Гріх колаборації

Відомий львівський історик Ярослав Грицак у збірці власних статей «Страсті за націоналізмом» (Критика, Київ 2011) аналізує болючі питання національної історії українців. Його моральні оцінки недавнього минулого поділяють не всі. Зокрема на шпальтах «Української правди» вже йшлося про неоднозначність його однобічної оцінки польсько–українського конфлікту на Волині у 1943 році. У тій же збірці автор звинувачує українців у «тягарі гріха колаборації» з німцями. Це звинувачення не тільки серйозне, а й образливе, якщо врахувати, що в радянській традиції «колабораціоніст» означало «зрадник». Той же автор докоряє УПА за «заборону колаборації» з совєтами у повоєнній Галичині. То що ж таке колаборація і чи такі вже українці затяті колабораціоністи–зрадники, як це подавала радянська пропаганда і повторює пострадянська?

Екскурс у термінологію

Колабораціонізм означає співпрацю громадян країни з її ворогами на шкоду власній державі. Однак на той час українці не мали власної держави. За двадцять років до війни її роз­трощили і поділили між собою більшовицька Росія та Польща маршала Пілсудського. Тому для українців не були своїми ні Польща, що вела неоголошену війну з автохтонами Галичини та Волині, ні Московська імперія, що напередодні війни свідомо виморила голодом і репресіями мільйони українців.

З ким би з воюючих сторін українці не співпрацювали (німцями, російськими більшовиками чи поляками), вони не могли ні зраджувати, ні шкодити українській державі, бо на той час вона не існувала. Лише УПА представляла її інтереси, воюючи на три фронти з окупантами за визнане світом право націй (в тому числі української) на власну державність.

У поліції та допоміжних господарчих підрозділах німців служили представники усіх без винятку народів загарбаних нацистами територій Європи, зокрема, українці, поляки, росіяни і навіть євреї. Спеціальна єврейська поліція не тільки виконувала функції наглядачів у гето, а й брала участь в арештах, облавах, етапувала населення до концтаборів та місць розстрілу. У варшавському гето служило 2500 поліцаїв–євреїв, у Лодзі — 1200, у Львові — 500. У 1942 році єврейська поліція вільнюського гето була учасницею масових розстрілів.

У 1943 році, після переходу української поліції на бік УПА, німці замінили її польською «синьою» поліцією. У польсько–українському конфлікті 1943 року на Волині близько 2000 польських поліцейських було задіяно у каральних акціях проти мирного українського населення та підрозділів УПА.

Утім це колаборація на індивідуальному рівні, часто вимушена. Були й цілі нації–колаборанти, союзниці гітлерівської Німеччини: Італія, Угорщина, Румунія, Болгарія, Франція (режим Віші), Норвегія, Словаччина, Сербія тощо.

Інтернаціональна колаборація

В Україні співпраці з німцями протидіяла УПА. Після проголошення 30 червня 1941 року Акту відновлення Української Держави, підтриманого українцями з батальйону «Нахтігаль» під проводом Романа Шухевича, та переходу на бік УПА волинської поліції німці не довіряли українцям і воліли не створювати суто українські підрозділи в поліції чи вермахті.

На східному фронті німці сформували численні підрозділи СС та вермахту з представників різних народів СРСР. Серед них — дві латиські дивізії СС, білоруська, естонська, а також грузинський, вірменський, азербайджанський, туркестанський легіони, калмицький кавалерійський корпус, литовські підрозділи. Така дражлива для комуністів, КГБістів та російських шовіністів дивізія СС «Галичина» була створена лише наприкінці війни і нараховувала 13 тисяч осіб. Тоді як у 1941 році на боці німців, під російським триколором, двоголовим орлом і свастикою воювало 300 тисяч росіян, а у 1944–му — не менше 800 тисяч, у тому числі кілька підрозділів СС. Серед них: російська національна бригада СС «Дружина», 29 та 30 російські гренадерські дивізії СС, добровольчий полк СС «Варяг», полк СС «Десна», дивізія «Русланд», Русский корпус, 15–й російський козачий корпус СС чисельністю 45—60 тисяч та багато інших.

Командувача «Російської­ визвольної народної армії» (РОНА) (29–та гренадерська дивізія СС) бригаденфюрера СС Б.Камінського розстріляли самі нацисти за звірства його підлеглих над мирним польським населенням під час придушення повстання у Варшаві в 1944–му. Російська національна бригада СС «Дружина» на чолі з оберштурмбанфюрером СС В.Гіль–Родіоновим (колишнім підполковником радянської армії) у 1943 році здійснювала каральні акції проти червоних партизан Білорусії. Спаливши кілька білоруських сіл, її командувач наказав трьом тисячам селян просити «пощады на литературном русском языке». Білоруси не знали російської, тому були розстріляні з кулеметів. Невдовзі після цього російська бригада СС перейшла на бік червоних партизанів на умовах амністії. Її командир був нагоро­джений орденом Червоного прапора і поновлений на посаді та у званні полковника радянської армії. Найчисленнішим російським підрозділом вермахту була Российская освободительная армия (РОА) генерала–зрадника А. Власова, чисельність якої (130 тисяч) вдесятеро перевищувала склад дивізії «Галичина».

