Людина з прокату

Поява в прокатному плані українського дистриб’ютора фільму «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» (реж. Михайло Іллєнко) й ажіотажу навколо нього, крім екзальтованих вигуків «Нарешті, наше!», ставить суто прагматичні запитання: чи може національний кінопродукт зацікавити масового глядача, чи може бути частиною індустрії (тобто чи здатні ми не тільки виробляти, а й заробляти), чи може він конкурувати на міжнародному кіноринку? Як не крути, а визначальною підтримкою з боку глядача є все ж голосування грошовими знаками, а не суперечки в інтернеті. Звісно, розмова з паном Філіпповим дуже швидко вийшла за межі фінансової площини. Якими є перспективи українського кіно, виходячи з прикладу «ТойХтоПройшовКрізьВогонь», — судіть з нижченаведеної розмови.

«У нас є домовленості з Росією, Німеччиною, Польщею, Аргентиною»

— Вітаю з першим мільйоном в українському прокаті!

— Уже мільйон триста тисяч і 45 тисяч глядачів. Це на шостий тиждень прокату (якщо взяти до уваги топ–10 українських фільмів за касовими зборами, «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» займає місце між «Водієм для Віри» та «Авророю», див. «Рейтинги». — Ред.).

— У картину вкладено 16 мільйонів гривень. Як ви будете відробляти і заробляти ці кошти?

— Заробляти гроші на повнометражному українському фільмі сьогодні дуже важко. Як каже Михайло Іллєнко, цей фільм зроблений за формулою «ми, для нас, про себе». Зрозуміло, що така картина є вкрай незатребуваною у світі кінодистриб’юції. Незважаючи на велике зацікавлення з боку наших співвітчизників за кордоном, поєднати їхнi інтереси з інтересами кінопрокатників дуже важко, але ми працюємо над цим.

— Який же той бізнесмен, який не хоче заробити?

— Бізнесмен, можна сказати, ніякий. Бо якби я ставив за мету заробити гроші, то поїхав би, приміром, у Туреччину, купив би вагон жуйок, продав його і мав би мільйон.

На даний момент ми говоримо про відродження тренду українського кіно в Україні, про відродження глядацького інтересу до нього. Зараз ми це спостерігаємо. Це дійсно той історичний перелом, коли на фільмах не соромно писати «український фільм».

— Яка прокатна стратегія фільму?

— У нас 25 копій. З B&H підписаний унікальний договір про прокат фільму на рік. Ми працюємо за принципом театрального показу: фільм приходить у певний кінотеатр, на певний сеанс (може варіюватися від 10–ї ранку до 12–ї ночі) і для певного глядача. Ми не розраховуємо на випадкового глядача, бо, на жаль, фільм не має достатньо зовнішньої реклами, а середній український глядач не є лояльним до українського кіно, крім того, 380 екранів у країні повністю заангажовані договірними зобов’язаннями з мейджорівськими чи російськими студіями. Термін прокату різний: у Стаханові фільм був лише тиждень, а у київському «Кінопалаці» — вже шостий тиждень. Щодо крайньої точки київських показів, то наразі це — 9 березня, кінотеатр «Жовтень». На сьогодні фільм побував у 22 містах і 61 залі. У деякі міста фільм повертається: це Івано–Франківськ, Чернівці.

— Чи держава повністю покрила свою частину фінансування «ТойХтоПройшовКрізьВогонь»?

— Виробничий бю­джет — дев’ять мільйонів шістсот тисяч — виплачений повністю, а по просуванню — ще ні (це, наприклад, друкована продукція, дублювання), але другу програму формували лише у січні 2011 року. Взагалі фінансування картини розбито у пропорції «60 на 40»: 60 відсотків — держава, 40 — ми (шість млн. грн. — це мої особисті гроші, позика та внесок кіновиробничих студій). Більше того, держава з прокату свої 60 відсотків отримує назад, це гроші, що мають механізм повернення.

— Які новини ви привезли з кіноринку на Берлінале?

— У нас є домовленості з Росією, Німеччиною, Польщею, Аргентиною, остання дає вихід на іспаномовні країни Латинської Америки. До речі, на берлінському кіноринку ми показ не резервували, бо ніхто на ці покази не йде, хоча на нашу презентацію спеціально прийшов аргентинський прокатник — його мотивувала українська діаспора Латинської Америки як цільова аудиторія. Тобто формула Михайла Герасимовича Іллєнка розширюється і на наших співвітчизників, які живуть по всьому світу. Щодо Росії, то у нас переговори з двома дистриб’юторами.

