Як стати Яковом

Із нових вісток про Любка Дереша: на одному з сайтів опубліковано його російські вірші і він видав новий роман у харківському «Клубі сімейного дозвілля». Російські вірші — не новина, в Галичині завжди шанували російську культуру, оскільки ближній Захід у вигляді буферної Польщі був малоцікавий, натомість Росія, залежність від якої завжди закидали східним регіонам, у культурному сенсі завжди була транзитною Європою. Можливо, саме тому Дереш любить нині зависати в Єгипті?

У виборі теми для нової книги логіки, признатися, більше. Минаючи «Голову Гоголя» Анатолія Корольова,­ вільно буде зауважити, що саме «Легку голову» Ольги Славнікової, чий герой мав феноменальні розумові здібності, можна вважати фабульною предтечею цієї «алхімічної комедії». До речі, спочатку роман Дереша чи то називався, а чи мав підзаголовок «Як стати Богом і не заплакати», але наразі від цієї кухні залишився самий лише епіграф з Ігоря Губермана: «И спросит Бог: «Никем не ставший, / зачем ты жил? Что смех твой значит?» / «Я утешал рабов уставших», — / отвечу я. И Бог заплачет». І тому нинішній підзаголовок до твору значить, що це «алхімічна комедія». Тобто класична — «оптимістична трагедія», якщо за настроєм. Що ж до жанру, то ніде не зазначено, що «Голова Якова» Дереша — це роман. Мабуть, видавцям ще важко назвати романом зібрання глав, які іноді складаються з уривків на кілька рядків, більш нагадуючи японські хоку: «Яків п’є каву і мріє про фламандське Відродження. За вікном сіріє ранок. Чути, як у полях кричить дика гуска».

Відтак, мабуть, не дивно, що в героя роману частенько закрадається думка, що «таємне навчання кабалістиці та алхімії — все це фантазії його запаленої уяви, а сам він — безнадійно психічно хворий і що вся його екзегетика і герменевтика музики — обман». Утім самому автору, який, нагадаємо, має фах бухгалтера, було, мабуть, не важко вирахувати кількість сюжетних ходів, які дозволяють одночасно назвати цю книжку «романом», і не дати читачеві відкласти її на третій сторінці. Ну а чутки про те, що це «пунктирне» чтиво, яке споживається за кiлька годин діагонального дозвілля, писалося цілих п’ять років (і через це повинне мати глибинний сенс), варто розвінчати тим, що його автор займається йогою, отже, звик до медитацій.

Те саме з галереєю героїв у романі. Брати з апостольськими іменами Яків і Матвій, дівки з поганськими іменнячками Йоланта і Майя, демонічний персонаж Богус iз класичним пуделем. Зрозуміло, що людині, яка, наче сам автор роману, за його власним свідченням, нарешті скачала в інтернеті всі священні книги людства — від Старого Заповіту і Корану до Епосу про Гільгамеша і Книги пісень, — і не таке може примаритись, і решта літератури сприйматиметься нею лише за «мимовільні описи фізіології автора і нейролінгвістичне програмування аудиторії». Тож не дивно, що з височин такої етнографічної метафізики Київ герої роману називають не інакше, як «Аїдом, ураженим випарами амнезії», «містом елегантних катафалків і клаксонистих трун на колесах» і «царством смутку, що розкинулося на берегах Ахеронту», а самим їм у цьому східному бедламі кортить суто по–західному «з’їсти чогось гострого і трахнути когось твердого». Загалом на добре угноєних теренах прикарпатської демонології вкупі з космологією хто тільки не пасся останнім часом — від Тараса Прохаська до Володимира Лиса, не минаючи, ясна річ, Галини Пагутяк — тож iз містикою метафор у романі все гаразд, і «щовечора, мовби яку вервицю, Яків перебирав кабалістичний бісер нот».

Ну, а за сюжетом, якісь темні отці замовляють молодому композитору, авторові музики до серіалу «Люципер» про повстанців УПА, симфонію до відкриття Євро–2012, яка насправді стане прологом до Апокаліпсису.

До речі, ви не знаєте, хто влаштовує Євро–2012? А то можна було б довідатися, що це за «темні отці», оскільки в романі Дереша про це анічичирк. Хоча, цілком може бути, що це знову кляті представники світового капіталу, які цього разу вирішили зіграти у футбол людськими душами. І заодно головами читачів.