Леся Цуренко: Інколи тренеру потрібно промовчати

«Для перемоги над італійками забракло досвіду»

— Лесю, перед матчем проти збірної Італії у чвертьфіналі Кубку Федерації українок ніхто не сприймав як серйозного суперника. Проте наша команда ледь не створила сенсацію. Що не дозволило дотиснути опоненток, після того як «всуху» було виграно другий сет вирішального, парного, двобою?

— Проти нас у парі грали дуже сильні суперниці. Флавія Пенетта — одна з найсильніших парних тенісисток, Вінченца Вінчі входить у першу двадцятку рейтингу дуетів. Загалом програний нами перший сет вийшов нервовим, у другому ми переломили хід поєдинку, а от у третьому італійки пішли ва–банк: грали ризиковано, активно, можна сказати, що в кожному моменті були на крок попереду нас. Очевидно, перемогти їм допоміг досвід.

— А можливо, Пенетта й Вінчі виявилися фізично міцнішими, оскільки на матч у парі вийшли свіженькими, тоді як ви перед вирішальним поєдинком устигли обіграти Сару Еррані, а напередодні подужали ще й Франческу Ск’явоне?

— Втомився ти чи ні, але в момент, коли вирішується доля матчу, ти розумієш, що саме зараз повинен викластися на всі сто відсотків.

— Спочатку від України на парний матч з італійками були заявлені Юлія Бейгельзімер та Ольга Савчук, однак в останній момент капітан команди в пару до Олі поставив саме вас. Певно, в той момент по корту вас «носили крила»?

— Справді, я була на підйомі, адже двічі зрівнювала рахунок у загальнокомандному протистоянні. Але рішення «по парі» було загальнокомандним. Усі гравці висловили свою думку й вирішили, що мій дует з Ольгою Савчук буде оптимальним.

Власне, в нас із нею було непогане взаєморозуміння, здобуте на попередніх турнірах, так що рішення це було зважене й аргументоване.

«Я зрозуміла, що повинна грати із найсильнішими»

— Другий рік поспіль на «Аустреліен оупен» ви грали в другому колі змагань, тим самим повторили свій найкращий результат на турнірах серії «Великого шолома». Нині пройти далі завадила 20–та ракетка світу — словачка Даніела Гантухова, яка перемогла вас у трьох сетах. Як вважаєте, чого не вистачило для перемоги в тому матчі?

— Завжди, коли граєш із такими серйозними, рейтинговими суперниками, як Гантухова, є відчуття, що у вирішальний момент вони діють краще.

— А може, саме після матчу з найкращою тенісисткою Словаччини до вас прийшла впевненість у тому, що можна перемагати гравців «першого ешелону»?

— Після Мельбурна я чітко зрозуміла, що для прогресу та здобуття нового досвіду повинна грати поєдинки з більш рейтинговими тенісистками. Тож, їдучи до Італії на матчі Кубка Федерації, я перебувала в передчутті зустрічі саме з такими гравцями. Тому й не відчувала ніякого морального тиску, хоча й розуміла, що несу відповідальність за командний результат. Вочевидь це й допомогло зіграти без нервової напруги, показати хороший теніс.

— Турніри ITF — це вже не ваш рівень. Для професійного зростання потрібно грати турніри WTA, хоча потрапити туди доволі проблематично. Які особливості формування складу учасників представницьких турнірів?

— Участь тієї чи іншої тенісистки на турнірах WTA залежить від рейтингу. До визначеного часу охочі подають свої заявки і — залежно від позиції в табелі про ранги — отримують місце в «основній» сітці турніру або кваліфікації. Мій нинішній рейтинг дозволяє мені бути в «основі» більшості «220–тисячників» (градація турнірів, побудована на розмірі призового фонду в доларах. — Авт.). Тоді як на «дорожчих» турнірах я мушу стартувати з кваліфікації. Хоча це теж досвід, оскільки там також грають серйозні суперники. Однак починати турнір з основного раунду набагато легше, ніж із «кваліфайну».

«Інколи тренеру потрібно промовчати»

— Можна припустити, що тепер, отримавши доступ до найбільш рейтингових турнірів, ви зможете частіше потрапляти на екрани телевізорів?

— Кваліфікацію цих турнірів не показують взагалі, а з основної сітки транслюють лише матчі з великих кортів, а там, як відомо, грають «сіяні» гравці. Тож наразі мені складно потрапити на телеекрани. Щоб це відбулося, потрібно або самому високо стояти, або грати з рейтинговими тенісистками.

— Більшу частину свого життя тенісисти проводять у роз’їздах. Інколи телекартинка стає чи не єдиним способом для рідних побачити свою дитину «живцем». Ваші батьки часом не просили частіше «потрапляти в кадр»?

