Дерев’яна правда

Нещодавно Україна подала до штаб–квартири ЮНЕСКО заявку на включення до Списку всесвітньої спадщини руїн древнього Херсонесу та дерев’яних церков Карпатського регіону. Подання щодо храмів готувалося спільно з Польщею (по вісім пам’яток від кожної країни). Незважаючи на «прописку», всі церкви по обидва боки кордону є українськими, отож їх у список ЮНЕСКО подають під автентичною назвою tserkva. Загалом у списку цієї поважної організації прийнято вживати нейтральне слово churches (з англійської — знову ж, «церква»), єдиний виняток — норвезька «ставкірха»...

Остаточне рішення ЮНЕСКО ухвалить у 2013 році. Відповідаючи на запитання про можливих конкурентів у боротьбі за місце у списку, Василь Слободян, один із авторів подання, провідний науковий співробітник інституту «Укрзахідпроектреставрація», каже: «Той же Херсонес хіба не конкурент?.. Важко уявити, щоб ЮНЕСКО включила у список відразу два об’єкти з однієї країни».

Церкви і політичний інтерес

— Пане Василю, розкажіть, за якими критеріями проводився відбір церков? Ви формували список, виходячи з краси та історичності церкви, чи все–таки враховували відповідність формальним стандартам ­ЮНЕСКО?

— Церква мусить відповідати певним критеріям. А основний із них — автентичність: правильність ведення реставраційних робіт, автентичність будови і вистрою. Водночас ми прагнули, щоб у цьому доборі було відображено все сакральне будівництво Карпатського регіону. Тому в поданні охоплено три основні школи Карпатського регіону — лемківську, бойківську та гуцульську, а також підкарпатську школу (тобто галицький тип будівництва). На Закарпатті ще є так званий мармороський тип. На жаль, ми не могли «сигналізувати» цю школу, тому що в 1999 році Румунія домоглася внесення восьми церков такого типу до списку ЮНЕСКО під назвою «Дерев’яні церкви Марморощини». Одне з правил — об’єкти, котрі вже внесено до переліку світової спадщини, не можуть дублюватися в подальшому. Ми мусили відмовитись, хоча в нас теж є чудові взірці цієї архітектури, а Хуст був одним із історичних центрів Марморошу.

Перше подання намагалися скласти ще в 2002 році. Тоді хотіли врахувати всі типи дерев’яних церков Карпатського регіону, зокрема ще й буковинський тип. Але поляки сказали, що не хочуть. У них було прагнення, щоб у подання ввійшли дерев’яні церкви з теренів колишньої Речі Посполитої...

— Тут був певний політичний інтерес?

— Був, без сумніву... Цього разу мені вдалося відстояти у поданні дві церкви з Закарпаття. Котре, як відомо, не належало до Речі Посполитої.

— Чому в подання ввійшла така незвична кількість церков — шістнадцять? Чому не 15 або 20?

— Польські колеги запропонували паритетний принцип: «Нехай буде п’ять на п’ять». З їхнього боку легко вибрати півдесятка церков, бо в Польщі збереглося близько 160 дерев’яних сакральних споруд. А в нас — 1700—1800. Тому я відстоював ідею, щоб з України було більше церков, а з Польщі — менше. Тоді підійняли заявку до восьми церков від кожної країни.

Якщо подивитися на список, то польські колеги відібрали 1 бойківську, 2 галицькі та 5 лемківських церков. Вони не мали чим заповнити свою частину — і додали лемківських. Тобто це вже не паритетність. Водночас в Україні якраз нема лемківських церков. Фактично у наших кордонах і Лемківщини нема... Збереглося лише дві лемківські церкви: одну перенесли в музей Ужгорода, іншу — до Києва. Тобто спільне подання з поляками дозволило нам представити церковне будівництво Карпатського регіону більш повно.

«Наші громади втратили духовний зв’язок із минулим»

— Чи були церкви, від яких вам було шкода відмовлятися, складаючи список?