Тут варто згадати тісну співпрацю Москви з Гітлером за пактом Молотова—Ріббентропа, масштабні поставки військових ресурсів вермахту під час нападу німців на Францію та Англію, узгоджене з Гітлером розчленування Польщі і спільний нацистсько–радянський парад iз цього приводу у Бресті.

Комсомол — «кузня еліти»?

«Забороною на будь–яку колаборацію, зокрема на вступ сільської молоді в комсомол, керівництво УПА заблокувало рух догори тим хлопцям і дівчатам», які б очолили незалежну Україну після 1991 р., — міркує пан Грицак. Отже, «замість гинути в героїчній боротьбі» слід було «виховувати у почутті патріотизму своїх ненароджених дітей і внуків, працювати у школах і університетах, писати статті й книжки тощо». Тоді б «у 1960—70–х рр. Україна розцвіла плеядою науковців, художників, поетів, режисерів — бо очевидно, що серед того «втраченого покоління» були неабиякі таланти».

Таланти, без сумніву, були, але чи розцвіли б вони на користь українцям, якщо б замість супротиву окупаційному режиму пішли на колаборацію з ним. Сумніваюсь. Адже історія поставила контрольний експеримент у Східній Україні, де українці були лояльними до сталінської радянської влади (навіть столицю регіону перейменували в Сталіно), молодь вступала до комсомолу, через який «рухалася догори» по радянських кар’єрних щаблях. А результат? На початку 80–х років райкоми комсомолу Києва отримували з Москви рознарядки на комсомольців–добровольців на БАМ. Українські комсомольці будували ГЕСи на Єнісеї та Ангарі, піднімали цілину, воювали за «Великую Россию» на о. Доманському, в Анголі, Афганістані тощо.

Ті, що не загинули в Афганістані чи не переселилися до Тюмені, поповнили ряди колоніальної адміністрації на землях московської провінції, що звалася Радянською Україною. Класичним представником цього повоєнного покоління українців, що через комсомол досягло вершин влади в Україні, був Володимир Щербицький. Він особливо переймався, аби Україна фінансувала проекти освоєння Сибіру, зокрема Тюмені та БАМу, та щоб у Києві більшало російських шкіл, про що з гордістю звітував перед Москвою.

Згадується ще один представник «української» еліти, вихованої в СРСР, — нардеп Чародєєв, який казав: «Мой дед Чародий жил в селе на Черкащине и говорил по–украински, а я теперь Чародеев, живу в городе и говорю по–русски». І немає ліку чародєєвим, лисенкам, колісніченкам, бондаренкам, коновалюкам, табачникам, які через комсомол стали «елітою» сучасної України. До чого довела Україну державна еліта, вихована комсомолом та партією, відомо. Покірність Східної України волі Москви у повоєнний час призвела до її тотальної русифікації, чого не сталося на заході країни, не в останню чергу і через тривалий супротив УПА.

Сподіватися, що в Галичині через комсомол та партію виросла б інша, справжня, українська еліта, не доводиться. Прямий доказ цього — відомі прибічники чергового «єдінєнія» з Росією комуністи Адам Мартинюк та Олександр Голуб, родом із Західної України.

Навіщо повставати?

«Гамлетівське» «повставати чи не повставати» наприкінці статті пана Грицака звучить дивно. Адже на її початку сам автор визнав: волиняни та галичани пішли в «партизанку», бо на 1942 рік «усі можливості виживання поза збройним опором уже вичерпано» в умовах над­звичайно жорстокого окупаційного режиму. Нагадаю, що в Україні він був найкривавішим у Європі. Тому українські втрати найбільші у Другій світовій війні (до 11 млн.). На сході країни населення зазнавало тиску двох окупантів (німців та червоних), а на заході трьох (ще й поляків). Тому й посилання на Чехію чи Францію, які без збройних повстань через масову колаборацію з німцями не тільки вижили, а й зберегли незалежність, на нашу думку, науково некоректне. Українці Галичини та Волині на кінець 1942 року були поставлені перед альтернативою не «колаборувати чи повставати», а «вмирати чи повставати». Як відомо, численні польські повстання проти окупантів росіян та німців (1794, 1830, 1863, 1944 рр.) незмінно зазнавали поразки з великими втратами з боку повсталих. Щодо сумнівів відносно доцільності цих повстань один відомий поляк відповів, що в стратегічному плані вони виправдані, оскільки Польща демонструвала світу, що «єще Полска не згінела». Може, варто екстраполювати цей підхід і на нашу історію національно–визвольної боротьби? Переможному повстанню Богдана Хмельницького передувало кілька повстань, що закінчилися поразками, але без них не було б перемоги 1648 року. Без збройних змагань за незалежність 1917–1921 років не було б Української повстанської армії. УПА надихало шістдесятників та націонал–демократів 1990–х.

З відносно благополучного сьогодення нам слід обережно і зважено оцінювати народні повстання проти загарбників, зокрема і героїчну війну ОУН–УПА з окупантами. Вони вмирали не за бізнес, маєтки чи теплі крісла, а за значно вартісніше. На жаль, незрозуміле багатьом їхнім критикам.

Леонід ЗАЛІЗНЯК,
професор Національного університету
«Києво–Могилянська академія»