— Мої батьки дуже тверезо оцінюють ситуацію, тому ніколи не говорили про таке, і, думаю, не скажуть. Вони ніколи не тиснули на мене щодо моїх здобутків, завжди спокійно ставилися до моїх результатів. Програла — так програла, виграла — чудово. Ніякого засудження, ніякого «прискорення».

— Зазвичай тенісні секції — це атрибут великих міст. А ви вперше вийшли на корт у містечку атомників — Южноукраїнську. Як ви обирали свою професію?

— Моє дитинство збіглося з періодом становлення Южноукраїнська, коли у місті намагалися створити якомога більше умов для розвитку дітей. У місті з’являлися різноманітні спортивні секції, гуртки танцю, співу й багато інших. У великому спортивному комплексі був і тенісний корт, де з дітьми займався запрошений з Одеси тренер. Коли прийшов час «відправити дитину на якесь заняття», батьки обрали теніс.

— А хто нині ваш тренер?

— Раніше я співпрацювала з Юрієм Черепановим. Але зараз я залишилася без наставника.

— Пригадується, Олександр Долгополов говорив, що самотужки дуже складно налаштуватися на матч. Хтось має допомагати зібратися перед відповідальною зустріччю. А як вам живеться без тренера?

— Це досить складно, але я справляюся. Припинивши співпрацю з Юрієм Борисовичем, я наразі не знайшла собі нового тренера. Хоча, напевно, хотіла б.

Коли мені потрібна допомога на тренуванні, звертаюся за порадою все до того ж Юрія Черепанова, або до капітана збірної Ігоря Дерновського.

Щодо гострої потреби в моральній підтримці перед матчем, то мені вона потрібна не завжди. Для мене головне, щоб поруч була людина, яка розумітиме, коли треба промовчати, а коли — щось сказати.

«Не люблю бути в центрі уваги»

— Що служить для вас орієнтиром у поточному сезоні?

— Хотілося, щоб це була «топ–50». Ця позиція практично завжди гарантувала б мені потрапляння в основну сітку великих турнірів WTA. Перша п’ятдесятка — це моя стандартна відповідь, хоча, думаю, що наприкінці року я спокійно відреагую на будь–яке місце в рейтингу.

— Що з вашого технічного арсеналу приносить найбільшу користь на корті?

— Певно, це подача й бекхенд. Хоча останнім часом полюбила грати зльоту.

— А чому ж тоді ваша з Ольгою Савчук пара в матчі Кубка Федерації віддала італійкам практично кожну свою подачу?

— Ґрунт — повільне покриття, тому нам було дуже складно брати свою подачу. Та й загалом, жіноча подача частіше програється.

— Часом теніс може здатися нудним та монотонним заняттям. Що допомагає урізноманітнити спортивне життя?

— Будь–яку вільну часину намагаюся провести в компанії своїх друзів, приділити їм якомога більше уваги. Адже весь час жити самим тенісом досить важко, та й, напевно, для мозку не корисно.

— Схоже, що ви любителька тусовок?

— Можна й так сказати. Хоча зараз це все відбувається в мізерній кількості. Більшого не дозволяють графік та потреба підтримувати фізичний стан. Для мене важливо дотримуватися режиму, добре висипатися, ставитися до організму дбайливо. Оскільки навіть один день «прогулу» так може вибити з ритму, що потім довго оговтуєшся. Найдрібніші порушення режиму суттєво впливають на кінцевий результат.

— Очевидно, після пристойного виступу на чемпіонаті Ав­стралії та в Кубку Федерації полку ваших прихильників суттєво прибуло. Думок про створення якогось сайту, фан–клубу у вас не виникало?

— Якщо відверто, то я не любитель великої уваги до своєї персони. Просто цього не люблю, і якщо мене просять дати інтерв’ю, то я радше розповім про теніс, ніж про свою персону. Для мене важливо, аби в Україні люди більше могли дізнатися про теніс, адже іноді складається враження, що, крім футболу, інших видів спорту не існує. Проте в Україні є спортсмени, про яких потрібно говорити, що вини — молодці, що вони – найкращі.

— Багато тенісистів, в тому числі й деякі представники України, змінюють свою резиденцію, перебираючись жити за кордон. Ви такого не плануєте?

— Дійсно, за кордоном умови кращі, ніж в Україні — менше витрат, менше проблем із перельотами, квитками. Для нас, тенісистів, важливо, щоб квиток був недорогим, а переліт — комфортним і з меншою кількістю пересадок. Та й із тренуваннями в Європі легше. Там є багато тенісних клубів, баз, де тебе раді бачити, готові в будь–який момент надати безкоштовно корти. Тоді як у нас такого немає. Витрати на тренування в Києві пристойні. Але я не збираюся нічого змінювати — наша столиця мені подобається, мене тут усе влаштовує.