— Були! Багато! Я дуже хотів, щоб у подання ввійшла надзвичайно гарна церква в Ісаях, це Турківський район. Але вона перебуває у важкому стані... Громада села має муровану церкву поряд. І стара церковиця отак собі потроху доживає віку. Вона потребує догляду. Треба міняти ґонти, бо вони починають протікати, це викликає загнивання дерева... Формальні вимоги не дозволили включити цю церкву в подання...

— Хіба прийняття під захист ЮНЕСКО не дозволяє вберегти пам’ятку?

— ЮНЕСКО не дає ні копійки. Внесення у Список світової спадщини — це визнання творчого генію нашого народу (або предків, які жили перед тим на цій землі, — як у випадку з Херсонесом). Охороною пам’ятки має займатися держава. Як приклад можу назвати Польщу. Там випадково згоріла церква — її повністю відбудували. Хіба в нас відбудували хоча б одну згорілу святиню? Пропали неймовірні пам’ятки! Наприклад, згоріла фантастична церква у Яворові 1670 року будівництва, котру ми пропонували до списку ЮНЕСКО в попередньому поданні. До речі, інколи громада сама спричиняє підпал, щоб потім перебратися у нову, муровану церкву...

За радянської влади наші громади втратили духовний зв’язок зі своїм минулим. Людей відучили шанувати те, що створили батьки, діди, прадіди. Натомість їм прищепили певне бачення псевдокультури. Подивіться, що зробили з нашими церквами! Оббивають пластиком, фанерою, бляхою... Це жахливо!

— Кажете, ЮНЕСКО не дає ні копійки... Який тоді практичний вимір входження у список?

— Промоція. Насамперед це розповсюдження у світі інформації про об’єкт. Це сприяє розвиткові туризму, підвищує зацікавлення до країни, її пам’яток.

Ми були у Польщі, оглядали з тамтешніми колегами об’єкти, і я пересвідчився, що дерев’яні церкви цікаві туристам. Наприклад, Смільник. Глухе село, фактично крайня південна точка Польщі. Зараз там проживає приблизно півтораста осіб. Під час операції «Вісла» поляки вивезли всіх українців із регіону. Земля виявилась непридатною для легкого життя, тому поляки не захотіли поселятися в тих краях. Це один із найбільш відлюдних регіонів Польщі, чи й Європи взагалі... Попри це, поки ми були у Смільнику, то подивитися на церкву Архангела Михайла приїжджали данці, китайці, японці.

У поляків є спеціальні маршрути — «Шляхами дерев’яної архітектури». І нехай прозвучить нескромно, але найцікавіші об’єкти цих шляхів — українські. А ми в Україні лише можемо мріяти про таку увагу держави до своєї спадщини.

«Певна проблема для ЮНЕСКО — те, що церкви використовують як костели»

— Які з заявлених церков є діючими?

— У Польщі як церква діє храм у Хотинці. Туди повернулися українці, церква належить греко–католицькій громаді. У Туринську править польська православна церква, хоча раніше там були греко–католики... Всі решта церков діють як римо–католицькі костели. Церква в Радружі є музейним об’єктом — вона стоїть за 200 метрів до кордону. У селі майже не залишилось українців. Мені здається, там одна родина.

З України ми теж подаємо два музейні об’єкти. Церкви в Рогатині та Дрогобичі не є діючими. Зате вони стоять на місці зведення, їх не переносили.

— Попри це, минулого року я був у Рогатині, у тій церкві, на обряді вінчання...

— Інколи там є відправи — весілля і таке інше. Але то не діюча парафіяльна церква, а музейний об’єкт.

Однією з умов ЮНЕСКО є якраз автентичне використання об’єкта. (Якщо це не пам’ятка типу руїн Херсонесу — там інші критерії). Церква має жити своїм життям. Для польської сторони якраз є проблемою те, що наші церкви перетворено на костели. У цьому випадку є невідповідність обряду споруді. Втім колеги вважають, що зав­дяки тому, що ми подаємо цілий комплекс сакральної архітектури, такі недоліки «затруться».

— Як ставляться парафії до збереження дерев’яної архітектури? Ви вже згадували про те, що людям іноді хочеться мати муровану церкву, металевий дах...

