Минулого тижня у Національному музеї мистецтв ім. Ханенків відбувся п’ятиденний семінар для вчителів, працівників музеїв і батьків «Як розмовляти з дітьми про мистецтво». У невеликий зал щодня набивалося під сотню людей — французька лекторка Франсуаза Барб–Галь, яка викладає мистецтво у школі Лувру і є головою асоціації CORETA («Як дивитися на картини»), представляла свою авторську методику арт–педагогіки, і що суттєво — лекції були безкоштовні. Цей місіонерський жест зробив «Культурний проект» — громадська організація, яка займається освітніми програмами у сфері візуального мистецтва. Невдовзі «Культурний проект» видасть українською книжку Франсуази Барб–Галь «Як говорити з дітьми про мистецтво», перекладену в багатьох країнах світу, а поки ми вирішили розпитати про досвід прищеплення власним дітям розуміння мистецтва у тих, хто його професійно «несе в народ»: як їм вдається приборкати свої знання на користь педагогічних хитрощів?
Наталія Жеваго,
засновниця «Культурного проекту»
— Я з дітьми ще музеями не подорожую, вони замалі для цього — по 6 років. Уточнивши у Франсуази Барб–Галь цей момент, я з’ясувала, що прекрасний вік — з 7 до 11 років, коли у дитини вже є певний досвід і вона ще сприймає світ без критики і негативізму. Думаю, коли моїм дітям буде по 8–9 років, на одне літо ми, наприклад, заплануємо Італію — готуватимемося протягом року до цієї поїздки, можливо, на той час вони виберуть з альбомів улюблені картини і захочуть на них подивитися в музеї. У будь–якому разі я не буду їх навантажувати фактами, історичним контекстом.
Для візуального розвитку їм зараз досить домашніх альбомів. Ми з дітьми про мистецтво розмовляємо так, як каже пані Барб–Галь: дуже спокійно, як про побутову картинку, на якій щось зображено. Мої діти обожнюють коней, улюблене заняття — шукати на картинах тварин, ще їм подобається розглядати вбрання персонажів.
— Ви вже були з дітьми в київських музеях?
— Так, ми були в Національному художньому музеї, наступного року плануємо відвідувати авторську програму Марії Скирди — вона дуже ефективна і перегукується з підходом Барб–Галь. Розвідаємо дитячі програми в інших музеях. Також «Культурний проект» водив дітей по музеях, щоб вони просто адаптувалися в музейному просторі: спочатку — в Російський музей, а потім — у ПінчукАртЦентр, їм розповідали про різницю між класичним мистецтвом і сучасним, різні простори, різні підходи. Але наразі ми з дітьми активно відвідуємо філармонію за дитячими абонементами. Наступного року вони йдуть у музичну школу — з хором, сольфеджіо, класичним підходом, бо домашні заняття музикою зовсім неефективні, на мій погляд.
— У «Культурному проекті» є дитяча група?
— Так. Зараз ми досліджуємо ефективність цього курсу, на який затрачується великий внутрішній ресурс, а відвідує курс 15 дітей. Фактично тим самим ресурсом ми могли б навчати вчителів і таким чином краще й ефективніше впливати на середовище майбутніх поціновувачів мистецтва. Можливо, в майбутньому ми переформатуємо дитячу групу на навчання викладачів, а можливо, й залишимо. Мої діти в цьому році трошки походили, і я їх забрала, бо не вистачало місць для інших дітей. Я подумала: ну, мої ще встигнуть точно. Тепер вагаюся: як ми відмінимо дитячий курс, а як же мої діти?
