Мішка на гроші не потребую

Їду «маршруткою» поруч iз веселим дядьком, який намагається вгадати, ким я працюю. Приємно, що в переліку звучать інтелігентні професії: вчителька, медик, музикант. Почувши, що я журналіст, вигукує: «То вам слід запасатися мішком... для грошей!»

Дуже хочеться трохи привідкрити завісу таїни та розповісти про трудові будні журналістів. Отже, є журналісти–піарники, тобто люди, які здійснюють рекламу продукту та намагаються «запудрити мізки» якомога більшій кількості реципієнтів. Зі справжньою журналістикою, яка має розповідати правду і відкривати людям очі, ПР (паблік рілейшнз) пов’язаний не бiльше, нiж рекламний плакат iз живописом. Саме таку «журналістику» можна назвати продажною, саме за неї можуть платити добрі гроші: за замовні статті, за вихвалення та «відбілювання» тих чи інших начальників, за просування довгострокової державної політики (але тут уже, швидше, не про нашу державу).

Припускаю, що за кордоном прес–секретарі виконують третю після розкривання правди та протилежного їй «запудрювання мізків» функцію, яку теж звуть «журналістикою» — а саме спілкування з народом та інформування про те, що за народні гроші роблять їхні, так би мовити, слуги–чиновники. У нас же прес–служби стають дедалi недоступнішими та забюрократизованішими. Для того щоб почути якусь чергову дурню про те, як наші органи влади стараються для простого народу, ми, звичайнi журналiсти, дзвонимо до прес–служб чи відділів зв’язків iз громадськістю. До речі, телефони багатьох iз них не вказано на офіційних сайтах, тож знаходити їх вдається лише завдяки доброму ставленню людей до тебе. Додзвонитися буває не просто, бо до 10—11–ї керівників немає на місці, о 12–й вони їдуть на нараду, а після 13–ї починається довгострокова перерва.

«Відшити» журналіста, який «замучує» дзвінками, можна, як у КМДА, — попросивши надіслати офіційний запит, на який прес–служба має дати відповідь у двотижневий термін. Зрозуміло, що навіть через пару днів, а у випадку щоденної газети вже на завтра, новина «скисає». Ми не можемо писати про те, що було актуальним півмісяця тому. Інший варіант не надавати інформацію — це «переводити стрілки» (дзвоніть Івану Івановичу, Іванич пересилає тебе до Петровича, Петрович до Олексійовича і так далі) чи просто сказати, що «по телефону інформації не надаємо». Останнiй варiант стає особливо популярним.

Навiщо ж дзвонити до офіційних інстанцій, спитаєте ви? А це ми так убезпечуємося від звинувачень у необ’єктивності, яка може вилитися у програні суди та сплачені штрафи. А якщо згадати ще й фізичні розправи з найбільш «не прирученими» медійниками, побиті фото–, відеокамери, не важко зрозуміти, що з мішком для журналіста у мене асоціації аж ніяк не позитивні.

Але ми, пси демократії, що гавкають, таки працюємо. Бо в нашiй державi можна підкупити суддів (вірю, що не всіх), домовитися з міліцією (сподіваюся, не з усією), але неможливо взяти назад інформацію, яку вже «розпатякали» служителі пера. Суспільна думка чомусь усе ще турбує нашу владу та бізнес. І дитяче «не лізь, а то мамі розкажу» переростає у «не робіть нічого протизаконного, а то ми ославимо вас на весь світ». Звучить не надто загрозливо, але поки в чомусь спрацьовує.