— На початках, коли ми тільки бралися за цю справу, було дуже складно. Можу сказати, що на Львівщині та Івано–Франківщині підтримують автентичність церков. Складніше на Закарпатті... Загалом люди готові берегти пам’ятку. Але, звичайно, вони не мають таких коштів. Ґонти дуже дорогі: одна коштує приблизно 4 гривні. Це колись дерево було дешевим будівельним матеріалом. А нині воно дорожче за цеглу.

Чому «соботи», а не «піддашшя»?

— Духовні об’єкти вказані у заявці саме як церкви, англійською — tserkvas. Чи легко було полякам погодитись на таке формулювання, зважаючи на те, що тепер ці храми виконують функцію костелів?

— Я вам відверто скажу: дуже складно. Польські колеги хотіли, щоб у заголовку були «wooden churches», «дерев’яні церкви», безособово. Я ж вимагав, щоб були «wooden Ukrainian churches», «українські дерев’яні церкви». Тому що і з українського, і з польського боків — це саме українські церкви, це наша сакральна архітектура. Подання вже було готове — а назва мене все ще непокоїла. Зрештою, ми зійшлися на тому, що буде «wooden tserkvas».

— Чи є ще якась специфічна українська термінологія, яка використовується в поданні?

— В описах є певні терміни: «бабинець», іще кілька означень. Ці поняття вводились транслітеруванням. Але загалом їх дуже мало. Вийшов прокол, дуже прозаїчна ситуація. Все через те, що у польських колег було належне фінансування, котре забезпечила держава, а ми не мали підтримки від влади, тому подання готувалося на голому ентузіазмi. Ми не отримали фактично жодної копійки, а треба ж було оплатити роботу перекладача. У підсумку переклад тексту виявився невдалим. Коли його поправляли поляки, то, звичайно, виправили й термінологію. Тому пішла переважно польська термінологія. Наприклад, ми кажемо «піддаш­шя», а поляки — «соботи». У поданні теж — «соботи».

— Тобто Київ не допомагав вам у роботі?

— Ні, допомоги не було. Приїжджав один чоловік періодично подивитися, все.

— Про подання було повідомлено не так давно на брифінгу в адміністрації Президента. Чи є надія, що дер­жава таки надасть підтримку?

— Будемо сподіватися. Але з того, що було досі, не можу сказати, що є підстави для великого оптимізму. Загалом стандарти ЮНЕСКО вимагають, щоб про пам’ятку дбали і центральний уряд, і місцева влада, і громада. Уряд має гарантувати увагу до пам’ятки, певні фінанси. Але й громада має долучатися, не чекаючи, поки прийдуть гроші з центру. Вимагається паритетність. Якщо з цього ланцюжка випаде одна ланка — вже не добре.

«Мало де побачиш таке багатство вистрою, як у наших церквах»

— Чим українські дерев’яні церкви цікавіші за інші? У чому їхня особливість?

— Жоден інший народ не створив архітектури такого типу, щоби внутрішній і зовнішній простір відповідали один одному. Зсередини церква повторює зовнішній обрис. Ви заходите в церкву — а кожен купол відкритий доверху. Навіть якщо церква має п’ять верхів — вони всі розгорнуті. Цього не має жодна архітектура, в тому числі й російська.

— Чи є якісь українські особливості у зведенні церкви, наприклад порівняно з західноєвропейською традицією?

— У Західній Європі панує фахверк. Будується каркас із ригелем і потім наповнюється або каменем, або цеглою, або ще якимсь матеріалом. Наша архітектура має абсолютно іншу конструкцію — вона зрубна. У нас споруда іде: брус до бруса поєднується замком —утворюється вінець. На вінець кладеться інший вінець, і так до верху. Зрубна система будівництва є лише в слов’янських народів і у фінських. Ще є церкви Норвегії, з–поміж дерев’яних об’єктів їх першими внесено до списку ЮНЕСКО, вони взагалі стовпові. Там навіть нема фахверку, нема конструкції, зав’язаної на ригелях. Їхні церкви стоять на стовпах, які норвезькою мовою називаються «ставами». У землю вкопують один «став», другий, третій, а потім починається «обв’язка».