Тетяна Тумасян,
директор Харківської муніципальної галереї
— Моя донька вже доросла, і я не дуже пам’ятаю деталі. Вона з дитинства пішла у сферу мистецтва — навчалася в Харківському ліцеї мистецтв, потім закінчила Інститут кіно і телебачення в Києві, а тепер вчиться на Вищих режисерських курсах у Москві. Я вчила її тому, що головне в мистецтві — відчувати, бо мистецтво — річ інтуїтивна, ти можеш чогось не знати або не розуміти, але важливо — вміти відчувати. Потрібно розвивати смак, якщо це візуальне мистецтво — слідкувати за подіями, дивитися в інтернеті, що робиться в закордонних галереях, ходити на виставки, дивитися альбоми. З цієї «надивленості» формується смак. Удома, в сім’ї, потрібно прищеплювати інтерес до театру, музики, літератури — накопичення певних знань, художнього досвіду потім дасть хороший результат.
Ольга Лагутенко, доктор мистецтвознавства,
професор кафедри теорії та історії мистецтва НАОМА
— І з малими дітьми, і з дорослими людьми, коли я хочу донести щось нове, я повинна знайти те, що чіпляє мене, — якийсь парадокс, новий поворот, над яким я буду розмірковувати, і тоді можу краще пояснити, що там є живого. Я пояснюю перш за все собі, відповідаючи на чиєсь запитання.
Тут пані Франсуаза розповідала, що до 10 років у дітей немає відчуття історії, а мій син, таке враження, із цим народився, йому навпаки було цікаво, що було до нього. Перше його запитання перед картиною: «Коли це було написано?» Пам’ятаю, ми розглядали виставку портретів із колекції музею Ханенків: ці особистості, незвичні зачіски, костюми, обличчя і, головне, що це неймовірно віддалене буття, яке скінчилося, але залишилося таким насиченим. Син ходив на лекторії в Музей російського мистецтва, потім у Національний художній музей, потім відвідував заняття «Нового акрополя», де вони вивчали філософію, робили театральні постановки, слухали музику — йому вже самому було цікаво. Згодом він закінчив нашу Академію образотворчого мистецтва за фахом архітектор.
Коли я була в музеї Клюні в Парижі, у кожному залі на підлозі сиділи діти. Вони там вивчають історію середніх віків: говорять про певний період і при цьому розглядають льємозькі емалі; там же середньовічні меблі, лицарські обладунки, і можна подумки на себе все це приміряти і перенестися в ту добу. А що стосується сучасного мистецтва, на виставці Армана в центрі Жоржа Помпіду діти лежали на підлозі й малювали. Це чудово, що вони можуть через свою співтворчість так легко долучатися до майстра, для якого дорослим доводиться шукати складні концептуальні пояснення. Коли дитина звикає приходити до музейного простору, їй це не страшно.
— Які ваші найсильніші дитячі враження від мистецтва?
— Я дуже емоційно все переживала і не могла сприймати багато робіт одразу. У шкільні роки я приходила подивитися на Перуджино і була під враженням від його Мадонни цілий день. Перуджино лунав у мені, як музика.
Франсуаза Барб–Галь,
мистецтвознавець, авторка книг про мистецтво для дорослих і дітей
— Колись ми з п’ятирiчними дітьми, серед яких був і мій син, розбирали картину Пікассо «Жінка, що плаче», і я пояснювала, чому в цієї жінки обличчя розвернуте в усі боки. Діти дуже швидко все зрозуміли, вони сказали: вона всюди щось шукає, можливо, вона шукає свого чоловіка, або не знає, де знаходиться. Вдома за вечерею чоловік запитав, яку картину я сьогодні показувала, і, щоб довго не пояснювати, я сказала: «Пікассо, «Розбите обличчя», а син заперечив: «Ні мамо, обличчя не розбите, ця жінка відчувала себе розбитою». Отже, навіть маленькі діти можуть зрозуміти, що відбувається з внутрішнім світом людини.
З власними дітьми у мене не було ніякої системи — я з ними розмовляла, як з усіма. Для мене немає різниці, я говорю про живопис чи про життя, — це одна й та сама розмова. Я не перетворююся на викладача історії мистецтва. Мої діти познайомилися з мистецтвом набагато раніше, ніж пішли в музей, тому що у нас вдома багато книг про мистецтво. І ще мій син у три роки ходив у початкову школу (український аналог — підготовчі групи. — Ред.), там була дуже добра вчителька, яка обговорювала з дітьми листівки–репродукції. Вдома він кожен день розглядав каталог Пікассо, і коли хтось приходив, запитував: «А ти знаєш Пікассо?»
