Іван Гель iз дружиною Марією та внучкою Яриною (2010 рік). (Фото Василя Овсієнка.)
Книжка Івана Геля «Грані культури», видана в Лондоні 1984 року під псевдонімом Степан Говерля, має цікаву історію. Створена в одиночній камері Мордовського концтабору, вона попри рогатки наглядачів знайшла шлях у вільний світ і була надрукована. Тоді ж українська секція «Голосу Америки» транслювала зміст книжки в Україну. Кращої долі для самвидаву в ті похмурі часи годі було сподіватися, хоч сам автор не мав про це й гадки.
З 1982–го по 1990–й роки, окрім основної роботи на посаді бібліотекаря у Вінніпезі (Канада), я працювала позаштатним кореспондентом «Голосу Америки» у Вашингтоні. Згідно з контрактом, я стежила за новими публікаціями, які висвітлювали проблеми тодішнього Радянського Союзу, й особливо України. Я читала книжки доступними мені мовами та стисло переказувала їх у своїх репортажах. Мене особливо цікавили наукові дослідження, які торкалися найболючішого для нас національного питання. Однак саме його академічні видання висвітлювали дуже обережно. Деякі автори, наприклад, сумнівалися, чи є Україна колонією в класичному сенсі, бо, мовляв, багато українців перебувають у Москві в найвищих ешелонах радянської влади.
Однак 1984 року до бібліотеки, де я працювала, з Великобританії надійшло нове видання: «Степан Говерля. Грані культури». Невідомий автор, в’язень радянських концтаборів, висвітлюючи національне питання в імперії на прикладі України, на моє велике задоволення, нарешті розставив усі крапки над «і»: політику Москви щодо України назвав етноцидом, знекровленням української нації, намаганням перемішати й знищити її у всепоглинаючому імперському котлі; він підкреслював бажання усіх підкорених народів скинути колоніальне ярмо.
Тоді, 1984 року, одержавши книжку, я заходилася переказувати її для України через «Голос Америки». Варто згадати, що перед тим похвалилася своїй подрузі Надійці Світличній, яка, як виявилося, також одержала й прочитала книжку. На мій подив, Надійка вважала, що це якась підробка українців в еміґрації і що так гостро й відверто ніхто з наших в’язнів, тим більше з ув’язнення, не міг написати. У розпалі суперечки я сказала: це міг легко написати Іван Гель або Степан Хмара. Івана я знала особисто й приблизно уявляла напрям його думок. Степана Хмару я не знала зовсім, тільки чула про нього. Ймовірніше, у цьому випадку спрацювала асоціяція з іменем, та й прізвище Хмара якось асоціюється з Говерлою — від нашої Говерли вже недалеко до хмар...
Ми з Надійкою не дійшли згоди — кожна залишилася при своїй думці.
...Минуло понад двадцять років. Приїжджаю вчергове в Україну, до Львова. Сидимо з Марійкою Гель, дружиною Івана, в їхній хаті на кухні та й ділимося спогадами про минулі часи, про наші перипетії з кадебешниками, про «вояжі» до концтаборів з малими дітьми й пудовими харчовими торбами, про «шмони» та принизливі роздягання жінок догола наглядачами в пошуках антирадянських документів перед і після таких рідкісних особистих побачень — було про що згадувати! А Марійка між іншим мені каже: «Я капсулу з твором Івана «Грані культури» все одно вивезла попри ті роздягання й «шмонання». Я її проковтнула, й доки не повернулася до Львова, нічого не їла!» — «Грані культури»? — перепитую. — Так це таки Іванова річ?».
І, здивована не стільки своєю здогадливістю, скільки тим, як міг Іван написати таку річ, та ще й в умовах ув’язнення, покидаю Марійку й поспішаю розпитати Івана про це. Що розповів Іван, цитую майже дослівно:
«Якщо говорити, чи можливо написати в таборі особливого режиму якусь велику річ, то відповіддю буде: ні. Велику роботу в таборі особливого режиму написати неможливо. Але коли Леонід Плющ казав, що написати таку річ — це подвиг, то це також не відповідає дійсності. Це може бути подвиг, а може бути випадок. А також залежить від людини, наскільки вона віддана справі, за яку сидить.
