Атестат — це страшно?

      Цього року школу закінчує близько 475 тисяч школярів. Майже півмільйона українських хлопців і дівчат перестануть бути школярами і вирушать далі щаблями поступу. За когось подбають батьки, переконавши дітей іти вчитися далі і сплативши часом таємний «внесок» у «скарбницю вузу». За декого батьки не подбають. Але це не означає, що про них не подбає ніхто.

Пісня випускників

      У 14-й київській школі-інтернаті Дарницького району випускний клас — 9-й. Цього року самостійне життя розпочнуть 56 його вихованців. Як правило, у день «виходу в світ» застілля тут не влаштовують, вечорів з танцями також. Вручення свідоцтв випускникам відбувається скромно й урочисто. Зберуться вчителі, вихователі, працівники інтернату, прийдуть батьки або опікуни. Говоритимуть зворушливі слова. Співатимуть «Пісню випускників» (слова — директора, музика — вчителя Семена Шнідера). «Діти співають, а в них на очах — сльози, — розповідає директор Київської школи-інтернату № 14 Олександр Біленко. — Вони тут навчалися і жили 9 років, майже все свідоме життя, відчували підтримку. Як правило, їм не хочеться прощатися, бо попереду життя, часом невизначене, навіть страшне. У більшості з них — асоціальні сім'ї, важкі матеріальні умови. Від цього стає сумно. А для нас це вже рідні діти».

      Трохи інакше відбуватимуться урочистості в Київській школі-інтернаті для сиріт № 3. Це — єдиний в Україні інтернат, який дає дітям повну середню освіту. Одинадцятикласників цього року тут 21, дев'ятикласників — 56. Десь третина з них залишиться вчитися в 10-му класі. Настрої у випускників такі ж, як і в їхніх «колег» в інших інтернатах. «Діти прощаються не тільки зі школою, а й зі своїм домом, — каже директор школи-інтернату № 3 Людмила Баглій. — Ось, нещодавно іду, бачу: дівчата плачуть. Питаю, що трапилося. А вони: «Ми не хочемо йти зі школи. Боїмося...». Тут вони були вдома, почувалися захищеними». У день випуску тут буде гарно прибраний зал, багато гостей. 11 клас готує концертну програму — вчителям, вихователям, медикам, кухарям, які доглядали і годували їх, допомагали. Цього року з урочистостями допомагають шефи. Буде святковий обід, а потім з 6-ї до 9-ї вечора діти гулятимуть на кораблі.

      А як буде далі? «На 1 вересня ми зобов'язані працевлаштувати або влаштувати на навчання усіх випускників, — розповідає Людмила Баглій. — Якщо в дитини немає житла, її треба забезпечити гуртожитком. Районна адміністрація, яка направляла дитину в інтернат, за колишнім місцем прописки, мусить надати житло». Так годиться за законом. Однак у реальності не все просто. Є райони, які відмовляються ставити старшокласників на квартирний облік. Утім нещодавно у міській держадміністрації була нарада заступників голів райдержадміністрацій з цього приводу, вони уточнювали, скільки випускників мають квартири, скільки не мають. Сьогодні двоє випускників інтернату № 3, які після 9-го класу були поставлені на квартоблік, уже мають на руках ордери на квартири — у Подільському і Святошинському районах. Це, швидше, виняток з правила. Адже, в основному, доводиться чекати по 2— 5 роки на повідомлення з квартобліків на ім'я колишніх учнів. Дітям, батьки яких продали квартиру і не купили нової (таких зараз усе більше) ще складніше, як i тим хлопцям і дівчатам, у яких житла так ніколи й не було: їх немовлятами підкинули до лікарень або знайшли на вулиці.

      Особисте життя у вихованців інтернатів складається по-різному. «І розлучень багато, і певний відсоток дівчат стають одинокими матерями, — каже Олександр Біленко. — Інколи повторюють долю своїх батьків. А є і хороші, міцні сім'ї, іноді багатодітні. У нас в інтернаті є вже з десяток династій. Вчителі, які вже давно тут працюють, впізнають нащадків своїх колишніх вихованців». Людмила Баглій розповідає, що в більшості випускники одружуються, народжують дітей, трапляється, приходять до шкільного лікаря, консультуються. Деякі потрапляють у неблагополучні історії. «Це не залежить від їхнього минулого. Умови, щоб вижити, діти мають усі», — каже пані Людмила.

