Марина Анцибор: Був час, коли хотілося «зав’язати» з лижами

02.03.2012

Віталій МОХНАЧ

Марина Анцибор: Був час, коли хотілося «зав’язати» з лижами

На відміну від жіночого біатлону, справи у його «старшої сестри» — лижних перегонів — в Україні йдуть не надто добре. Якщо вітчизняні біатлоністки досить часто піднімаються на п’єдестали великих спортивних турнірів, то лижниці отримують медалі на міжнародних змаганнях лише на «великі свята». І, що цікаво, останнім часом робить це лише одна спортсменка — Валентина Шевченко. Проте і вона не вічна — багаторічному лідерові української жіночої збірної через 7 місяців виповниться 37 рокiв. Вочевидь, прийшов час передати естафету молодшим та бiльш перспективним. А з огляду на нинішній склад національної збірної, найбільше ця характеристика підходить молодшій партнерці Шевченко — Марині Анцибор, яка, щоправда, наразі не може похвалитися серйозними здобутками на міжнародних трасах.

Проте, як з’ясував кореспондент «України молодої», 24–річна представниця Конотопа не сидить на місці й уже зараз, із новим наставником та «другим диханням», готується підкорювати «топ–30».

«Складові успіху — терпіння та розумний тренер»

— Марино, на більшості етапів Кубка світу–2011/2012 Україну представляли ви та Валентина Шевченко. Однак, думається, що вам уже незабаром доведеться підхопити у Валі естафету й перекласти на себе лідерство у збірній?

— Це лише перший рік, коли я тісно перетинаюся з Валею на тренувальних зборах та етапах Кубка світу. Вона мені допомагає, підказує, адже за плечима має значно більше досвіду. Проблем із порозумінням у нас не виникає, більше того, я з великою цікавістю прислухаюся до її порад. Водночас відчуваю, що почалися зрушення в тренувальному процесі. Можливо, зараз результату ще й не видно, але він обов’язково буде.

Власне, нинішній рік — «порожній» і вважається «розвантажувальним»: ні чемпіонату світу, ні Олімпіади, ні Універсіади.

— А що змінилося у вашому тренувальному процесі?

— Старшим тренером збірної став Валерій Лесніков — особистий наставник Валентини Шевченко, з яким вона піднімалася «з нуля». Вони багато чого побачили, багато досягли, тож працювати з такими людьми цікаво та пізнавально. Тепер на тренуваннях усе по–новому, я б сказала, більш професійно.

— Зараз, коли ви відчули зміни у своїй підготовці, яких результатів можна чекати від вас? Українські лижники давненько не радували нас медалями...

— Я реально дивлюся на речі — наразі боротися за місця з кращими лижницями світу складно. Але за «тридцятку» поборотися зможу.

— Як вважаєте, в чому запорука успішного виступу в лижному спорті?

— По–перше, це розумний тренер, на якого можна покластися, якому можна довіритися, який щось зможе з тебе «зліпити». А друга складова успіху — терпіння спортсмена, адже буває час, коли працюєш, тренуєшся, а результату немає. Ось тут і опускаються руки, в голову закрадається думка — можливо, досить?!

— Очевидно, ви самі зіштовхнулися з такою проблемою?

— Так, був такий момент у моїй кар’єрі. Результатів особливих не було, тож робити нічого не хотілося. Здавалося, що ти підійшов до верхньої межі своїх можливостей.

«Мої симпатії на боці Ковальчик»

— Цікаво, а як ви особисто та пелотон загалом сприймаєте протистояння двох лідерок світових лиж — норвежки Марет Бйорген та полячки Юстини Ковальчик?

— Справді, більшість любителів лижного спорту знають лише цих двох спортсменок — решта немов би представляють інший клас, стоять збоку, спостерігаючи за їхньою боротьбою. Точніше сказати, Юстина та Марет просто нікого не підпускають до себе.

— А в житті якими є ці дві зірки?

— Вони — звичайні люди, які своєю працею, наполегливістю піднялися до таких висот, здобули всесвітнє визнання. Я знаю, як багато працює Юстина. Так, їй допомагає велика сервісна група, в тому числі й багато масажистів, але ж вона сама зробила собі ім’я.

— Якщо не секрет, за кого ви вболіваєте у протистоянні Бйорген–Ковальчик?

— Мої симпатії на боці Юстини. Вона знає російську мову, тож ми з нею частенько спілкуємося.

— Про що розмовляєте?

