Благая вість чи цяцянка гаранта?

20.03.2012
Благая вість чи цяцянка гаранта?

Малюнок Володимира СОЛОНЬКА.

Цьогорічне 8 Березня громадяни відзначили якось тихіше, ніж завжди. Ніби вся країна принишкла. І було від чого. Адже напередодні Президент після зустрічі з милими йому жінками України ошелешив нас, звиклих до всього вже сьогодні, сенсаційним наміром — повернути співвітчизникам «Юлину» тисячу! Та ще й додати по сотні гривень до кожної пенсії, а інвалідів та ветеранів війни — просто озолотити. І це при тому, що недавно у своєму виступі в парламенті гарант пообіцяв, що і третій рік його правління буде важким. Тобто для нас, пересічних громадян. Бо керманич держави особисто не скаржився на політичні утиски невгамовної Європи за праведні вироки незалежних від нього суддів, які запроторили Тимошенко та Луценка до буцегарні. Не ремствував він і на нестачу коштів на ремонт та комунальні платежі за Межигір’я, на особисту авіацію чи скромні надбання Першої Сім’ї. Як би там не було, люди оцінили небачений багатомільярдний жест нашого лідера, який до того ж ще й розгледів розрив між статками бідних і багатих у підлеглій йому державі, про що й заявив привселюдно. Причому доктору економічних наук, професору Вiктору Януковичу знадобилося витратити два роки, щоб встановити небачений з вікна вертольота факт — цей розрив, виявляється великий, у багато разів. А не звичний чотириразовий, як між Ахметовим (16 млрд. доларів) та Пінчуком (4 млрд. доларів).

Атракцiон чуваної щедростi

Словом, ті що споглядали на телеекранах Віктора Федоровича, який повідомляв нам про несподіваний для нього висновок та неочікуваний для нас благодійний почин, ледве не попадали додолу, шоковані його людинолюбством. Схоже, Президент згадав відому йому з шахтарського дитинства мудрість «жадібність фраєра згубила» і видав на–гора директиву поділитися з бідними. Саме так по–батьківськи щирий порив гаранта з ознаками філантропії перекрутили деякі зловтішники з опозиції. Замість того, щоб у захваті кинутися прославляти Першу особу держави за її щирий порив, що два роки визрівав у глибинах владної душі, вони кинулися паплюжити обіцяне вже з травня «покращення життя». Уявіть собі — треба ж до такого домудруватися! — вони помножили обіцяну «Юлину тисячу» на ті 6 мільйонів вкладників Ощадбанку СРСР, які ловили ґав і не почухалися вчасно проштовхатися у двері цієї державної фінансової установи. І що ж вийшло з такої математичної операції? Не повірите, але в добутку виявилися 6 мільярдів гривень — акурат та сама сума, якої ще наприкінці минулого року ніяк не міг знайти для чорнобильців та «афганців» найсоціальніший з віце–прем’єрів Сергiй Тігіпко. Він тоді запевняв усіх, що таких грошей у дер­жаві нема. А його шеф — відомий «фінансовий авторитет» Микола Азаров — не просто підтримав свого колегу. Він ще й заручився від Конституційного Суду індульгенцією для уряду за невиплату постраждалим коштів за рішеннями судів.

Утiм, мабуть, розчулився шармом посталих перед ним 6 березня красунь, з якими він ділився прочитаним про жіночу вроду. І, крім тих шести мільярдів гривень, додав ще по сотні на кожну пенсіонерську душу. А що вже інвалідам та учасникам війни, то тим перепали тисячі.Не дарма кажуть, що краса — велика сила! Ну і, щоб святковий стіл українця ряснів делікатесами, кожному було обіцяно підняти прожитковий мінімум на 14 вiдсоткiв. Словом, «шерше ля фам», як кажуть французи. А ти, народе, знай, що означає добрий настрій гаранта твоїх прав!