Знання — не за плечима, а попереду

      «Як говорив наш міністр освіти, сучасний випускник повинен знати комп'ютер, володіти іноземною мовою і мати права водія. Тоді на ринку праці будеш поза конкуренцією. Права водія нашим випускникам мати ще рано, вони тільки дев'ятикласники. А з іноземними мовами ми йдемо в ногу з часом. Іноземна вивчається з 1 класу, є вибір: англійська, французька, є молодий, талановитий вчитель. Діти їздили до Франції, там відпочивали і вже досить вільно спілкувалися французькою», — розповідає директор школи-інтернату № 14 Олександр Біленко. Успіхи в іноземних мовах завдяки мовній практиці за кордоном мають і випускники школи-інтернату № 3. Тому ті, хто вирішили здобувати вищу освіту, віддають перевагу лінгвістичному інституту. Минулого року троє дітей вступили до лінгвістичного, причому двоє пройшли за співбесідою, а третя наполегливо складала іспити і пройшла за конкурсом. Тепер мають пільги в навчанні — обов'язкову стипендію, безкоштовний обід. «А при вступі найосновніша пільга — це знання», — каже Людмила Баглій. Усі одинадцятикласники 3-го інтернату заздалегідь готуються до випуску. Школа-інтернат має угоду з двома профтехучилищами: 1-м, яке готує операторів персональних комп'ютерів, і 39-м, де учні 9 і 11-х класів можуть отримати професію швачки, кравця.

      Школа-інтернат № 14 уже багато років дружить з ансамблем пісні і танцю Збройних сил України. Виступи і військова форма справляють велике враження на хлопчиків. Можливо, тому чимало з них по закінченні інтернату йдуть до військових ліцеїв. І вже є такі, що вивчилися, стали офіцерами. Хоча при вступі до військових ліцеїв головне — все-таки фізична підготовленість, успішно складені іспити. А у військовому ліцеї імені Богуна пріоритет надається дітям-сиротам, позбавленим батьківського піклування, і дітям військових чи міліціонерів, батьки яких загинули при виконанні службових обов'язків. У технікуми, медичні і педагогічні училища минулого року з 46 випускників поступили семеро. А решта пішли навчатися у вищі професійні училища і професійні ліцеї. Учні, які засвоюють програму на середньому і вищому рівнях, продовжують навчання у загальноосвітніх школах за місцем проживання. Цього року серед випускників школи-інтернату № 14 є своя «зірочка» — відмінниця Софія Чорнобай, дівчинка з багатодітної сім'ї, яка мріє стати вчителькою. Вона поступатиме до педагогічного училища. Школа-інтернат у таких випадках звертається з клопотаннями до навчальних закладів і вони, як правило, йдуть назустріч. Хоча за Софійку, як вважають учителі, навряд чи потрібно надто клопотатися: вона дуже здібна і в училищі задніх не пастиме.

      Основна частина випускників торують дорогу у вищі професійно-технічні училища або професійні ліцеї — колишні ПТУ, де готують фахівців-робітників різних спеціальностей, які на ринку праці мають попит. Деякі випускники ідуть працювати і навчаються у вечірній школі. «Ми всю статистику збираємо, кожен випускник у нас під контролем, — розповідає Олександр Біленко. — Якщо трапляється таке, що хтось і не навчається, і не працевлаштувався, то ми негайно пишемо листа до служби у справах неповнолітніх того району, де проживає випускник, та служба викликає батьків, залучає бюро працевлаштування, районну службу зайнятості з метою знайти роботу і з обов'язковою умовою, щоб випускник продовжував навчання.

Ніби вдома?

      Коли батько пиячить або взагалі десь зник, а мати сама виховує кількох дітей у гуртожитку чи однокімнатній квартирі, деяким дітям комфортніше проживати в інтернаті, аніж удома, вважає Олександр Біленко. «Це і чотириразове харчування, 11 гривень 20 копійок щоденно не кожна сім'я може забезпечити для дитини, — каже директор інтернату. — Діти після уроків готують домашні завдання у класі, з учителями. Вони не поспішають додому, як у звичайних школах: дзвінок пролунав, і вони, в більшості, — на вулиці. А наші діти — біля нас». Підлітки живуть по шестеро у кімнатах спального корпусу. У дівчаток краще, вони прикрашають свої кімнати квітами. Зручності — на поверсі, є гаряча вода... Будівля інтернату стара, їй уже понад 40 років. Капітального ремонту жодного разу не здійснювали. Особливих шефів інтернат не має і зараз шукає добродійників. «Хочеться вийти на нафтових магнатів, — ділиться мріями директор. — Нам треба облаштувати сучасну роздягальню у вестибюлі. Бо досі діти взимку роздягаються у класах, а там тіснувато. Батьки наших дітей, як правило, малозабезпечені або асоціальні, пиячать, не працюють, — каже Олександр Біленко. — Живуть собі у своє задоволення, на дітей махнули рукою. І ми виховуємо цих дітей, вони ж не винні, що у них такі батьки. Деяким школам допомагають колишні випускники — керівники фірм, бізнесмени. А в нас нема таких, на дуже високі рівні вони, як правило, не вибиваються».

