«В Україні мода на політиків, що вберегли цноту»

Найкращий технолог — український, а не російський, американський чи французький. Принаймні такої думки дотримується Дмитро Фіщенко — політтехнолог, який працює у своїй сфері майже 20 років. Як казав голова КВУ Олександр Черненко, парламентські вибори–2012, відновивши мажоритарну систему, забезпечать роботою тисячі і хороших, і поганих технологів. Фіщенко дивиться на це скептично: «В Україні більше 10 років не було цікавих кампаній. Цей фах деградує».

Пан Дмитро — неординарна особистість. Він не лише політтехнолог, а й художник, задоволений своїми досягненнями в образотворчому мистецтві. «Коли мене прийняли в Спілку художників, я був наймолодшим членом творчої спілки по всьому Союзу», — стверджує Фіщенко.

Сьогодні він — член партії «Наша Україна». Хоча більше уособлює себе з Юрієм Єхануровим. Їхня команда займається створенням Центру соціально–економічних ініціатив. «Центр проектуватиме реформи для ринкового уряду», — каже Фіщенко. Свого часу він провів Єханурова в депутати по одному з мажоритарних округів. Та кампанія «ввійшла в підручники і стала взірцем для студентських рефератів».

«Задача Януковича — «обрубати» донецький хвіст»

— Пане Дмитре, чи ви як український політтехнолог відчуваєте конкуренцію з боку іноземних колег? Вони користуються в Україні неабияким попитом...

— Один іноземний політтехнолог, відповідаючи на запитання, як йому вдається вигравати всі кампанії, відповів: «Я проводжу дослідження і дізнаюся ім’я переможця. Потім наймаюся до нього». Жоден спеціаліст не може працювати якісно, якщо він не знає країни.

— А російським технологам українська специфіка до снаги?

— У Росії не може бути політтехнологів, бо там немає виборів. Єдина технологія — розв’язати війну, підірвати будинки і стати президентом. Мені відомо, що на проекті «Кучма–2» ці технологи приїжджали сюди й казали: «Та дуже просто! Давайте боротися з тероризмом!» Наші хлопці відповіли відмовою. Кучма знову став Президентом мирно. Якщо не враховувати незрозумілої ситуації із вибухом біля Наталії Вітренко.

— Іноді складається враження, що Януковичу підказують ту саму технологію. Нагнітається ситуація довкола терористів, які нібито готують замахи на державних діячів. Люди, як каже Президент, «втратили страх і совість і скуповують зброю».

— Ні, вибухів не буде. Тероризм — не українська справа. У нас народ поміркований, тихий. На мою думку, тут ідеться про певні фобії пана Януковича. Він боїться своїх же, «донецьких».

— Але Янукович досить часто переймає методи Путіна...

— Янукович є типовим українським Президентом. (Ющенко не був типовим Президентом). Типовий український Президент приходить до влади на проросійських позиціях і змінює свої погляди під кінець каденції. Президент — це людина, що поводиться не так, як хочеться, а як вимагають обставини. Я не виключаю, якби йшлося про проект «Янукович–2», то нинішній глава держави міг би йти на хвилі, ніби він єдиний кандидат, здатний захистити Українську державу від російської експансії.

— Але поки що він демонструє проросійську позицію. Керівниками Мін­оборони та СБУ стали уродженці Росії.

— Це вказує на одне: якщо взяти останні призначення Президента, там нема жодного «донецького»! Тому це свідчить не про посилення «російського фактору», а про націленість на знищення «гвардії». Зараз основна задача Януковича — утилізувати донецький хвіст і створити майданчик для чогось нового, щоб потім домовлятися заново.

«Робота політтехнологом дає більше свободи, ніж живопис»

— Що змусило вас поміняти фах художника і взятися за політичні технології?

— Я вважаю себе реалізованою людиною. Ще за Радянського Союзу я досяг усіх висот, про які, в принципі, міг мріяти художник. Мої картини є в закордонних галереях. Зараз я пишу лише для себе. В роботі політтехнолога та політичного аналітика я можу дозволити собі більше свободи, ніж у роботі художника. Митець може писати все, що завгодно, а воно не купуватиметься. Малювати «те, що треба»? Я набагато менше йду на компроміси із совістю, коли займаюсь політичними технологіями.

— А як відбувся перехід від однієї іпостасі до іншої?

