Джульєтта має бути сильною,

16.03.2012
Джульєтта має бути сильною,

Катерина Кухар дебютувала в 16 років. (Фото з архіву Катерини Кухар.)

В історії мистецтва важко знайти більш відомий сюжет, ніж повість про кохання Ромео і Джульєтти. Якби можна було «зібрати докупи» всі театральні, теле– та кінопостановки, присвячені цій шекспірівській темі, то для перегляду їх, напевно, не вистачило б і життя. Геніальним музичним втіленням веронської історії є балет Сергія Прокоф’єва, який, у свою чергу, також має безліч сценічних втілень. На київській сцені балетна вистава «Ромео і Джульєтта» йде вже 40 років — і з незмінним успіхом. В 1991 році ЮНЕСКО визнала цю постановку кращим втіленням твору Прокоф’єва, нагородивши автора хореографії Анатолія Шекеру золотою медаллю. Цієї неділі, 18 березня, на сцені київської Опери стартує традиційний фестиваль балетів Анатолія Шекери, який завершиться 25 березня гала–концертом вшанування пам’яті митця. Серед іншого глядачі матимуть нагоду переглянути і виставу «Ромео і Джульєтта» (21 березня). Головні партії танцюватимуть Катерина Кухар і Олександр Стоянов. Наша розмова з Катериною Кухар — про балет і не тільки...

 

16 років — час для дебюту

— В основі більшості класичних балетів лежить романтична історія. Але закулісне балетне життя, кажуть, дуже далеке від романтики. Є навіть такий вислів: «Балет — це каторга у квітах». Ви згодні з цим?

— Іноді буває таке відчуття. Наприклад, коли повертаєшся з гастролей, а через день тобі вже танцювати на сцені та ще й прем’єра на носі. От і думаєш: як фізично все це витримати? Але якось справляєшся. У балетних узагалі висока витримка. Вже з перших днів у хореографічному училищі ти включаєшся в своєрідну боротьбу — за увагу педагога, право стояти в першій лінії. Але я б не сказала, що ця боротьба якась нечесна. Ти роботою доводиш свою спроможність. Роботою і талантом. Бо на одній лише працездатності балериною не стати.

— А ще жартують, що для балерини незайвим є вміння ходити по чужих кістках?..

— Від артистів старшого покоління доводилося чути про бите скло в пуантах та інші капості від колег. На щастя, зараз у нашому театрі такого божевілля немає. Зрозуміло, що в кожній балетній трупі існує певна ієрархія. Але у молодих завжди є шанс проявити себе... Мені дуже пощастило: вже в 16 років я танцювала Машу в «Лускунчику» на сцені театру в Нагої разом з японцем Томонорі Очі. До дебюту нас персонально готували легендарні Тетяна Олексіївна Таякіна і Валерій Петрович Ковтун. То був надзвичайно корисний досвід...

— Знаю, що одна з ваших улюблених партій — Джульєтта. На думку багатьох драматичних акторок, парадокс цієї ролі в тому, що розуміння того, як треба грати Джульєтту, приходить занадто пізно. А як вам працювалося над образом шекспірівської героїні? І чи взагалі в балеті важлива драматургічна складова? Може, досить гарно станцювати — і все?..

— Гола техніка — це ще не балет. Потрібно створити образ, передати всі психологічні нюанси стосунків героїв. І в цьому сенсі партія Джульєтти дуже складна. Адже треба показати не лише юність і закоханість героїні, а й її внутрішню силу. Погодьтеся, піти проти волі батьків, а потім прийняти рішення не жити без коханого — на це здатна лише дівчина з дуже сильним характером... Зауважу, що репетитор Елеонора Стебляк (вдова Анатолія Шекери. — Авт.) запропонувала мені готувати партію Джульєтти в дуже складний період — після того, як я пережила особисте горе. І я надзвичайно вдячна Елеонорі Михайлівні, бо робота повернула мене до життя...

— Театр — це не лише артисти, а й десятки людей обслуговуючого персоналу: костюмери, гримери, перукарі тощо. Наскільки для вас важлива їхня робота?

— Насамперед треба згадати наших педагогів–репетиторів. Вони самі колись були зірками на сцені, тому з ними і просто, і складно одночасно. А ще є концертмейстери, котрі акомпанують нам на репетиціях. Костюмери здувають пилинки з наших костюмів... А взяти нашу «майстриню–золоті руки» Зінаїду Іванівну Вакуленко! Вона працює в театрі вже багато років, робить сценічні зачіски провідним солісткам. І ми молимося, аби вона не пішла на пенсію — настільки в неї бездоганний художній смак.

Що балерина ніколи не здає у багаж

— Знаю, що пуанти для балерин колись шили просто в театрі. А як зараз?

— На жаль, пуанти власного театрального виробництва неякісні. Раніше я танцювала в «пальцях» марки Grishko. Однієї пари в середньому вистачало на півтора тижня. Перед експлуатацією пуанти треба довго підганяти під ногу, розбивати молоточком. Єдиний виняток — продукція американської фірми Gaynor: в їхніх пуантах можна танцювати 2—3 місяці, їх навіть можна прати в машині. Тому сьогодні все більше балерин віддає перевагу цій торговельній марці. Щоправда, їх категорично заборонено використовувати дівчаткам, котрі ще тільки опановують ази балету...