      Каструлі з киплячою юшкою й інгредієнти, з яких складається їжа, дівчата бачать хіба що на уроках трудового навчання. Окрім цього, щотижня якийсь клас чергує по їдальні. «Діти залюбки допомагають в їдальні, накривають, прибирають посуд, — каже Олександр Біленко. — Стежать, щоб було охайно на столах, щоб вистачало серветок. Починаючи з перших класів, вихователі велику увагу приділяють, щоб діти уміли стежити за собою, і зашити, і заштопати. Хоча у нас у штаті є швея, але ми прагнемо, щоб такі прості, дрібненькі ремонти вони робили самі». На вихідні й канікули діти з 14-го інтернату йдуть додому. Коли вдома є матуся, то в такі дні навчає дівчинку готувати. Якщо має час і натхнення, звичайно. Утім діти, яких виховують в інтернатах, назагал працьовиті. Хлопці залюбки майструють. У майстерні діти виготовляють указки для кожного вчителя, ще й прикрашають їх випаленими орнаментами і написами, скажімо, «Дорогій Жанні Іванівні». Спилювали у нас на території дерева — учитель праці підібрав бруски, діти їх обстругали, — де на верстаті, де вручну, — і вже швабрами інтернат забезпечений. Із жерсті хлопчики роблять совочки.

      Ситуація з асоціальними родичами психологічно складна для дітей. Але, як свідчать педагоги, сімейні негаразди не завжди серйозно відображаються на їхньому майбутньому. Особливо, якщо дитина винятково здібна, має сильну волю і непереборне бажання вчитися. В інтернаті вихователі здійснюють психологічну корекцію, нагадують дітям, що вони талановиті, не гірші за інших. «У нас щороку є фестиваль наук, восени — фестиваль мистецтв, — розповідає Олександр Біленко. — І мені як директору завжди приємно, коли з олімпіад і конкурсів діти приносять дипломи переможців». Допомагають дітям з 14-го інтернату «втриматися на плаву» і різноманітні гуртки — танцювальний, театральний, образотворчого мистецтва, і три хори, які організувала здібна вчителька Ірина Стронкіна.

      У школі-інтернаті № 3 облаштували цілий виставковий зал з творчих робіт учнів — малюнки, вишивки, іграшки. І чудові сукні: в інтернаті є свій Театр мод, одяг для його колекцій шиють самі вихованці. Має театр і свого модельєра, хлопчика, який мріє про велику кар'єру, але спершу закінчить швейне училище. Один з випускників навчається зараз в Академії мистецтв. На факультатив «Господарочка» ходять і дівчата, і хлопці. В інтернаті є справжня житлова кімната — з кухнею, вітальнею, у якій сучасні меблі: стінка, стіл, є різноманітний посуд. Дітей тут не тільки вчать готувати їжу, а й правильно її подавати, сервірувати стіл. Не так давно діти ходили на концерт гурту «Океан Ельзи» завдяки мiському депутату Володимиру Яловому. Торгова марка «Оболонь» була спонсором цього концерту, добродійники сплатили вартість квитків, подарували кожній дитині диск із записом, плакат, ще й солодку воду. «Діти живуть нормальним, звичайним життям, — каже Людмила Баглій. — Можливо, більше десь бувають, ніж домашні діти, бо не всі сім'ї можуть повести дитину в театр чи музей. А ми маємо пільги у відвідуванні музеїв, нашим дітям забезпечений безкоштовний проїзд».

      Минулого року Шевченківська районна держадміністрація Києва затвердила «Районну програму комплексного розвитку шкіл-інтернатів Шевченківського району на 2003 — 2005 роки», складену «задля забезпечення умов навчання, розвитку, адаптації в суспільстві та підготовки до трудової діяльності дітей, які навчаються і виховуються в школах-інтернатах району». Завдяки цій програмі вдалося вже зробити дещо хороше. Так, у 3-му інтернаті відремонтували приміщення, обладнали спортивний майданчик для міні-футболу, облаштували клумби, газони та доріжки на території. Оновили обладнання шкільних кабінетів, придбали меблі для класних кімнат, їдальні, спалень. «Бюджетом не передбачено всі витрати, необхідні інтернату, — розповідає Людмила Баглій. — За розпорядженням Шевченківської райдержадміністрації «Про шефську допомогу закладам освіти», за інтернатом закріплені деякі підприємства району. Це банки, торговельні мережі, які допомагають і в ремонті, і в придбанні взуття й одягу для дітей, і подарунки до всіх свят готують. Минулого року закріпили за інтернатом Лук'янівський ринок. У них потужність менша, ніж у банку «Мрія» чи «Надра», але вони не забувають подарувати дітям до всіх свят фрукти, овочі, цукерки. Завдяки «Лук'янівці» ми закупили багато гарних іграшок».

      Чи сталися якісь зміни в українських інтернатах останніми роками? «Перші роки незалежності були для шкіл-інтернатів дуже важкими, — згадує Людмила Баглій. — У радянський час намагалися забезпечувати речами. У нас є і ковдри, і подушки, матраци, і постільна білизна, є одяг, але більшою частиною це тепер доводиться випрошувати, знаходити. А раніше це централізовано завозили. Різниця також і в тому, що коли раніше в тролейбус заходили діти в однакових пальтах чи куртках, то всі відразу знали, що це — інтернатські. Зараз такого немає, тому що і одяг, і взуття замовляють для кожної дитини персонально».