Війна зі зброєю й без неї, війна навколо і всередині нас, реальна і віртуальна; війна, яка починається від народження — у новому романі Сергія Пантюка «Війна і ми» (К.: Ярославів Вал, 2012).
У романі кілька сюжетних ліній, які тісно переплітаються у свідомості головного героя. Дитинство — лінія найтрепетніша. Найчастіше пригадується персонажеві зима: снігурі тоді здавалися яблуками… Та й сюди війна підкрадається мілітарною колисковою, яку співала бабуня: «Ніченька у вікні, шабелька на стіні, вже турків подерли пси, пси, а ти, мій козаче, спи, спи!» Далі лінія війни — найкривавіша, з найдобірнішою лексикою — продовжується в придністровському конфлікті, ще далі — у службі головного героя наприкінці 1980–х років у кавказьких війнах. Нарешті тема війни невблаганно переповзає в мирне літературно–журналістське життя персонажа з боксерським минулим.
Варті уваги письменницькі проекції автора. Чи не найпоетичнішим фрагментом роману є згадка про Василя Кожелянка: «Самогубець–вітер хапає гострі кленові листки і ріже ними собі вени. Але, замість крові, в очі міста бризкає ранковий туман. Це, здається, та осінь, до якої він не дотягнув. Василь Кожелянко. Великий письменник із невеликого села». Зринає зі сторінок й образ Олеся Ульяненка: «У ньому жили десятки, якщо не сотні інших людей, він робив з них яскравих персонажів. Але коли пішов, жодного не забрав із собою». Усе це — про війну тиху, яка не ставить крапок кров’ю, але таки приходить і забирає зі світу найдорожчих людей. А ще — залишає по собі усвідомлення справжнього, як–от у сюжеті про графоманів, які «так часто римують кров із любов’ю, але панічно бояться першого і не здатні на друге».
Роман не би був романом, якби не історія кохання. Вона тут — у листуванні героя з загадковим психологом Нікою, котра, як виявилося згодом, — ще юнацьке захоплення персонажа. Перехресні шляхи то зводять, то розводять персонажів; сюжетні лінії то розвиваються паралельно, то перетинаються; композиція — поєднання згустків пам’яті, що позбавляють здорового сну й повноти кольорів. Виринають лише червоно–чорні відголоски війни, не впускаючи інших барв і до форми, і до змісту роману.
Мабуть, «Війною і нами» треба перехворіти, аби відшукати найнепомітніші деталі в цупкій тканині твору. І зрозуміти, що війна живе з нами і всередині нас, і ми — хочемо чи ні — беремо в ній участь в самісінькому епіцентрі. А ще — спробувати навчитися каяттю і самопрощенню, про що, власне, і є ця сповідь–зойк, роман Сергія Пантюка «Війна і ми».
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
