Про США з різних сторін

Відкривати Америку, точніше Спо­лучені Штати Америки, можна незліченну кількість разів — сотні тисяч кілометрів, десятки мільйонів життів — і кожного разу вона інша. Моя Америка — тепла, усміхнена й... українська.

Каліфорнійські посмішки

Різдвяні канікули з температурою під +30 i поїздками на пляж — це як сон, як подорож у паралельний світ: усе ніби й справжнє, але ти знаєш, що варто прийти певній годині, й тебе «висмокче» в реальну рутину. Привіт, сонячна Каліфорніє! Там у грудні на деревах починають наливатися соком лимони і апельсини, можна вже смакувати солодкою хурмою й втамовувати жар тіла гігантськими порціями содової. У вихідні, ба, навіть будні, каліфорнійці родинами й поодинці заповнюють довгі вузькі лінії пляжів: у воді бовтаються здебільшого серфінгісти, холодна течія з Аляски, яка зу­стрічається тут із теплою з Мексики, не дає тихоокеанській воді надто прогрітися навіть улітку.

У Каліфорнії неофіційна двомовність: іспанську вивчають ще у початкових класах на рівні факультативу, написи на продуктах дублюються двома мовами й мало не кожен мешканець штату знає кілька міцних словечок по–іспанськи. Колись ці землі належали Мексиці, нащадки іспанських колонізаторів досі складають значну частину населення штату. Мексиканська культура глибоко вкорінилася в це суспільство, але мексиканці ще досі доводять свою рівність із білими американцями. Так, у Музеї американського Заходу (Museum of the American West) в Лос–Анджелесі, заснованому «співаючим ковбоєм» Джином Отрі, проходять виставки художників, що належать до генерації мексиканських американців, народжених до початку Чікано (громадянського руху за рівність прав): це Домінго Уйоа, чиї роботи, близькі за духом до картин Дієго Рівери, кричать про соціальну нерівність; Роберто Чавес, який на початку 1980–х показово звільнився з East Los Angeles Collage, після того як там замалювали його настінний розпис «Шлях до знань і фальшивий університет», або Дора де Ларіос, у чиїх скульптурах сплавилися японська й мексиканська традиції (расова дискримінація у США дотепер залишається трепетною темою, адже ще живі японці, яких під час Другої світової війни заселяли в концентраційні табори, правнуки перших китайських іммігрантів несуть пам’ять про те, як їхні білі бабусі втрачали американське громадянство через шлюб із представниками Піднебесної, а про протистояння білих–чорних годі й говорити). У Художньому музеї Лос–Анджелеса LACMA щойно відкрилася виставка «В країні чудес: сюрреалістичні пригоди художниць у Мексиці та Сполучених Штатах», візиткою якої є образ Фріди Кало. Крім того, музей володіє однією з найбільших у США колекцій латиноамериканського мистецтва. До слова, багато музеїв надають можливість безкоштовного входу в певні дні. Один iз них — центр Хантінгтон (The Huntington) iз чудовим ботанічним садом, китайським і японським куточками (бронювати безкоштовні квитки треба заздалегідь через iнтернет).

Інший значний і вельми популярний пласт мексиканської культури — кухня. Мексиканська їжа, у принципі, проста: це комбінації базисних інгредієнтів. Основа основ — кукурудзяні чіпси тортіяс, до яких подають гострі соуси (сальса); далі — такос: хрусткі кукурудзяні пластини, наповнені м’ясом, сиром, помідорами; інша проста страва — кесадіас — сир, запечений у м’яких пластинах тортіяс; ще всім нам відомі бурітос, які смакують абсолютно відмінно від тих, що роблять в Україні, а все завдяки спеціально обсмаженій квасолі; і, як на мене, вершина мексиканського кулінарного мистецтва — тамалєс — м’ясо, квасоля, сир, змішані з кукурудзяною мукою і запечені в кукурудзяному листі. На цьому, звісно, перелік мексиканських страв тільки починається, я ж перерахувала просто базисні.

Незалежно від національної приналежності кухні й рівня ресторану персонал уважно і люб’язно вас обслужить. Тут довелося задуматися, звідки в нас узялося уявлення про фальшиву американську усмішку? Звісно, що офіціантка, яка розпитує про настрій, справи, смак їжі й учорашній день, — наче вона твоя подруга з дитячої пісочниці — не так уже й глибоко переймається твоїм емоційним станом; тверезо припускаю, що її більше цікавлять чайові, але цей обов’язковий «смайл» дає неймовірний позитивний заряд. Чому ми забули просту заповідь Крихітки Єнота? Посмішка й звичне how are you у Каліфорнії — як ­аутотренінг, програмування себе й оточуючих на great day!