— Попри це, норвезькі церкви неймовірно красиві! Ці дахи з закрученими фігурами на краях...

— Як фахівець можу запевнити вас, що українські церкви нічим не поступаються! Чим наші святині ще унікальні — це вистроєм; таке багатство в інтер’єрі мало де побачиш. Чудовий розпис, прекрасні іконостаси! У церкві в Рогатині — один із наших найкращих ренесансових іконостасів. Перед Першою світовою його вивезли у Відень на виставку. Війна минула, і австрійці хотіли його залишити. Значними зусиллями в 1924 році його все–таки вдалося повернути на місце.

— Чи не було ідеї скласти подання з дерев’яних церков усієї України?

— Ми не змогли б охопити пам’ятки всієї України — це надто складно. Хоча першу нашу заявку в Києві відкинули якраз із мотивуванням, що треба брати архітектуру всієї України...

— Чи можна сказати, що карпатські дерев’яні церкви красивіші за храми інших регіонів України?

— Це дуже складне питання. Я багато працюю з Волинню, там є прекрасні церкви! Щоправда, вони у складному стані... Скажу так, як є. Австрійська імперія, до якої входили Галичина, Буковина та Закарпаття — власне, це є Карпатський регіон — не робила з нашими церквами того, що дозволяла собі Російська імперія на українських землях. Росія перебудовувала церкви, приводила їх до так званого синодального зразка, абсолютно змінюючи вигляд. Через це ми не змогли б подати ні волинських, ні подільських церков — там збереглося лише кілька непорушених святинь... Я вже мовчу про церкви Лівобережжя! Їх практично не залишилося. У 1976 році було видано ґрунтовну книгу Стефана Таранушенка — «Монументальна дерев’яна архітектура Лівобережної України». Він описав 200 церков — до наших днів збереглося лише дві... Їх почали знищувати у 30–ті­ роки. Це дуже характерно, що після того, як людей виморили голодом, у 1934—35 роках почалося винищування церков. За той період було зруйновано понад півтори тисячі церков.

— Скільки пам’яток дерев’яної церковної архітектури збереглося в Україні до наших днів?

— Колись я намагався їх підрахувати... Приблизно 2200—2500. Із них на Західній Україні — 2100—2400.

Про прихильних і неприхильних експертів

— Розкажіть, які подальші кроки в рамках процедури входження до списку ЮНЕСКО.

— Улітку приїдуть експерти ЮНЕСКО й на місці оглядатимуть кожен об’єкт. Було би добре, якби приїхали прихильні до нас експерти.

— А які з них прихильні, які — ні?

— Прихильними експертами можна назвати норвежців, японців. А неприхильні, у першу чергу, німці. Переважно від них приїжджає експерт із румунським походженням, який чомусь скептично до нас налаштований. Не знаю, чому... Експертами по дереву можуть бути ті, в кого теж є дерев’яні пам’ятки. І деколи тут спрацьовує фактор конкуренції. Важко спрогнозувати, як могли б поставитися словаки. Вони специфічно зробили своє подання до ЮНЕСКО («Дерев’яні церкви словацької частини Карпатського регіону») і внесли туди три лемківські церкви. Конструкція тих церков перегукується з нашими лемківськими. Румуни, може, й не будуть конкурентами... Бо ми не вносили у свою заявку церкви мармороського типу.

— Яка роль експертів у процедурі?

— Експерти оглядатимуть об’єкти, читатимуть відповідні позиції в поданні. У поданні ми також описуємо програму догляду за пам’яткою, спосіб реставрації. Вони висловлять свої думки та зауваження з приводу кожного об’єкта. Після цих зауважень деякі церкви можуть опинитися поза списком... Експерти можуть запропонувати відредагувати деякі тексти та програми. Далі буде робота над зауваженнями. Восени маємо надати виправлений варіант подання. І тоді, влітку 2013 року, на черговій генеральній асамблеї ЮНЕСКО, чекатимемо вердикту: або їх приймуть, або ні.