У таборі особливого режиму наглядач у коридорі ходить у повстяних капцях, щоб застати в’язня зненацька й відібрати заборонене. Тому важко щось сховати. У мене ситуація була зовсім інша. Я голодував сто діб, вимагаючи статусу політв’язня. Паралельно ставив ще вимогу, бо мені не пропускали листів до родини. Врешті–решт, протримав сто діб і триматися довше не міг, бо був майже паралізований. Хто довго голодує, у того віднімаються ноги. Крім того, мені пішли на поступки: повернули й відправили затримані листи. А після голодування я був такий виснажений, що не міг ходити — мене вели два санітари попід руки. Через це мене не хотіли показувати людям: шкіра й кості. Тому помістили в одиночку, як кару за голодування, хоч я його й припинив. (Голодування Іван Гель розпочав у другій половині травня 1976 р., закінчив у серпні. — Ред.).
Коли людина голодує 20 чи 30 днів, — продовжував Іван, — то вона ще жива людина, тіло ще є. Після тридцятьох діб у неї живе тільки дух, і якби людина не мала сили духу й внутрішньої сили волі, то голодування не витримала б, інакше настає вже смерть. У цьому стані починаєш почувати себе наче нарівні з Богом. Може, це звучить як блюзнірство, але інакше цього стану не пояснити. Думки в тебе тільки про високе: про Бога; про вічність; неначе проводиш іспит совісті про ціле своє життя. Ось у такому стані мене кинули до одиночки, і хоч почали помалу годувати, той стан усе ще тривав. В одиночці немає що робити, нудно, і тут кадебіст приносить мені покаянну брошурку Івана Дзюби «Грані кристала», та ще й знущається: «Ось почитайте, Іване Андрійовичу, що пише ваш соратник. Ви ж на нього молилися, тепер ви сидите, а він живе на волі й працює...» (Брошурка вийшла невдовзі після звільнення автора, десь 1974 року. А більша книжка під такою ж назвою, про літературу народів СРСР, — 1978 року. — Ред.).
Брошура наштовхнула на думку написати Іванові відповідь. Я не збирався його гостро критикувати за покаяння, як це робив би про когось іншого. Бо знав, що він хворів на сухоти.
І так почав писати відповідь Іванові Дзюбі, не задумуючи довгу статтю. Але візьмуся за тему, а вона розростається в цілий розділ...».
На цьому місці менi уривається терпець, я перебиваю, мені цікаво, як же вдалося йому сховати й зберегти написане?
«Насамперед, писати треба було, — каже Іван, — на трансформаторному папері дуже твердим олівцем, підструганим єдиним наявним у камері «інструментом» — ложкою, загостреною об цементну підлогу. Олівець той треба через три–чотири речення також гострити об підлогу. Техніка... Писати так густенько й дрібненько (напруга зору колосальна!), що потім родина, щоб розшифрувати текст, мусить застосувати шестиразово збільшуючу лупу».
Писати й ховати написане в одиночній камері, — підкреслив Іван, — легше, ніж у загальній. Хоч і тут наглядач може зазирати у вічко що п’ять хвилин, та він не може підкрастися тихенько у своїх повстяних капцях. Бо одиночка тим і одиночка, що дуже ізольована від загальних камер, а до одиночки ведуть iще двоє залізних дверей із залізними замками, які неможливо відчинити тихенько. Отож доки наглядач дійде до моєї одиночки, щоб спитати своє звичне: «Ну, що, Гель, ти ще тут не здох?», Гель устигає сховати написане й набути спокійної невинної пози.
А ховати? До чого тільки не вдається в’язень, щоб сховати написане! Іван скручував кілька написаних сторінок у цидулку довжиною 3–4 сантиметри і товщиною тонше за сірник і ховав у стіну. Стіна була грубо потинькована великими грудками бетону. Між грудками у виступах Іван колупав виїмки, закладав туди написане і заліплював зібраним цементним порохом, змішаним iз клейковиною з розжованого хліба. Техніка, достойна вигадки богів!
А потім треба було пам’ятати, де ховаєш, послідовність написаного, логічно вести нитку розповіді, що за чим іде. Тримати все в голові, щоб не повторюватись. Титанічний труд! І врешті–решт скрутити всі ті цидулки в одну капсулу й бути напоготові винести за межі одиночки…
...Капсулу привезла Іванова дружина Марійка до Львова, проковтнувши її. Потім цілою родиною розшифровували, писали, друкували, ховаючись, озираючись на вікна, прислуховуючись до кожного шереху за дверима, щоб бува хто зненацька не застав. Останню дію книжкової одіссеї виконав Зеновій Красівський, також політв’язень, який саме тоді перебував на волі: сховавшись під столом, він сфотографував текст на плівку. Знайшлася людина, яка наважилась вивезти ту річ за кордон. А привіз книжку в Україну з Лондона той–таки Зеновій Красівський. Вручив її здивованому Іванові, який ні слухом ні духом не відав про долю свого твору, — Іванові, на той час уже депутатові Львівської обласної ради, заступникові її голови (В’ячеслава Чорновола) уже нашої влади...
