Кому «Ведмідь» на фільм наступив

Більшість нагород Берлінале навряд чи викличуть спротив журналістської громади. Передусім це стосується переможців — італійські класики брати Паоло і Вітторіо Тавіані (обом за вісімдесят!) отримали «Золотого ведмедя» за документовану драму «Цезар мусить померти» (Caesar Must Die), а німець Крістіан Петцольд був визнаний кращим режисером за картину «Барбара» (Barbara), яка до останнього була серед фаворитів. Спеціального «Срібного ведмедя» дали Урсулі Майєр за соціальну драму «Сестра» (Sister, Франція, Швейцарія). Тобто під завісу показали кілька стрічок, які склали конкуренцію фільмам, що доти викликали найбільше схвалення критиків.

Передусім iдеться про картину «Просто вітер» (Just The Wind) — гран–прі Берлінале — угорського режисера Бенса Флігауфа (йому 38 років, працював театральним художником, в кіно починав як асистент у легендарного Міклоша Янчо). Фільм про події кількарічної давнини — серію звірячих убивств циганських сімей в Угорщині. У фільмі доволі май­стерно відтворено атмосферу страху, який випалює в тобі все людське... Порадіймо за угорців: минулоріч Бела Тарр отримав гран–прі за «Туринського коня».

Чимось схожа за матеріалом стрічка «Відьма війни» (War Witch) 37–річного канадця Кіма Нгуєна про громадянську війну в африканському Конго. Точніше — про ситуацію війни в людських головах, яку намагаються поламати діти. Вони втомилися стріляти з автоматів Калашникова, їм просто хочеться любити і народжувати своїх дітей... Непрофесійна виконавиця головної ролі, африканка Рейчел Мванзе, одержала «Срібного ведмедя» за кращу жіночу роль. Може, й не кращу, але найсамовідданішу — це точно.

А от визнання данського актора Міккеля Боз Фольсгаарда кращим серед виконавців чоловічих ролей стало для мене сюрпризом. Фільм «Королівська справа» (A Royal Affair) 40–рiчного данця Ніколая Арселя є костюмованою драмою кінця ХVІІІ ст. — такі, як правило, до конкурсу великих фестивалів не включають. Хоча мотив укладачів програми загалом зрозумілий: перед нами завжди сучасна драма реформатора, який часто–густо програє в очах сучасників і виграє у форматі великої історії. Дуже хороший актор Мадс Мікелсен грає роль заїжджого лікаря Йогана Штрунце, якого приставляють до «малахольного» данського короля Крістіана VІІ (той самий Боз Фольсгаард). Потроху Штрунце здобуває великий вплив на короля й відтак через нього починає проводити ліберальні реформи (за що король здобуває похвали від самого Вольтера). Водночас зайда стає коханцем королеви Кароліни Матільди (Аліса Вікандер), яка народжує від нього дитину. Штрунце відправляють на ешафот... Історико–політичний трилер — одне із визначень жанру фільму, основне достоїнство якого — докладно виписані характери та лабіринти долі. Тож журі не поскупилося й віддало картині ще одного «Ведмедя» — за кращий сценарій (Ніколай Арсель і Расмус Хейстерберг).

Свого «Ведмедя» (за краще мистецьке досягнення) отримали й китайці, хоча володар призу — оператор фільму «Долина білих оленів» (White Deer Plain) Лутц Рейтемейєр — вочевидь європейського походження. Фільм одного з улюбленців Берлінале (п’ять рокiв тому навіть отримав головну нагороду) Ванга Куанана триває понад три години: небагато хто досидів до фіналу, проте справді блискуче знята картина втримала мене в кріслі. Все ж сучасна техніка відкриває перед операторами можливості, яких не знали попередні покоління.

Приз імені засновника фестивалю Альфреда Бауера — за найперспективніший пошук виразних засобів у кіно — прогнозовано одержав португалець Мігель Гомеш за фільм «Табу» (Tabu). Симпатії журі, критиків, ФІПРЕССІ так само віддані Гомешу, який, до речі, починав свою кар’єру в кіно як критик. У картині винахідливо змішані різні техніки й різні стилі, що дозволяє будь–якому синефільському серцю одпочити в насолоді. Хоча не менше підстав одержати цю нагороду мав і грек Спірос Статулопулос за фільм «Метеора», та ба, картина взагалі лишилася без призів. Прикро.

Глобальніші підсумки Берлінале — у найближчих числах «УМ».

ОКРЕМА ТЕМА

Розчарування Роднянського

Безумовно розчарований Олександр Роднянський: фільм російсько–американського виробництва «Машина Джейн Менсфілд» Біллі Боба Торнтона залишився без призу. Хоча міг би мати: професійний рівень картини, на мій погляд, високий. Але за будь–яких обставин Роднянський заслуговує на повагу. По–перше, зумів пробити мур американської кіноіндустрії, який тривалий час вважався неприступним для вихідців з наших теренів. По–друге, його останні проекти вже мало не традиційно потрапляють до конкурсних програм найбільших світових фестивалів: рік тому в Берліні була стрічка «В суботу» Олександра Міндадзе, а у Венеції — «Єлена» Андрія Звягінцева.

І ще — історія у фільмі девчому близька і нам, українцям. Сім’я, що розклеїлась, зненацька отримує шанс на порозуміння й об’єднання. От тільки трикляті комплекси, опіки минулого болять. Чи не те саме, чого ми, українці, сахаємось, як чорт ладану? Ми заміняємо все те плачем по тому, що не збулось, замість розібратися з тим, що ж сталося. Сильна нація — та, що не боїться самої себе і своєї власної історії. Ми ж боягузи, і коли от ся інерція триватиме, нас засмокче болотна вода історії. Нас просто не буде — і вже скоро. Чи не час схаменутись, кінематографістам зокрема?