— Зазвичай обговорюємо перебіг гонки, погоду, питання змащення лиж. В основному, все, що стосується спорту.

— До речі, а хто у вашій команді займається змащенням лиж?

— Сервісменів у нас немає. Тренер повинен володіти усіма навичками — лікаря, масажиста, водія. Так би мовити, все має бути в одному — тоді тренер вважатиметься хорошим спеціалістом (сміється).

— А ви самі не готуєте лижі до стартів?

— Насправді, це досить складний процес — діапазони, змішування — без практики не обійтися. Відверто, то я в нього й не заглиблювалася. Моя справа — тренуватися на максимумі й добре виступати.

«Організм людський — не сталевий»

— Не секрет, що серед норвезьких лижниць є володарки дозволів на використання «за станом здоров’я» медикаментів, вживання яких іншим спортсменам заборонено ВАДА? Як до цього ставляться в пелетоні?

— Звичайно, ці питання обговорюють практично всі. Не знаю, наскільки людина має бути талановитою, але її організм не може стабільно демонструвати високі результати. Бувають такі старти, що з ніг падаєш, а вони наступного дня виходять і з таким запасом тебе обганяють! Організм людський же не сталевий — хоч десь повинен бути спад?! А у них весь сезон стабільний. Сумнівно, що організм самостійно може впоратися з такими величезними навантаженнями.

— А до яких неспортивних методів вдаються лижниці в боротьбі за кращу позицію на трасі?

— Буває, що машинально наступаєш на палиці суперницям, які йдуть поперед тебе. Але щоб спеціально, таке буває рідко. Хоча, можуть і палки під ноги підставити, й плечем на спуску штовхнути. Іноді в спринті можуть «посунути», а якщо на лідера працює ціла команда, то й «прикрити» когось на дистанції.

— Друга половина зими запам’яталася тріскучими морозами. Скажіть, за якого температурного мінімуму лижникам дозволяється виходити на старт і які проблеми найбільше виникають за такої погоди?

— Найнижча температура, під час якої ще можна змагатися, — 20 градусів морозу. Проте багато що залежить від кліматичних особливостей регіону. В умовах високої вологості повітря мерзнеш сильніше, тоді як в іншому місці «мінус 20» і не відчуєш.

Стосовно проблем зі здоров’ям, то, звісно, вони можуть бути, якщо себе не берегти. Проте на час «холодних» стартів, щоб уникнути обмороження, обклеюємо обличчя пластирем, одягаємо маски, термобілизну, а після фінішу п’ємо теплий чай. А от руки й ноги все одно мерзнуть. До того ж на сильному морозі важко дихати. Буває, на підйомі так «нахапаєшся» холодного повітря, що потім, на спуску, голова йде обертом.

«Для декого ми — зірки»

— Марино, на Універсіаді–2011 в Ерзурумі ви здобули свою першу серйозну відзнаку — «срібло» в естафетній гонці. Скажіть, який етап вам найбiльше подобається бігти?

— Майже завжди мене ставлять на останню частину естафети.

— Як відповідальну людину?

— Просто вільним стилем я бігаю краще. А загалом, команду я ніколи не підводила.

— Цікаво, а вуз, який делегував вас на Універсіаду, якось відзначив ваш медальний успіх?

— У Сумській банківській академії мені виписали грошову премію й подарували невеличкий колекційний срібний злиток номіналом 200 гривень.

— А як дивляться на вас, професіональних лижниць, звичайні студенти–любителі, які приїздять змагатися на Універсіаду?

— У порівнянні з першими номерами світового рейтингу, то не такі ми вже й профі. Хоча декому зі студентів ми здаємося зірками. Виходить так, що на універсіадах хтось дивиться на нас, тоді як на олімпіадах вже ми самі з цікавістю спостерігаємо за більш іменитими суперницями.

— Очевидно, у «розвантажувальному» сезоні головним стартом був «Тур де скі», де ви посіли 44–те місце. Враховуючи той факт, що до фінішу цього багатоденного марафону дісталося трохи більше половини учасниць, можете назвати ці змагання успішними?

— У принципі, так. За десять днів пробігти дев’ять стартів — важке випробування для організму. Десь посередині цього марафону починається «крепатура». І відверто скажу, що без масажиста важко. Допомагаєш собі сам — як можеш. Після окремих дистанцій, де більшу частину маршруту було прокладено вгору, я просто не могла стояти на ногах, відмовляло все.