— Дехто пуанти порівнює зі знаряддям для середньовічних катувань...

— Коли в училищі ми починали освоювати пальцеву техніку, то ноги дуже боліли. Пальці стиралися до крові. Та й зараз без мозолів не обходиться. Але саме це «знаряддя» надає танцю балерини відчуття польоту... До слова, пуанти — це єдина річ, яку ми ніколи не здаємо в багаж.

Чия мама найкраще крутить фуете

— Як ви гадаєте, чому раніше більшість відомих балерин не наважувалися народити дитину?

— Насамперед, мабуть, був страх, що твоє місце займе хтось інший. Адже незамінних людей немає... Існував стереотип: балетна кар’єра і діти — речі майже несумісні. Хтось відтягував народження малюка на «потім», а потім було вже пізно... Нові ролі, гастролі, аплодисменти — все це прекрасно. Але рано чи пізно ти сходиш зі сцени, і що залишається?.. У нас перед очима приклади балерин старшого покоління — відчувається, що ті, хто пожертвував материнством, сьогодні жалкують про це... На щастя, навіть найбільш залізні стереотипи з часом змінюються. І в НОУ вже давно нікого не лякає фраза «балерина в декреті». Наприклад, провідна солістка Наталя Лазебникова нещодавно народила другу дитину. Дві доньки й у народної артистки України Ганни Дорош...

— Вашому синові три роки. Він знає, що мама у нього балерина?..

— Тимур не любить, коли заводять мову про балет. Мабуть, відчуває, що саме через балет мама так часто не буває дома — гастролі іноді тривають по декілька місяців. Часом мене гризе сумління: а чи маю я право так надовго покидати дитину? Це, до речі, ще один штрих до теми, чому не всі балерини народжують... На щастя, Тимуру поталанило з бабусями.

— Віддавати його в балет не плануєте?

— Хіба коли побачу в ньому надзвичайні здібності. Балет — не найкраща професія для чоловіка. Якщо є шанс стати прем’єром, танцювати провідні партії, то ризикнути варто. А в іншому разі... Хлопцю з кордебалету важко почуватися впевненим у завтрашньому дні.

Дружба з колишньою свекрухою

— Катю, і ще одне запитання приватного характеру. Я знаю, що невдовзі після народження дитини ви розлучилися з чоловіком, проте залишилися в дружніх стосунках з його мамою — відомим тренером з фігурного катання Галиною Кухар...

— Мені завжди подобалася Галина Владиславівна, то чому я тепер маю ставитися до неї якось інакше? Вона ж не винна в тому, що ми розлучилися. Взагалі, коли шлюб розпадається, то відповідальні за це лише двоє — він і вона, а не родичі, друзі, сусіди... Галина Владиславівна дуже позитивна людина, творча не лише в своїй професії, а й у спілкуванні з онуком.

— Галина Кухар свого часу вклала багато праці в нинішніх зірок фігурного катання Олену Савченко і Тетяну Волосожар. Цікаво, а вас вона кататися на ковзанах навчила?

— Ковзани, лижі, велосипед — для балетних все це під забороною. Отримаєш травму — і що тоді? Хоча кілька разів на ковзани я ставала. Пам’ятаю, враження було таке, немовби на ноги мені наділи кайдани.

— І запитання наостанок. Український телеефір віднедавна заполонили різноманітні шоу, переможці яких проголошуються то «найкращими співаками країни», то «найкращими танцівниками». Вам як солістці найкращої в Україні балетної трупи не образливо це чути?

— Звісно, хочеться, щоб про балет більше розповідали в українських ЗМІ. Тим більше що балетна трупа НОУ дуже сильна, а піару нам не вистачає... З іншого боку, майже на кожній нашій виставі — аншлаг. Тобто прихильників балетного мистецтва в Україні, зокрема в Києві, немало. А слава, впізнавання на вулиці — то вже справа така... Врешті–решт, для артиста головне — отримувати задоволення від того, що робиш. Квіти, аплодисменти, прихильники — лише приємний додаток до професії...

 

ДОСЬЄ «УМ»

Катерина Кухар народилася 18 січня 1982 року в Києві. В 1999 році з відзнакою закінчила Київське державне хореографічне училище (клас Тетяни Таякіної). В тому ж році була зарахована в балетну трупу Національної опери України і майже одразу стала танцювати сольні партії. Сьогодні її репертуар включає головні партії в балетах «Ромео і Джульєтта» Прокоф’єва, «Сильфіда» Левенсхольда, «Жізель» Адана, «Лускунчик», «Спляча красуня» Чайковського, «Лісова пісня» Скорульського та ін.

Лауреат та дипломант міжнародних конкурсів (Prix de Lausanne, імені Сергія Лифаря). Разом з трупою НОУ і як запрошена солістка неодноразово виступала за кордоном — у США, Японії, Китаї, Італії, Франції, Німеччині та ін.

Володіє англійською мовою.