Написана книжка в одиночній камері мордовського концтабору 1976 року, надрукована в Лондоні 1984 року, того ж року трансльована в Україну моїм «ворожим голосом» iз Вашингтона і на власні очі вперше побачена її автором 1990 року... Мандри у стільки років...
Рік тому, 16 березня 2011 року, полишив нас Іван Гель — активний учасник національно–визвольного і греко–католицького руху починаючи з 60–х років, організатор і видавець самвидаву, видатний громадський і політичний діяч.
Народився він 17 липня 1937 року в селі Кліцко Городоцького району Львівщини у родині колишнього вояка УГА, який згодом співпрацював із підпіллям ОУН, за що в 1950 році був засуджений на 20 років.
Іванові вдалося вступити на заочне відділення історичного факультету Львівського держуніверситету, на другому курсі перевівся на вечірній відділ. Завів знайомства в колі шістдесятників. Власноруч і з друзями видрукував багато самвидавних речей. Під час серпневого у 1965–му «покосу» української інтелігенції ув’язнений на 4 роки. Карався в таборах Мордовії. Після звільнення жив у Самборі. Там видрукував і розповсюдив 11 книжок.
За наступного «покосу», 12 січня 1972 року, Іван Гель отримав 10 років таборів особливого (камерного) режиму, 5 років заслання, визнаний особливо небезпечним рецидивістом. Брав участь у багатьох правозахисних акціях і голодуваннях, зокрема з вимогою статусу політв’язня. Одне з голодувань тривало 100 діб (а всього голодував понад 300 діб). Домігся реєстрації шлюбу зі своєю фактичною дружиною Марією, матір’ю їхньої доньки Оксани. Домігся й побачення. Внаслідок цього сталося неймовірне: з камери–одиночки вислизнула його книжка «Грані культури».
Як це вдалося, у цій публікації розповідає журналістка Раїса Мороз (дівоче прізвище Левтерова), яка з 1979 року живе в США та Канаді. Раїса родом iз Донеччини, грекиня, яка стала українською патріоткою і проявила неймовірну відвагу, захищаючи тодішнього свого чоловіка, політв’язня Валентина Мороза.
Ніхто до сьогодні не знає ні її точної дати народження, ні приблизного року смерті, ні місця поховання. Не дійшло до нашого часу і жодної фотографії чи портрета письменниці, оскільки вона не мала власних дітей і внуків, які могли б зберегти для історії подібні свідчення. >>
Тарас Шевченко прожив коротке і тяжке життя. Він помер у 47 років, з яких 24 припали на кріпацтво, 10 — на заслання і лише 13 років поет був порівняно вільною людиною. >>
Наближається 155-та річниця з дня народження мецената Євгена Чикаленка. Чикаленко п’ять років добивався дозволу царської цензури на видання своїх україномовних книжок, оплачував гонорари Бориса Грінченка і допомагав хворому Іванові Франку, уже сам бідуючи. >>
Королеві Великої Британії Єлизаветі ІІ 21 квітня виповнюється 90 років. За традицією, день народження королеви святкується двічі на рік, тому майже увесь 2016-й у Британії вважається ювілейним. Без сумніву, Єлизавета ІІ на цей час є найвідомішим монархом світу. >>
Нещодавно в Музеї шістдесятництва відкрилася виставка «Він бачив крізь час», присвячена видатному історику, культурологу, філософу, археологу, громадському діячеві — Михайлу Юліановичу Брайчевському. Лише найближче оточення вченого знало його ще й як неабиякого поета та художника. >>
Жива легенда стверджує — допоки Оранта молитиметься за Україну в Софії Київській — незнищенним буде український дух, український народ. Тому й, певно, жодна нація цього світу не має такого сузір’я видатних жіночих постатей, які творили національну та світову історію, зупиняли світове зло, ставали символами незламності людського духу та проривного пасіонарного чину в найкритичніших для народу буревіях історії… >>