— У 1994 році я з групою художників наважився на експеримент — висунув свою кандидатуру в мажоритарному окрузі. Ми вирішили дізнатися, що то за механізм — вибори... Я не переміг. Зате наша команда освоїла нюанси політтехнологій. Наприклад, як можна візуально тримати простір. Знаєте, що це? Ось іде людина і кудись дивиться. Можна поклеїти 10 листівок таким чином, що здаватиметься, ніби ними покрито весь район. А можна наліпити 110 — без ефекту. Наша команда складається здебільшого із творчих людей, які мають вищу художню або іншу творчу освіту, людей, які реалізувались. Бо люди, які не реалізувалися, не можуть бути політтехнологами. Тобто ми весело граємо «в класи».

— На парламентських виборах 1998 року ви «вели» Єханурова. Розкажіть, якими були ті вибори.

— Юрій Іванович балотувався на Житомирщині. В нього були сильні суперники. Єхануров зібрав добру команду, дозволив нам грати — і переміг.

Ми вперше використали білборди. Зараз я не люблю борди, бо на цій продукції йде до 40% відкату для штабістів, а ефекту — жодного. А тоді ми зробили красиву річ. Перед нами постало завдання — показати, що людина щось робить, створити ілюзію конкретної дії. І ми стали «будувати» на білборді будинок. Почали із розмітки на снігу, потім — фундамент. Поруч друкувалися портрети житомирян. Ми проводили вікторину в газеті: хто правильно відповідав на питання — потрапляв на плакат. Пізніше був перший поверх, другий... За п’ять тижнів ми створили повну ілюзію дії — збудували дім, населили його реальними житомирянами. Люди стояли під бордом і тицяли пальцями: «Це я, це я!»

У нас був знак кандидата. Будиночок. Бо Юрій Іванович у душі — будівничий. За яку справу він не брався б, підходить до неї з точки зору будівельника. Ми довго говорили ... Я називаю це «психологічними тортурами»: врешті, ти витягуєш із людини те, ким вона насправді є. І тоді вона починає грати свою роль. Хороша робота — коли політик грає сам себе.

Гаслом кампанії було: «Будувати так, щоб не потребувало перебудови». Кругом на листівках у нас стояв штамп: «Перебудови не потребує!» Після цього всі почали використовувати прийом штампу — це від нас пішло.

Нам казали, що не можна робити дорогих листівок. Я кажу: «Ні, в нас естетизована нація. Ми не можемо робити некрасиві листівки. Все мусить бути красиво!» І людина дивиться на ту агітку вже геть по–іншому (посміхається).

— Із ким ви працювали в 2002 році?

— У 2002 році ми «вели» Сашу Задорожнього — тодішнього представника Президента в парламенті. Я його знаю з дитинства. Інший кандидат під Харковом здобув друге місце. Він ішов до перемоги, але зрештою сказав: «Бізнес мені дорожчий».

«Прищіпки ефективніші за намети»

— Із ким легше працювати: із кандидатом чи з партією?

— Звичайно, з кандидатом. У партії є багато людей, які хочуть щось украсти, або довести, що вони щось уміють.

— Як ви оцінюєте агітаційну роботу партії «Наша Україна»?

— Неоднозначно. Мені не подобалась ця підкова. В неї погане графічне зображення... Візуальні речі не можуть бути літературними. От сонечко — працювало.

— Пізніше сонечко повернули на партійний герб...

— А намети!.. До намету підходять або прибічники кандидата, яких уже не треба агітувати, або противники, яких ніколи не переагітуєш. Агітація має розповсюджуватися із руки в людському потоці. Для того щоб призупинити цей потік, ставиться розкладачка, «прищіпка». Людина зупиняється, лається, а їй — раз! — газету в руки. Це називається активним розповсюдженням.

— Здається, намети були хорошим винаходом. Після 2004 року їх використовує кожна партія.

— Так, адже під намети легше «списувати» гроші. Я запитував: який відсоток втрат наметів? У мене є таблички, в яких зазначено: що, до чого, які втрати. Можу сказати, що коли працюєш із «прищіпками», то протягом дня нищиться 1,5–2 відсотки: хтось їх розбиває, хтось зносить... Я питаю про втрати, а мені відповідають: «Та нема втрат. Вітер перекинув». Значить, намети неефективні.

Будь–яка реклама мусить дратувати. Вона не мусить подобатися — реклама має проходити на межі, привертати увагу.