Роздерибанити чи нi?

Здавалося б, зрадій, Україно! Так ні. Знайшлися–таки невгамовні, які з телеекрана вже прокаркали, що це лише піар для задобрення виборців. Нібито за два роки внаслідок перевиконання владою плану тотального пограбування країни утворився надлишок. Навколо нього два місяці велася запекла дискусія — роздерибанити чи ні? І навіть «полетіли» деякі урядові голови. Кажуть, крапку поставив Президент, погляд якого з офісу в «Межигір’ї» сягає аж до 2020 року: краще не прогуляти на Канарах, а роздати збіднілому загалу. Щоб він — не приведи Боже! — не поперся на Майдан замість виборчої урни.

Але ті всі гіпотези деяких «яйцеголових» аналітиків «яйцестійкому» політику — як весняний вітерець. Утiм, якщо порівняти кабмінівську та президентську бухгалтерію, то впадає в око очевидне — в нас у державі є два різних кошториси — в Кабміні й на Банковій, причому різні за масштабами. Бо коли для Азарова 6 мільярдів гривень для «афганців», чорнобильців — непідйомна сума, то для Януковича і 16 мільярдів не «караул»! Навіть не треба гривневу друкарню запускати, як запевняє нас завідувач Центробанком, — грошей маємо вдосталь! Вистачить і на передвиборчі бонуси пенсіонерам по 10 кг гречки — пробачте, мав на увазі по 100 гривень. І на погашення боргів перед МВФ, «Газпрому» — словом, живемо нівроку! Мабуть, у березні щось у лісі здохло і багатства полилися в державні засіки повним потоком.

Хто ж бреше?!

І все ж не полишає підозра, що хтось iз двох — Прем’єр чи Президент — бре..., тобто неправильно нас інформує. Бо, як відомо, в дефіцитному бюджеті на цей рік ніякі 16 млрд. на обіцяне гарантом не передбачено, а в Пенсійному фонді величезний дефіцит — он навіть пенсійну реформу провели, як нас запевняли, щоб зменшити на нього навантаження. Тож або Перша особа на Банковій знає щось, про що Друга особа на Грушевського і гадки не має. Або кожний знає лише про «своє», тільки в одного з двох цього «свого» на 16 мільярдів грн. більше — отака виходить загадкова арифметика.

Тільки тоді виникає закономірне запитання: навіщо нам Прем’єр, якщо він «не в курсі дєла»? І Кабмін. Може, настав час зекономити на них? Тоді і я як працюючий пенсіонер не фінансуватиму своїми податками непотрібні держслужби. А мені ж це не безтурботно, бо я не «роботоголік» якийсь, а просто змушений працювати через те, що пенсія моя скромна, а в моєї дружини — мінімальна. І це при тому, що вона, як і я, ветеран праці, пропрацювавши все життя науковим співробітником в Академії наук, цілком законно очікувала на максимальну за радянськими мірками пенсію. Та не передбачила, що з новою Україною прийдуть і такі спритники, які не тільки прихватизують народне добро, а ще й винайдуть таку шахрайську формулу нарахування пенсії, яка науковця прирівняє до прибиральниці. Проти останньої я нічого не маю, але, працювавши на роботі, яка вище оплачувалася, працівник і державі відраховував на свою старість більше, сподіваючись отримати й обіцяну дер­жавою більшу пенсію. Та вийшло, що обіцянка — цяцянка, причому пенсіонеру, пошитому владою у дурні, — без радості. Ми ж знаємо, що більшість пенсіонерів у СРСР жила краще, ніж в Україні, яка за Конституцією є соціальною державою. І ця держава відкинула пенсіонерів у прірву бідності. То, може, правильно було б перерахувати пенсії «по справедливості», а не посипати гречкою «страждущих» перед виборами для підняття рейтингу партії влади?

В’ячеслав ПРИЛЮК,
ветеран праці, працюючий пенсіонер