Дніпровий глянець

«10200 примірників — це тираж усіх літературно–художніх журналів України разом узятих, — пишається головний редактор «Дніпра» Микола Луків. — І це вдвічі більше, ніж тираж шанованих на пострадянських теренах журналів «Новий мір» та «Іностранная літєратура», які мають приблизно по п’ять тисяч читачів». Справді, з «товстих» журналів, яких було десятки в часи радянського застою і перебудови, тобто в ті часи, коли люд був жадібним до читання і позбавленим багатьох інших занять, до сьогодні дожили не всі, а «останні з могікан» зустріли сучасся з втратами накладу, стилю, смаку. «Дніпро» вижив. Але невпізнанно змінився порівняно з тією — о парадокс! — безславною епохою, коли він був славним. Можна сказати, журнал «Дніпро» змінився так само, як і річка Дніпро.

Нині він орієнтується на молодь, вбрався у береги глянцевої обкладинки, красивий, але змістовно нерівний. Як жартує один iз «літературних ієрархів» Юрій Мушкетик, «журнал «Дніпро» щоб молодів — не робився руками дідів». Проте на зміну таким авторитетним рецензентам, як він та Борис Олійник, прийшли молоді редактори з ще не відомими прізвищами. «Відбір творів, які підуть у номер, над цим працюють тільки наші співробітники. Замовляти рецензію роману на 300 сторінок — дуже дорого для журналу», — знічено пояснює пан Луків. І все–таки сподівається, що публікація в «Дніпрі» ще може дати старт новим літературним іменам. Як приклад наводить ім’я Лесі Гончар, онуки славетного письменника, та її чоловіка Руслана Найду.

Але легенда жива! Тому хочеться співати їй осанну, бо не так багато у нас лишається «гнізд», де оселялися легендарні твори. До прикладу, в «Дніпрі» побачив світ роман Дольд–Михайлика «І один в полі воїн», який став культовим у другій половині ХХ ст. Особлива гордість — що тільки тут і ні в якому більше виданні публікував свої твори Олександр Довженко — «Зачарована Десна», «Щоденники»... Як нагадує Юрій Мушкетик, який редагував «Дніпро» у 1958—1972 роках, «зі сторінок журналу пішли в літературу письменники і поети першої руки — Ліна Костенко, Василь Симоненко, Григір Тютюнник, Василь Земляк». А ще — Валерій Шевчук, Євген Гуцало, Володимир Дрозд, ціла плеяда «шістдесятників» — Світличний, Стус, Сверстюк, Бадзьо. Спершу друкувалися під своїми іменами, а потім, коли почалися переслідування, — під псевдо. «Думаю, в 60—80–ті роки журнал вписав непогану сторінку в історію української літератури», — каже Мушкетик.

Це тепер їм, сивим, шанованим, давно вже класикам, «підручниковим» письменникам, легко переказувати годинами для журналістів редакційні бувальщини і, посміюючись, згадувати, як викликали на килим у ЦК комсомолу чи як цензор вилучав одинадцять сторінок тексту перед самісінькою здачею номера на верстку, і як того цензора по черзі водили на коньяк у сусідню кав’ярню — аби не доповів «нагору» про «зарізані» матеріали... А «тоді», коли, за Мушкетиком, «бувало, редактора щойно призначали на бюро ЦК, а коли доїхав до редакції — його вже чекали «органи», тоді були і брутальні правки, і внутрішня цензура, і лояльність (а куди дінешся), але була й боротьба, тиха літературна фронда. «Журнал цей був найсвіжішим в Україні, йому дозволяли певні помилки, хоч і карали, — каже Борис Олійник, у 1967–му заступник головреда «Дніпра». — Далі був період, коли мене зовсім не друкували. Я писав вірші, один товариш здавав у котрийсь із журналів, інший підписував, отримував гонорар і передавав мені. Ми одне одного так підтримували».

Ще один спогад, теж уже цілком музейного статусу, — від автора популярних у 1990–ті історичних романів Валерія Шевчука.«У мене теж ювілей — 50 років входження в літературу, — розповідає письменник. — У 1962–му газета «Літературна Україна» надрукувала 13 моїх оповідань. І я отримав 13 розгромних статей! У «Дніпрі» надрукувався у 1964 році, в №12 вийшло оповідання «Батько». Потім приніс свій роман «На полі смиренному». Редактор Анатолій Таран, перечитавши, сказав, що роман хороший, але, вигукнув він, тут стільки разів згадується слово «Бог», скільки не згадувалося за всю історію журналу «Дніпро»!.. Роман усе–таки надрукували. А потім почалася ера маланчукізму: так я називаю ту реакцію, що тривала з 1971–го по 1981–й роки. Я був на десятиліття викинутий з літератури». Дивовижно, що гнітюча пора «заборони писати і малювати» дала українській літературі твори художньо вартісніші за ті, що з’явилися в еру безкарного бунтарства і свободи.

ВАРТО ЗНАТИ

Спершу журнал називався «Молодняк» і виходив у Харкові, тоді столиці України, з 1927 року. Редактором був відомий поет Павло Усенко. У 1937–му перейменований на «Молодий більшовик». Свою дотеперішню назву «Дніпро» отримав завдяки редакторові Андрію Малишку, відомому поету, авторові пісні «Про рушник» (яка з’явилася значно пізніше). Малишко був вхожий у тодішні владні кабінети парткерівництва УРСР. Саме йому в 1944 році вдалося переконати змінити «ідеологічно вивірену» назву «Молодий більшовик» на «буржуазно–націоналістичну» — «Дніпро».