— На вашу думку, хто стане найбільшим сюрпризом на виборах–2012?

— Якщо не накоїть помилок, то Віталій Кличко. Він може набрати за 10 відсотків. Але для цього Кличку треба зробити три кроки.

Феномен Кличка полягає в тому, що він не був народним депутатом. Виходячи з цього, йому треба зосередитись на виборах мера Києва. Ця посада недооцінена. В усьому світі посада мера столиці — це старт до президентства. Кандидат «ховається» у мерії, його не можуть «з’їсти» у Верховній Раді. Зараз треба берегти політичну цноту.

Наступне, що йому варто зробити — відбитися від «політичних вошей». Не хочу нікого образити, але так я називаю дрібні партії, котрі, мов воші, постійно шукають собі господаря. Вони стрибають із блоку в блок, як блохи на собаку.

І третє — не входити в Комітет опору диктатурі.

— Але ж існує думка, що приналежність партії до КОДу — це тест на опозиційність. Якщо не вступаєш у комітет — отже, працюєш на владу...

— У нас нема опозиції. Опозиція — це інша позиція. Жодна з українських партій не пропонує альтернативу. Я не бачу принципової різниці між Януковичем і Тимошенко. В нас є одна група, яка має владу, й інша, яка хоче її отримати.

Ніша націонал–демократії взагалі знищена. Відбувся погром, і не через Януковича чи проросійські сили. А з прагматичних міркувань, із розрахунком. Був електорат, і в цей електорат, як вірусна система, увійшла політична сила — БЮТ. Вона його проковтнула.

«Наша Україна» допустила помилку при створенні. Віктору Ющенку слід було відмовитись від блоку й категорично вимагати розпуску партій. «Хочеш бути зі мною — виходь зі своєї партії».

Сьогодні наш політикум нагадує зграю ворон. Кинув сніжку — вони: «кар–кар–кар» — і полетіли на інше дерево. Тільки по–іншому розсілися. Це запор політичної ротації. Україна має політичне обличчя 20–річної давнини.

Мажоритарна система виборів дає шанс, що прорветься хтось новий. Не думаю, що влада чавитиме тих, хто йтиме в округах. Вона домовлятиметься з тими, хто переможе.

— Чи вірите у здатність опозиції висунути спільних кандидатів у мажоритарних округах?

— Якщо партія хоче перемогти, в неї мусить бути багато мажоритарників. Кандидат у окрузі одночасно агітує за свою силу. Якщо йдеться про спільний список мажоритарників, то мав бути і єдиний список на пропорційних виборах. Інакше це свідчить про те, що хтось когось дурить.

МЕТОДИ

«Універсальний засіб — газета»

— Який канал комунікації, на вашу думку, буде найбільш дієвим на виборах 2012 року?

— Для політики телебачення вмерло. Воно було дієвим фактором, коли в Україні «ловилося» три канали. Зараз люди ставлять тарілки, приймають по 200, по 500 каналів. Вони мають вибір, тому не зважають на те, що їм «віщають». Це омана. «Лобова» реклама не працює, а створювати інформаційні приводи для політиків — дуже важко.

Найефективніше — друкована продукція. Специфічна газета, яка поширюється безкоштовно. Головне — правильно донести газету. У місті газета має бути така, щоб її можна було «проковтнути» за 15—20 хвилин, поки людина їде в «маршрутці» на роботу. Якщо це село, то там газети читають і перечитують. Люди мають отримати задоволення від того, що їм дали класне видання, а не читати розлогі філософствування кандидата з портретами на кожній сторінці.

ЦИТАТИ

* Наш політикум говорить не те, про що він думає. Сама система говорити те, що думаєш, дискредитована. Бо в нас, як правило, говорять те, що думають, лише політики–ідіоти. У нас дуже багато політиків–ідіотів.

* Коли до мене приходить кандидат, я йому показую з олівчиком, що для того, аби стати депутатом, треба півтора мільйона доларів. Якщо витрачається більше двох «лимонів» — тоді кандидат починає знищуватися своїми ж грішми.

* Велика помилка — робити з політиків секс–символи. На Заході, коли жінка йде в політику, вона обирає для себе стиль «унісекс». Бо вони знають, що з роками виглядатимуть дедалі гірше. Тому треба, щоб їх сприймали як політиків, а не жінок. Українські ж жінки–політики хочуть бути секс–символами.