— Скажіть, будь ласка, що означає поширений вами документ «Посвідчення національного фільму від Державного агентства України з питань кіно»?

— Цей документ надає пільги з оподаткування, закладені 2010 року в «Законі про кінематографію» та Податковому кодексі. Ця норма вступила в дію, і ми за збігом обставин отримали свідоцтво №1. Після нас такі посвідчення отримуватимуть усі фільми. Цей документ дає можливість виставити фільм на «Оскар», бо тут засвідчено, що це національний продукт, відповідно до визначення у Законі.

— Чому тут записано, що посвідчення діє до 2016–го?

— Закон діє до цього часу.

— Коли фільм вийде на DVD? Бо нещодавно ви закликали не поширювати піратські копії, а дочекатися ліцензійних.

— Ми плануємо реліз на 19 квітня, під виставку в Музеї сучасного мистецтва України — там будуть плакати, фотографії, які експонуватимуть два місяці.

«Я з’ясував, що в Україні збереглася ціла плеяда акторів»

— Хто продумував рекламну кампанію фільму? Оскільки й інші кіновиробники претендують також на звання першого повністю українського фільму, приміром «Закохані в Київ» чи «Мудаки»?

— Ми позиціонуємо «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» як перший український продукт, зроблений Україною. Де «Закохані в Київ» робили звук і кольорокорекцію? Де «Мудаки» друкувалися (за інформацією команди «Мудаків», даний альманах виробляли суто в Україні. — Ред.)? У «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» немає жодного технологічного процесу, який би робили за кордоном. Хоча й планували — у Чехії. Але, слава Богу, з’явилися студії — «Лє Доєн», «Кінотур». Тепер ми стверджуємо, що в Україні технологічно можна робити сучасне кіно. Зараз ми не говоримо про культурно–естетичний аспект.

— Коли відбулася зміна вашої свідомості? Оскільки в одному з інтерв’ю Іллєнко згадував, що спочатку ви не хотіли брати українських акторів, а тепер ви наголошуєте саме на національній складовій фільму.

— Очевидно, зміна відбулася, коли я досить багато поспілкувався з Михайлом Герасимовичем і зрозумів, що йому краще працювати з українськими акторами. Тепер я вважаю, що це було правильно. Особисто для себе я з’ясував, що в Україні збереглася ціла плеяда саме українських акторів — вони ніколи не будуть затребувані в Росії, лише на других чи третіх ролях, тому що в них зовсім інший психоемоційний посил, вони грають по–іншому. Що, як з’ясувалося, і треба нашому глядачевi. Це Ігнатуша, Колесник, Лінартович, Гришина — у них є самобутній елемент чуттєвості, накал якого вищий, ніж у російських акторів.

—  Але ж є приклад Богдана Ступки, Ади Роговцевої...

— Це актори радянської школи, які мають міжнаціональний рівень гри. Це актори вищого класу, які можуть видавати всі нюанси, як тонка скрипочка.

— Слухаю вас і пригадую розмову з Сергієм Якутовичем, який казав, що саме завдяки Ступці в «Тарасі Бульбі» є український національний посил. Тобто десь наша «національна гра» затребувана все ж...

— Якби там не було Богдана Сильвестровича, то «Бульбу» взагалі не можливо було би дивитися. А він зміг витягнути на собі весь козацький колорит.

— Якщо глянути на вашу фільмографію, то здається, що нічого вас не мало привести до національного кіно. Як це сталося? Як ви познайомилися з Іллєнком?

— По–перше, будь–який продюсер рано чи пізно думає, що варто спробувати себе на великому екрані. По–друге, з Іллєнком я познайомився, його особисто не знаючи: у 1993 році, коли займався кінодистриб’юцією і брав участь у московських міжнародних кіноринках, де на одному з переглядів побачив «Фучжоу». Чесно скажу: мені сподобалося, хоча я не побіг укладати договір, тому що займався лише комерційним прокатом. Особисто ми вже познайомилися 2007 року, коли Ганна Чміль (тодішній керівник Держкіно. —Ред.) порекомендувала мені звернути увагу на новий проект режисера. Спочатку я засумнівався, але після кількамісячних переговорів вийшли ось на таке рішення. Я вважаю, що якби Іллєнку давали знімати раз на три роки, то в Україні був би чудовий мейнстримівський режисер.

