Щоб душа стала світліша

Не знаю, дорогий читачу, що ви згадуєте, коли чуєте слово «школа», а в моїй пам’яті зринає, на жаль, уже далеке дитинство, цікаві чи, навпаки, нудні–пренудні уроки й домашні завдання, друзі й учителі, футбол, усіляке баловство, перше кохання... Зрештою, грецьке слово «схоле», від якого походить наше «школа», крім «навчання», означає ще й «дозвілля». Та, мабуть, найперша моя асоціація — книжки. Я страшенно любив читати й читав усе поспіль, від детективів і пригод до якоїсь перекладної наукової книжки про шпигунську діяльність абвера під час Другої світової війни. Одного разу прочитав навіть посібник iз крою та шиття. Правда, то мене лихий попутав. Я ще малий був. Узяв у матусі троячку й пішов купувати книжки. Подивився на нижніх поличках — нічого цікавого. Коли глядь — високо–високо вгорі стоїть якась здоровенна книженція в картатій обкладинці, а на ній написано ніби як «Кріт та життя». Нічого собі! — думаю. Що то може бути? Кажу: «Тьотю, дайте мені, будь ласка, он оту книжку!». І вже коли книжка опинилась у руках, то я зрозумів, що став жертвою власного верхоглядства. Бо насправді вона називалась «Крій та шиття». Але, як справжній чоловік, визнати свою помилку я не схотів і потяг ту книжку додому...

Словом, я сприймав літературу в дусі гасла чудового футболіста, більярдиста, лінгвіста, журналіста, поета, прозаїка й просто піжона Майка Йогансена «мистецтво як лимонад». Тим часом у школі ніякого «лимонаду» не було: мене привчали думати, що література — це «підручник життя», цитуючи на підтвердження рядки поезії Івана Франка: «Слова — полова, / Але огонь в одежі слова — / Безсмертна, чудотворна фея, / Правдива іскра Прометея», якими той хотів переконати свого друга Миколу Вороного, що Бодлер помилявся, коли казав: «Предметом поезії є лиш вона сама, а не дійсність». Мабуть, якраз тому українську класику я читав здебільшого на уроках. Читати її просто так я почав уже тоді, як трохи подорослішав. А навіщо її читати? Відповідь ясна як Божий день: щоб душа стала хоч трохи світліша. Я твердо переконаний у тому, що жодні соціальні пертурбації не годні змінити життя на краще, допоки наші душі будуть темні, бо світ довкола — це всього лише дзеркало наших душ. Тож поговорімо про українську класику. Я б хотів, щоб у ході наших імпровізованих «уроків літератури», які виходитимуть в «Україні молодій» двічі на місяць, вона перетворилась із сухого «підручника життя» на живлющий іскристий «лимонад»...

А почати варто з Шевченка, адже за кілька днів — 9 березня (25 лютого за старим стилем). Цього дня 198 років тому в метричній книзі церкви святого Іоана Богослова села Моринці Звенигородського повіту Київської губернії з’явився черговий запис: «У жителя села Моринці Григорія Шевченка та його дружини Катерини народився син Тарас». Отець–василіянин Олексій Базаринський, який «молитвував і хрестив» хлопчика, назвав його Тарасом, тому що 25 лютого за старим стилем Церква вшановує пам’ять знаменитого константинопольського патріарха кінця VIII — початку IX століття святителя Тарасія. Ніхто, звісно, і гадки не мав, що це народжене під стріхою убогої сільської хати хлоп’я стане найбільшим генієм України, поетом, якого мій народ поставить вище за всіх політиків, завойовників і можновладців.

Леонід УШКАЛОВ,
доктор філологічних наук
професор кафедри української
та світової літератури Харківського національного педагогічного університету ім. Сковороди