Проміжок? Чи прірва?

Останнього фестивального дня я взяв квиток на фільми Льва Кулешова «Прорив» та «Сорок сердець». Це в рамках великої фестивальної ретроспективи The Red Dream Factory («Фабрика червоної мрії») — фільми німецько–російської кіностудії «Межраб­помфильм» та її німецької філії Prometheus. Існувала кіностудія впродовж 1920–х та на початку 1930–х і перестала існувати зі ствер­дженням тоталітарних режимів у Німеччині і СРСР. Себто допоки лишались хоча б деякі фрагменти лібералізму у ставленні до кіно й ідеологій, які в ньому циркулювали.

Суспільство як потвора

За влади тотального контролю над суспільством мистецтво зупиняється в розвитку — хоча б тому, що увесь навколишній життєвий простір оголошується практично завершеним художнім проектом. Влада пропонує митцям, «по–хорошому», аби вони милувались і насоло­джувались картинкою життя як чимось доконаним (ну, хіба «окремі недоліки» трапляються, які варто виправити, підрихтувати трохи). Нічого пізнавати і, відтак, нічого й критикувати чи піддавати сумніву — просто наведіть фокус і клацайте–фоткайте собі чудесні зображення.

Одначе в часи «Межрабпомфильму» переважала естетика авангарду з його пафосом творення світу на основі особистісних зусиль (місце дворян мусять зайняти «творяни», за декларацією Велиміра Хлєбникова). Саме митець, його світобачення і його естетичні смаки, його мова і мовлення є, у тій системі координат, чимось майже божественним, таким, до чого належить ставитись молитовно. Митець є геній, божа подоба, а отже, щось на кшталт новітнього месії — слухай його, роби, що скаже, вдумуйся в сказане, вивчай його мову. Таке собі язичництво, багатобожіє — устигай тільки повертатися на всі боки, читачу, глядачу, слухачу.

У 1930–ті все це скінчилося. Ствердили одного бога, товариша Сталіна у СРСР і фюрера Гітлера в Німеччині, авангардистам же було відмовлено у божественному походженні. І фільми одного з творців «російського монтажу» й теорії монтажу (уявлення про те, що кінорежисер творить новий світ за допомогою ножиць і клею) Льва Кулешова, зроблені вже на початку 1930–х, фіксують початки цієї видозміни: радянський світ відтепер стає на основу єдиного божественного провидіння з московського центру, митцю лишається тільки захоплюватися.

Ретроспектива «Межрабпомфильма» нагадала про давню епоху, коли митці спробували взяти владу у свої руки. І в підсумку допомогли витворити монстра, тотального самодержавного «творянина». У середині 1920–х Юрій Тинянов обізвав той період в літературі як «проміжок». Між чим і чим? Та ні між чим, просто зафіксувалась така видозміна: літературні школи змінились усамітненими «одиночками», напрямки й школи падають, як карткові будиночки. У літературний процес посунули читача — і як матеріал для переробки, і як засіб для камертонування. Й відтак деяка розгубленість: що ж воно робиться?

Чи є підстави і нинішній час кваліфікувати як такий собі «проміжок»? Про літературу не скажу, а кіно — так, напевно що. Останній Берлінський кінофестиваль посилив ці підозри. Бо, по–перше, новітні технології розбивають ще недавню фабричну гуртову єдність — тепер кожен за себе, кожен у своїй норі, башті зі слонової кості чи віллі, кому як пощастить. І там кожен може сотворити свій фільмець, або, принаймні, кожен може знайти й освоїти мистецький (чи білямистецький) продукт. Немає потреби виходити на полювання, впадати в недавній колективний кінотеатральний сон, аби разом зачаруватися ілюзіями–мріяннями.

І, по–друге, падає сам символ того традиційного поринання в колективну нірвану — кіноплівка на очах гине–пропадає, їй на зміну приходять носії іншого порядку, які здатні хіба що на формування віртуальної людської спільності. А далі кіностудії або ж кінофабрики так само гинуть, збіднюючи і спрощуючи мистецький соціум. І профспілки, і всілякі інші спілки, яких усе активніше відтирають на узбіччя життя. Державні чиновники нині чи не найбільше заклопотані тим, аби звести роль громадських інституцій до цілковитої фікції (хоч напозір ніби ж то навпаки). Не тільки наші. Згадаймо, ще британський прем’єр Маргарет Тетчер, героїня одного з фільмів Берлінале, «Залізна леді», проголосила: «Суспільства як такого не існує». Кожен сам по собі, індивідуалізм — ось гасло новітньої епохи. Нинішній штурм українськими шахтарями Міністерства соціальної політики викликав у пам’яті один з епізодів байопіку про Тетчер.