— При перегляді у мене склалося враження, що зйомки фільму чи монтаж від самого початку контролював продюсер, бо та частина у принципі витримана у стилістиці мелодрами, запитаної масовим глядачем, а наприкінці, коли Степан страждає на манію переслідування, він здався і дозволив режисеру поекспериментувати. Я помиляюся?

— Просто в певний момент закінчилися гроші. І ми не змогли деякі образи довести до фіналу. У тих сценах, про які ви говорите, мала бути додаткова графіка, динамічніша зйомка.

— Чи дійсно ви збираєтеся везти картину в Канн?

— Швидше за все, фільм буде там у якійсь iз панорам. Щодо великих фестивалів, то зараз ми спілкуємося з організаторами корейського фестивалю Бусан.

— Чи буде перемонтовуватися стрічка під фестивалі чи прокати?

— Так, для прокату в деяких країнах. От, крім Росії, тривають переговори з Татарстаном і Башкортостаном: вони просять певні сцени, які вважають надто відвертими, пом’якшити.

ПЛАНИ

— Наступний ваш проект — повнометражний художній фільм
«Григорій Сковорода». Уже можна говорити про деталі?

— Фінансуватися він буде частково нами, частково — державою. Режисер Олесь Санін відмовився від проекту, тому що повернувся до «Кобзарів». Зараз ми працюємо над тим, щоб ще раз подати «Сковороду» на пітчинг Державного агентства з питань кіно. До проекту долучився Іван Драч — як сценарист i режисер разом із Тарасом Ткаченком. Бюджет зменшиться до 22—25 млн. грн.

Можу також повідомити, що минулого тижня на колегії Мінкульту був затверджений наш проект «Іван Сила». Це буде дитячий фільм про найсильнішу людину світу на початку ХХ ст. Івана Фірцака, який у розквіт своєї кар’єри, у 1938 році, повернувся з Нью–Йорка в Україну. Режисер фільму, який засновано на творі Олександра Гавроша, — Віктор Андрієнко, це буде його перший повнометражний фільм. У нас також були переговори з Василем Вірастюком, який гратиме самого себе.

ДОСЬЄ «УМ»

Володимир Філіппов

Народився у 1968 році у Севастополі. Закінчив Московський поліграфічний інститут, спеціальність — художник–графік. Почав займатися кінопрокатом під закінчення радянської ери: організував показ в УРСР «Чорна троянда — емблема печалі, червона троянда — емблема кохання», «Таксі–блюз». Наприкінці 1990–х почав займатися телевізійним продюсуванням: серед проектів — комедія «Міліцейська академія» (2005), кримінальна драма «Рецепт «Ортопеда» (2005), бойовик «Чартер» (2006), мелодрама «Не намагайтеся зрозуміти жінку» (2008).

Художник. Цього року мав персональну виставку в Севастопольському художньому музеї, кілька його робіт будуть представлені на виставці «Художники Криму» в Музеї сучасного мистецтва в Києві.

Співзасновник і генпродюсер продюсерського центру «Інсайтмедіа». Одружений, має доньку.

РЕЙТИНГИ

Бокс–офіс українських фільмів за час їх прокату (відповідно до каталогу «Гід по українській кіногалузі 2011/2012»)

1. «Кохання у великому місті» (Росія, Україна, 2009) — 2,276,800 дол. США

2. «9 рота» (Росія, Україна, Фінляндія, 2005) — 1,990,000 дол. США

3. «Сафо» (Україна, 2008) — 1,110,200 дол. США

4. «Аврора» (Україна, 2006) — 325,000 дол. США

5. «Водій для Віри» (Росія, Україна, 2004) — 140,000 дол. США

6. «Помаранчеве небо» (Україна, 2006) — 110,000 дол. США

7. «Штольня» (Україна, 2006) — 92,000 дол. США

8. «Ілюзія страху» (Україна, 2008) — 86,500 дол. США

9. Orangelove (Україна, 2007) — 59,800 дол. США

10. «Два в одному» (Україна, 2007) — 11,100 дол. США