Художник народу

Цей художник–киянин, академік мистецтва, кавалер ордену Св. Анни ІІ ступеня, свої картини про традиційний український побут успішно виставляв у Мюнхені, Берліні, Парижі. Частина його картин відтоді зберігається за кордоном. Скажімо, картину «Вихід з церкви у Страсний четвер» придбав після виставки один з музеїв Мюнхена. А картину «Гопак», експоновану в паризькому салоні, купив Лувр. Один iз найуспішніших митців кінця ХІХ століття, учитель Олександра Мурашка, Фотія Красицького, Казимира Малевича, здобув славу ліричними сюжетами з життя українського села, що часто мали громадянський та правозахисний підтекст.

Ідилія, ярмарки й весілля

Незважаючи на відверто український живопис, київські «професійні патріоти» не дуже шанували успішного митця. У 1905–му, коли тривала перша революція в імперії, він писав до свого товариша Лазаревського, мовляв, активні діячі «кажуть, що я ренегат, що я не люблю своєї батьківщини, що я даю не те, чого треба, що мої сюжети бліді, але ж усе те неправда, зовсім неправда...» Утім згодом дослідники творчості Миколи Пимоненка відзначатимуть, що він став місточком між художниками покоління Тараса Шевченка та представниками новітніх мистецьких течій початку ХХ століття.

Пимоненка манили непривілейовані й незаможні, яскраві й емоційні мешканці міських околиць та сіл. Він полюбляв малювати ярмарки, народні обряди, весілля, побачення молоді. Пимоненко добре знав етнографічні особливості народу, українські звичаї, символіку ритуалів та обрядів. У його картинах промовляють не лише колір і лінія, а й місце розташування персонажів, особливі деталі. «Великодня утреня», «Вихід з церкви у Страсний четвер», «Святочні ворожіння», «Свати» — містять чимало «вказівок» на широкий контекст.

Він працював переважно просто неба. Зі своєю дружиною (донькою відомого художника Володимира Орловського), а згодом і трьома дітьми, щороку літував у селі Малютині на Київщині. Там орендував хату і прибудував до неї чималу майстерню. Саме тут він черпав сюжети й персонажі для багатьох своїх картин. Він бачив і замальовував з натури косовицю, жнива, ярмарки, народні свята й молодіжні забави. І навіть, бувало, приводив із ярмарку до своєї майстерні «живу натуру» — овець і телят. Зокрема, так була створена одна з найвідоміших картин митця — «Ідилія». На ній незрячий хлопець злегка спирається на палицю, а поряд із ним — гарна дівчина в традиційному мальовничому вбранні. Вона зашарілася і перебирає пальцями квітку ромена. Сонячне світло ласкаво пестить обох закоханих, довкола буяє зелень початку літа, а позаду видно зворушливого індика і тендітну гусочку.

Зірка школи Мурашка

Ота Малютинка давно причарувала Миколу Пимоненка ще з юних літ. Його батько, Корнило Пимоненко, мав біля дому майстерню, де різьбив із дерева іконостаси та розписував їх, також малював ікони. Виїжджаючи на працю в села й містечка Київщини, частенько брав із собою сина. У Малютинці він допомагав батькові розписувати тамтешню церкву. У поїздках приглядався до селянського побуту, спілкувався з яскравими постатями і — почав замальовувати те, що бачив. Жнива, косовиця, випасання худоби — це було щось вражаюче для юного мешканця київського передмістя.

Батько побачив, що малює хлопчина добре, і віддав його до іконописної майстерні. Там у 1878 році роботи юного Пимоненка побачив знаний художник Микола Мурашко, який заснував у Києві рисувальну школу. Він запросив хлопця до себе навчатися, причому безкоштовно — адже його родина бідувала.

Пимоненко навчався у Мурашка до 1882 року. Старанно рік у рік малював натюрморти, портрети, гіпсові статуї, а згодом і натурників. Керівник школи пильнував, щоб учні бували на мистецьких виставках та ще й робили там нотатки й замальовки. До того ж, при школі був музей, куди дарували свої етюди та малюнки Рєпін, Крамськой, Пєров, Шишкін, Айвазовський, Орловський та інші відомі художники. Відомо, що на пересувних виставках Микола найбільше захоплювався картинами Володимира Маковського, а також відомого українського художника–жанриста Костянтина Трутовського. «У стінах школи Пимоненко познайомився з Іллею Рєпіним, — пише мистецтвознавець Ольга Жбанкова. — Якось відомий майстер, узявши в руки палітру й пензель, дописав образ Христа, над котрим трудився юнак. Для художника–початківця це стало своєрідним благословенням».