«Суспільство» — це колективна потвора, яка намагається, у вигляді протестуючих шахтарів, розтерзати, розбити авто, в якому їде прем’єрка. У фільмі спогад про цей епізод зринає раз по раз, як нав’язливий і страшний сон — тож краще розбити цей натовп: «як такий, що не існує». Одна прикрiсть — куди подіти його, в яке провалля історії скинути?

Глядач як Бог

Кінофестивалі, і Берлінале зокрема, завжди були тією інституцією, яка визначала певний рейтинг цінностей — як власне мистецьких, так і моральних, які мистецтвом і продукуються. Одна з найсуттєвіших претензій нині до фестивалю — він не керується зрозумілими і прозорими критеріями у доборі програми. Хіба що проблемно–тематичними: от давайте назбираємо фільми про те, як падає світ. Тоді художні критерії відходять на другий–третій план.

Або давайте поклопочемо про людей із сексуальних меншин... На фестивалі вже віддавна фактично існує паралельний фест стрічок про проблеми геїв і лесбійок, і приз вручається — «Тедді» прозивають. Пару рокiв тому я випадково натрапив на одному з берлінських телеканалів на пряму трансляцію вручення тих призів... Куди там церемонії закриття Берлінале як такого. Розкішне видовище, за участі високих чиновників, «зірок». Яка там «меншина». І коли читаєш інтерв’ю з багатолітнім директором берлінської «Панорами» (офіційний сектор фестивалю) Віландом Шпеком, розумієш, чому там так багато фільмів про сексменшини: «свій про своїх» дбає.

Ще до фестивалю з різкою критикою його програмування виступила Асоціація кінокритиків Німеччини, одна з громадських організацій, яких би чиновникам не хотілось бачити взагалі. Відповідь директора Берлінале Дітера Коссліка (контракт iз ним продовжено до 2016 року) проста: подивіться на цифри глядацьких відвідин фестивальних переглядів, вони щороку зростають. Тобто громаді вказали на думку «широких верств трудящих». Апеляція нагадує ту, що була присутня й у 1920–ті: усі розбіглися, єдине, що нас, митців і поширювачів мистецтва, може об’єднувати, — це глядач. Нехай він вирішує, хто з нас має рацію. Відтак кінокритикам зокрема і критикам фестивалю взагалі вказали на їхнє місце. Митці не боги і не месії, «бог» у кіносвіті, світі екранних медіа один — глядацька маса. А повноважний представник тієї маси — продюсер.

Відтак артхаузне кіно волає про соціальний розпад як основний сюжет нинішнього вселенського життя. А в кінотеатрах ідуть фільми, долучати до яких розум буде зайвою енергетичною витратою. Вони є фіксатором кричущого факту: сьогодні так звана «людина маси» не приймає пропозицій щодо власного вдосконалення. Освіта є чимось фіктивним і непотрібним, коли є всілякі інтернети і комп’ютери, що замінюють культурну пам’ять, скажімо. Практично той самий тоталітаризм, тільки замість товариша Сталіна і геноссе Гітлера — маса, що апетитно жує, а чи й ремигає під всілякі красиві мелодійки й шоу про те, як стати чудесним, сексуальним і талановитим.

Кінець є завжди початком

То що, кінець культури, кінець цивілізації, самого людства і його історії, про неминучість чого так наполегливо говорять деякі філософи? Може, справді Бог уже підніс руку до вимикача і ось–ось клацне, відключивши нас від сонць і життя як такого? Не панікуймо, в історії людства нині — не найгірший період. Кривдно, звичайно, що технологічний прогрес веде до падіння ролі й значення мистецтва. Одначе ж хіба випадково, що переміг фільм («Цезар мусить померти» братів Тавіані), в якому ув’язнені розігрують Шекспіра і потроху прозрівають, потроху починають чути в собі людське не тільки в його низинних формах. А в низці інших картин (грецькій «Метеорі», скажімо, Спіроса Статулопулоса), герої яких направду чинять опір проявам тотального і брутального примітивізму, вишукують в собі поклади високого, заледве не релігійного («Квіти війни» китайця Чжена Імоу).

От тільки рівень багатьох фільмів на цьогорічному Берлінале не надихав на власне мистецькі емоції. Навіть у критиків чи кіножурналістів, які, за визначенням, є такими собі «наркоманами» на ґрунті кіно. Нам тільки «понюхати» — і ми вже п’яні. Одначе дива — «відрами» вживали і не п’яніли від того трунку. Таке вже кіно нині — у кращому разі включає голову. Емоції на периферії...