Роздивлятися на картині те, що ми сприймаємо з першого погляду.
Говорити про зображення на основі досвіду реального життя.
Дати можливість дітям якомога довше дивитися на те, що їм подобається.
Марина Щербенко,
власниця галереї Bottega
— Я вважаю: якщо дітям хочеться дати більше, потрібно записати їх у художні студії, на майстер–класи, адаптовані для дітей різного віку. Навіть у нашій сім’ї, де є багато книг iз мистецтва, де розмовляють про живопис, скульптуру, фотографію, де бувають художники, куратори, самої атмосфери не досить. Не важливо, ким дитина стане в майбутньому, але розуміння мистецтва дає їй можливість по–іншому себе відчувати у світі, бути більш відкритим, сприйнятливим, краще реалізуватися у своїй професії, мислити глобально.
Усі мої діти відвідують художні студії, старша — уже випускниця, а Тамара і Олексій ходять у дитячу студію при «Боттезі». Коли не було нашої студії, син ходив у художню школу на Ярвалу, займався в гуртку малювання при Будинку піонерів. Якщо ми їдемо за кордон, обов’язкова програма — відвідування музеїв. І в нас є багато цікавого — наприклад, нещодавно була прекрасна виставка Врубеля у Музеї російського мистецтва.
Мої діти навчилися чітко висловлювати свої думки, вони мають власні уявлення і смаки. У нас в колекції багато абстрактних робіт, вони розвішані в усіх кімнатах, у тому числі й у дитячих. Найменша донька, якій зараз п’ять з половиною років, попросила поміняти картини у своїй кімнаті з абстракції на фігуратив. Це ж прекрасно, що у неї є своя думка з цього приводу.
Катя Ботанова,
директор Фундації Центр Сучасного Мистецтва, головний редактор он–лайн журналу KORYDOR
— З огляду на інцидент з виставкою «Українське тіло», на відкритті якої ми були з 6–річним сином, я подумала, що зазвичай навіть не аналізую, чи буде на виставці щось «заборонене», недитяче. Я пояснюю моєму Дані найголовніше: в мистецтві не може бути нічого поганого, нічого забороненого, насамперед цікаво зрозуміти, чому художник це бачить саме так.
На лекторії в музеї ми ще не ходили, бо мені здається, що дитині найважливіше — мати інтерес до цього. Моя дитина, очевидно, настільки сильно занурена в художню атмосферу (практично на всі вернісажі ми ходимо разом, він спілкується з художниками, кураторами), що я спеціально ні на чому увагу на загострюю, він сам вибирає, що його цікавить, і тоді запитує. Я не нав’язую йому свої уподобання, я іду за ним. Інколи на виставках він просто пустує, бігає, чіпляється до людей, а інколи його чіпляє якась робота і він розпитує про неї, зосереджується більше. Мені здається: якби батьки більше довіряли своїм дітям, давали їм більшу свободу, стосунки дітей і мистецтва були б вільнішими і природнішими.
У Київській публічній бібліотеці імені Самеда Вургуна відкрили виокремлену книгозбірню українського поета та перекладача тюркських літератур Миколи Мірошниченка (1947—2009). >>
Львів — це місто не лише найароматнішої кави, а й романтичної музичної історії, пов’язаної з Францом Ксавером Моцартом — сином знаменитого австрійського композитора і музиканта-віртуоза Вольфганга Амадея. >>
Поміркувати про поезію Богдана Томенчука найкраще з авторськими строфами: >>
Стартує вже 21 грудня в Харкові, а в Києві пройде 25–27 грудня мініфестиваль «Вертеп Схід». >>
У крайньому романі Стівена Кінга «Голлі» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2024) знову немає нічого від класичного іміджу «короля жахів»: ані містики, ні фентезійних істот. >>
Загалом у фільмі є кадри з 16 фільмів Олександра Довженка: переважно художніх і кількох документальних. >>