Пимоненко навчався так успішно, що вже з другого року йому доручають бути репетитором у молодших класах рисувальної школи. Улітку 1881 року Микола Пимоненко, за порадою Миколи Мурашка, склав при Київському учбовому окрузі іспити на звання вчителя малювання. Малюнки й креслення, зроблені на іспитах, надіслали на комісію до петербурзької Академії мистецтв, а звідти надійшло сповіщення, що таке звання Пимоненку присвоєно.

Завжди з альбомчиком

Наступного року Пимоненко вже був вільнослухачем Академії мистецтв. Він навчався настільки успішно, що всього за рік пройшов клас гіпсових фігур і був переведений до натурного класу. І там за успіхи отримав дві малі й одну велику срібні медалі. Разом із ним у натурному класі навчалися Микола Врубель, Сергій Васильківський, Володимир Сєров. Однак через постійне бідування, голод і перевтому художник захворів на сухоти. А клімат Петербурга, як відомо, лише поглиблював недугу. Тому в 1884 році молодий митець повернувся до Києва. Микола Мурашко запросив його викладати малювання у своїй школі. Згодом він зі своїм однокашником Врубелем та іншими митцями розписував київську Кирилівську церкву. За спогадами дружини, Пимоненко весь час носив із собою альбомчик і маленьку скриньку з полотном і фарбами. Він замальовував обличчя й постаті, краєвиди й окремі деталі пейзажу. Полюбляв експериментувати зі світлом. Тонко передавав настрій сутінок, ранку, сонячного дня, передгрозового неба. Дослідниця творчості Пимоненка Ія Огієвська зазначає, що Пимоненко, аби досягти майстерності в передачі місячного освітлення, вечорами влітку ходив на етюди, а при денному світлі розглядав намальоване і потім увечері знову продовжував працю на повітрі.

Досі маловідомою є книжкова графіка митця. Він проілюстрував поеми Шевченка «Причинна», «Утоплена», «Русалка», «Мар’яна–черниця». Його малюнок надрукований на обкладинці славнозвісного «Каталогу українських старожитностей колекції Василя Тарнавського». Це кобзар, довкола якого — козацькі пам’ятки: знамена, корогви, бунчук, шабля.

Місто й учні

Малював митець і місто. Скажімо, збереглося кілька варіантів його картини «Київська квіткарка».

Ія Огієвська пише, що своєю першою самостійною роботою Пимоненко вважав картину «Гальорка», яку написав і виставив у 1985 році. Тут художник зобразив «незаможників» iз різних верств київського люду, які прийшли подивитися комедію Гоголя «Одруження». «Композиція побудована в ній так, ніби сам глядач перебуває десь поруч із ді­йовими особами і, озирнувшись, бачить кілька рядів гальорки, тісно заповнених строкатою публікою», — зазначає дослідниця.

Микола Пимоненко був учителем багатьох київських юнаків. У 1900 році він бере участь в організації Київського художнього училища й викладає в ньому до 1906–го. Мистецтвознавець Ольга Жбанкова, заввідділом мистецтва XIX—XX століть Національного художнього музею, вказує, що молодь тяглася до Пимоненка. Майбутній основоположник супрематизму Казимир Малевич писав: «Я їду до Києва. Знайомлюся з Пимоненком. Велике враження справили на мене його роботи... Багато мольбертів, на кожному картина, яка зображує життя України...»

Водночас митець викладав малювання на всіх факультетах Київського політехнічного інституту, куди його запросив перший ректор цього закладу Віктор Кирпичов. Пимоненко працював у КПІ, на факультеті підготовки інженерів шляхів сполучення, з червня 1900–го до останніх днів життя. На пошану педагога факультет вивісив його портрет у приміщенні зали засідань своєї Ради.

ЖИТТЄПИС

Микола Пимоненко

Народився 9 березня 1862 р. у сім’ї майстра–іконописця й різьбяра Корнила Пимоненка. Дитячі та юнацькі роки Пимоненка минали в передмісті Києва — Пріорці. Навчався у Київській римувальній школі Мурашка та в Петербурзькій академії мистецтв. 1883 року одружився з дочкою художника Володимира Орловського. Подружжя мало трьох дітей: двох дочок, Раїсу й Ольгу, та сина.

Кілька разів виставляв свої твори на виставках в Академії мистецтв, а згодом переходить до передвижників, з якими його споріднювало зображення життя простого люду. Дебют Пимоненка на пересувній виставці відбувся 1893 р. картиною «Проводи рекрутів», що розповідає про народне лихо через рекрутські побори. З 1899 року і до кінця свого життя — дійсний член Товариства пересувних художніх виставок.

Не стало Пимоненка 25 березня 1912 року. Поховали художника на Лук’янівському кладовищі в Києві. У лютому 1913 р. у залах Академії мистецтв була організована посмертна виставка творів художника. На виставці були представлені 184 картини, понад 400 етюдів та більше 100 малюнків. Нині в Національному художньому музеї України творам Миколи Пимоненка відведено цілий зал.