Нащадок запорозьких козаків, генерал Петро Григоренко у другій половині ХХ століття продовжував традиції Січі — по суті, першої демократичної республіки. «Це була людина висхідної дороги. Вважалося, що, коли дослужишся до генерала, академіка, матимеш голос. Тоді вже пильнували свої посади, боячись їх утратити. І це рідкісний випадок, коли генерал став в обороні громадянських прав, — розповідає «УМ» колишній радянський політв’язень Євген Сверстюк. — Звичайно, генерали на той час відвоювалися і просто собі жили. А цей — завідував кафедрою військової кібернетики у Військовій академії ім. Фрунзе в Москві, стежив за подіями у країні і не закінчив своєї війни у 1945 році. Навпаки, почав цікавитися: чому найбільш озброєна армія терпіла такі катастрофічні поразки. За такий інтерес його виключили з Компартії. Потім «зцілювали» у спеціалізованій психіатричній лікарні. Але він уже мав міжнародне визнання як людина чесного масштабного мислення і великої мужності».

Після психіатричної лікарні Григоренко знову піднімається. Він очолює Українську Гельсінську спілку. Радянське керівництво планувало позбавити генерала групи впливу, виславши за кордон. Однак він стає «послом» України у світовому співтоваристві. Публіцист Сергій Грабовський відзначає, що Григоренко пройшов складний шлях від різноманітних проектів удосконалення комуністичного ладу до усвідомлення злочинності самої ідеї комунізму та його різновидів — совєтського, китайського, кубинського.