Не той тепер Голлівуд

Звісно, відвідини Лос–Анджелеса будуть неповноцінними без поїздки в один iз його районів — Голлівуд — та пішохідної прогулянки Голлівудським бульваром, відомим більше як голлівудська Алея слави. Зірок під ногами тут — як зірок на небі, але ще більше туристів, тільки й пильнуй, щоб не перечепитися через фанатів Майкла Джексона, Кіану Рівза, Майкла Дугласа та ін., які примостилися біля зірки кумира, щоб зробити фото на пам’ять. Розглядаючи відомі імена під ногами у пошуках того заповітного, що має поповнити твою персональну галерею марнослав­ства, немає як і вгору глянути. Хоча дивитися здебільшого немає на що: сувенірні крамниці з «оскарчиками» за 5.99, кафе, магазини, офіси. Вартих окремої уваги об’єктів тут усього кілька: шопінг–мол iз кінотеатром усередині, що не так давно втратив відому назву «Кодак» (через збанкрутіння одно­іменної компанії, тому церемонія вручення «Оскарів» проходитеме «наживо з Hollywood&Highland Center»), штаб–квартира церкви саєнтологів, музей воскових фігур мадам Тюссо. Річ у тому, що у 1980–ті Голлівуд значно занепав, багато історичних місць перетворилися на руїну. Тому в 1985 році район Голлівудського бульвару внесли до Національного реєстру історичних пам’яток i заходилися відновлювати. Сьогодні від золотої ери Голлівуду тут залишився Китайський кінотеатр, відкритий у 1927 році, де зародилася традиція увіковічувати імена кінозірок на землі: перед входом у кінотеатр у цементному розчині застигли автографи Генрі Фонда, сліди маленьких черевичків Рити Хейворт і нашої рідної Наталі Вуд, а наскільки великим був актор Кларк Гейбл, можна вивчати за відбитками його взуття.

Навіщо Індіану Джонсу вишиванка?

Побачити Нью–Йорк і померти! З цією наївною думкою я жила з 2008 року, коли вперше запланувала подорож на східне узбережжя Америки. Аякже, музей сучасного мистецтва MOMA, Бродвей, Метрополітен, Гуггенхайм — просто клондайк для поведених на культурному туризмі! А ще — джаз–клуби (дякуємо за незгасаючий інтерес до цієї музики нью–йоркському антіку Вуді Аллену)! А кава в Сентрал Парк, П’ята Авеню й магазин «Тіффані», перед вітриною якого ніколи не зникне образ Одрі Хепберн!.. Що й казати, Нью–Йорк — це окремий всесвіт, скомпонований зі стійких образів i стереотипів, що десятиліттями селекціонувалися кращими оппініен–мейкерами, і потоки заінтригованих мандрівників, авантюристів i шукачів кращої долі успішно продовжують живити Місто, Що Ніколи Не Спить.

Але зима не найкращий час насолоджуватися острівним мегаполісом. Поки ще +9 за Цельсієм і світить сонце, кам’яні джунглі не втрачають здатність радувати око, як тільки ж температура падає до мінуса й на місто опускається понуре свинцеве небо, тільки й тієї радості, що численні бари з чудовим американським винаходом happy hour (щаслива година), коли пиво продають зі значною знижкою. Але цю радість ще треба заслужити. І поки наші американські друзі сиділи по офісах, ми торували свій шлях до заслуженого відпочинку через низку культурних подій.

В одному з районів центральної частини Нью–Йорка — на Манхеттенi, в East Village (Східне село) є кілька кварталів, відвідати які — свята справа для кожного українця, що потрапляє в це місто. Taras Shevchenko Place, St. George’s Ukrainian Catholic School (Українська католицька школа св. Юра) — побачивши ці назви, серце завмирає: нарешті й ти можеш себе ідентифікувати з певною спільнотою в цій поліетнічній країні. По діагоналі від монументальної церкви святого Юра — магазин «Сурма»: книги і музика. Зовні він нагадує книгарню у Львові, що неподалік від Катедральної площі. У вітринах — вишиванки, стилізовані під козаків матрьошки, афіша виставки Бориса Косарева в Українському музеї, агітка «Москва, покайся», що повідомляє про геноцид 20 мільйонів (кого — не уточнюється). Всередині — менше політики. «Сурма» — це машина часу, яка зупинилися десь у 50–х, саме тоді, як у Штати потрапила пані Стефа, яка зараз тут працює. Трішки втомлено (напевно, екзальтовані українські туристи — все ж істоти набридливі) вона пояснює, що магазин працює ще з 20–х років, й інтонаціями натренованого екскурсовода розповідає, як сюди якось забрела кіногрупа і купила вишиванку, що ввійшла в історію кінематографа як одяг героїні Карен Аллен із першого фільму про Індіану Джонса «Упошуках утраченого ковчега» (Raiders of the Lost Ark), — фотографії як речовий доказ вивішені на стіні. Шкода, що вони не продаються, передруковані у вигляді постерів чи листівок! А книги «А–БА–БА–ГА–ЛА–МА–ГИ» й Марії Матіос, що поблискують кольоровими глянцевими обкладинками серед старших діаспорних видань, можна купити і в Україні. Тому довго не затримуючись у «Сурмі», йдемо в Український музей у Нью–Йорку (адреса 222 East 6th Street ), де саме зараз експонується виставка харківського авангардиста Бориса Косарева, анонсована в «УМ» за 15 грудня 2011 року. Сучасна будівля й грамотно оформлені виставки приємно дивують (на жаль, цей стереотипний подив хвилею пройде по всіх знайомих, які побачать фотографії з музею): минуле і сучасне, традиції й модерн тут не конкурують, а утворюють плинність культури. Але про феномен Українського музею — в окремій статті.

