття і відновили внутрішнє планування другого поверху, бо після встановлення радянської влади тут була «вороняча слобідка», тож навіть при створенні музею у 1990 році звідси відселили 13 родин. На другому поверсі за кресленнями і фото були відновлені меморіальні кімнати, паркет, ліпнина і навіть шпалери. Син композитора, Остап Миколайович, ще до війни прийшов до людей, які тоді жили в кабінеті й вітальні, попросив розчистити пізніші шпалери і зняв шматочок тих, які знав iз дитинства. Їх видно і на фото. Після смерті композитора було зафотографовано всі стіни його кабінету. І тому була можливість усе достовірно відтворити, розповідає Роксана Скорульська.
Лисенко прожив тут свої останні 18 років. За оренду квартири платив велику, як на ті часи, суму — 25 карбованців. Після смерті батька діти не змогли її утримувати. До речі, Лисенко заробляв викладанням, а музику писав ночами. У меморіальній вітальні стоїть рояль фірми «Блютнер», куплений Лисенком у 1895 році. У тій вітальні відбувалися й зібрання членів «Старої Громади», Українського клубу й членів ЗУО — Загальноукраїнської позапартійної організації — під виглядом концертів і вистав. Так само збиралися у Косачів і в Старицьких. Недаремно вони селилися поряд. Леся Українка називала це «наші сполучені штати».
Школа для театру
У родині Лисенко виховувався на російській і французькій мовах. А гостюючи у тітки своєї мами Марії Булюбаш, чув українську. Якось підлітком разом зі своїм троюрідним братом Михайлом Старицьким (у майбутньому видатним письменником) цілу ніч читав Шевченка. Згодом, від 1862 року, щорічно організовував концерти у пам’ять Кобзаря. І написав на його тексти понад 80 творів, деякі з них стали народними піснями.
Узагалі в творчому доробку композитора лише один твір написаний на російський текст. Незважаючи на Емський указ 1876 року, що забороняв також друк українських текстів до нот, усі його твори — українські. Поезію його улюблених Гейне чи Міцкевича Лисенко просив перекладати українською своїх друзів–літераторів.
Коли 1901 року за участь в антиурядовій демонстрації було арештовано і віддано в солдати 185 студентів Київського університету, Микола Віталійович разом з учнями своєї школи організовував концерти і зібрані кошти передавав, зокрема, для ув’язнених студентів.
Після революції 1905 року імперією прокотилася хвиля репресій. Ліквідували київське Літературно–артистичне товариство, однак натомість Лисенко зініціював і очолив Київський український клуб. Тут і концерти були, і лекції, виставки, репетиції хору, заняття дитячої та спортивної секцій, діяла бібліотека.
35–річчя творчої діяльності Миколи Лисенка відзначали у Києві, Харкові, Львові, Петербурзі, Баку, Тифлісі... Шанувальники зібрали чотири тисячі рублів, щоб композитор зміг придбати собі житло. Однак він на них відкрив у Києві музично–драматичну школу, аби виховувати акторів і музикантів для українського театру. Тому від 1904 року веде свою історію Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенка–Карого. У школі було вперше відкрито й клас бандури, в якому викладав Іван Кучугура–Кучеренко. Випускниками цієї школи були уславлені згодом композитори Кирило Стеценко, Василь Верховинець, Олександр Кошиць.
Кримінал для композитора
У березні 1911 року російський уряд не дозволив відзначати у Києві 50–ті роковини від дня смерті Тараса Шевченка. Відповідний комітет ще з 1908 року очолював Микола Лисенко, і цим дратував не тільки Трепова із Гірсом — цивільного і військово губернаторів, а й міністра внутрішніх справ імперії Столипіна. У 1910 році той повчав своїх підлеглих, що імперський уряд «з XVIII століття постійно боровся з рухом, відомим у наш час як український, що уособлює ідею відродження попередньої України й облаштування її на автономно–національних основах».
Збереглося листування Столипіна і губернаторів із приводу Лисенка. Композитора викликали «на прийом» і сказали, що керівництво підтримає відзначення, якщо воно не матиме українського національного вияву. Лисенко відповів, що за таких умов пам’ятних заходів у Києві не буде. Врешті вшанування відбулося у Великому залі Московської консерваторії.
Потім почалися гоніння. Було закрито. Український клуб, а його старшину на чолі з Лисенком прикликали «к уголовной ответственности за противуправительственную деятельность». Через чотири дні після одержання повідомлення про це Лисенко помер.
На похорон композитора прийшло понад 30 тисяч людей. Студенти, оточивши «ланцюгом» жалобну процесію, не давали поліції розігнати тих, хто прийшов провести митця в останню путь. Лисенка відспівували у Володимирському соборі. За спогадами Олександра Кошиця, хор, який ішов попереду траурної процесії, складався зi 1200 осіб. А труну до Байкового кладовища через усе місто несли на руках.