Даєш джазу!

Наостанок в «українському селі» ми зазирнули в один із численних пабів у підвальчиках: як підказував Google, Blue&Gold мав українське походження. На перший погляд, із українського там — лише трембітарі на закіптюжених стінах. «Чому? — риторично відгукується бармен і пояснює, що Blue&Gold — цілком українська назва, жовто–блакитний тобто. Якась напружена робота мозку не дає молодику, що говорить українською з американським акцентом, зосередитися на допитливих гостях. Ми ж ощасливлені приємним спілкуванням у музеї й дешевим, але хорошим пивом (хай живе happy hour!), йдемо у джаз–клуб. Але наостанок рекомендуємо: заходьте сюди. Blue&Gold — типовий dive bar: трішки брудний і неохайний, але затишний і дружній, саме в таких ньюйоркці люблять проводити вечори.

Навіть джаз–клуб iз видом на Сентрал Парк може бути доступним не лише людям iз тугим гаманцем. У будні дні після 23.00 Dizzy’s Club пропонує концерти з умовною назвою «все по п’ять»: вхід, напої, їжа. У черзі дівчатка у кольорових панчохах і богемного вигляду молодики, поряд — бабуся в манто, яку під руку підтримує її віку статечний візаві. Півгодинне запізнення початку джаз–вечора ні у кого не викликає занепокоєння: джаз, та ще й за такі гроші, — лише для щасливих, які за часом не слідкують. А в залі музиканти віддаються на повну — грають так, ніби кожен з них утворює зі своїм музичним інструментом окрему закохану пару. Наша сусідка, яка весь час ритмічно реагувала на звуки, не витримує, піднімається на сцену й підтримує музикантів чудовим соло–виконанням. Виявляється, Бріана Томас тут часто виступає. «Влітку мала міні–тур по Росії», — розповідає вона нам у відповідь на захоплені відгуки й запевняє, що хоче потрапити в Україну.

Як не дивно, але в Україну після East Village ми знову потрапили абсолютно випадково, просто виходячи із Сентрал Парк до Метрополітен–музею. Жовто–блакитний прапор розвівався на будинку, що на розі 79–ї Вулиці й П’ятої Авеню. Український інститут в Америці (Ukrainian Institute of America) — повідомляла табличка на красивому маєтку початку ХІХ століття. Напис поряд анонсував про початок худож­ньої виставки, запланований на завтра. Але, незважаючи на приготування, нас усе ж пустили всередину, коротко пояснивши, що Інститут працює з 1955 року і його завдання — промо української культури (серед анонсованих подій був виступ оперної співачки Вікторії Лук’янець). Цей компактний палац швидше нагадує аристократичний клуб: у великих і затишних кімнатах, незважаючи на виставковий дизайн, усе ж не відчувається музейна необжитість — звідки їй узятися, адже від самого початку і до того часу, як тут оселилася українська інституція, це був житловий будинок, що належав почергово банкіру Ісааку Флетчеру, нафтовому магнату Генрі Сенклеру, нащадкам Пітера Стайвесанта, останнього голландського губернатора колонії, яка згодом стала відома як Нью–Йорк. Тепер маєток Флетчера–Сенклера є частиною історичного району Метрополітен–музею.

Помилувавшись з вікон видами на парк та Метрополітен, оглянувши коротко полотна грузинського художника й картини української майстрині, ми нарешті піднялися на останній поверх, де живе виставка робіт Олександра Архипенка, який, здається, є альфою і омегою мистецького життя Інституту. Його роботи виставлялися тут ще на самому відкритті, він товаришував із засновником цієї організації, вихідцем із Галичини, підприємцем і винахідником Володимиром Джусом, тут же закликав українців не замикатися в емігрантському гетто й більше контактувати з американським світом.

Дякувати Богу, після побаченого в Нью–Йорку я вижила, тому що сюди варто повернутися. Адже недослідженими залишилися Бройдвей, кілька музеїв, безліч розважальних закладів, а ще з нереалізованого — зустріч з американською актрисою українського походження Вірою Фармігою, що живе у цьому штаті. В іншому ж — з якого починалася ця оповідь — із Вікою Врадій та Сержем Танк’яном, лідером рок–гурту System of a Down.