Зачарування й розчарування

Фестивальна середа у Берліні стартувала зранку конкурсними стрічками «Листівки із зоопарку» (Postcards From The Zoo) 31–річного індонезійця Едвіна (отак, майже по–естрадному) і «Біле й чисте поле бою» (White Deer Plain) 46–річного китайського режисера Ванг Квана, який п’ять рокiв тому виграв золотого берлінського «ведмедя» із картиною «Весілля Туї». Отже, потенційний кандидат у призери і на нинішньому Берлінале. Хоча потенції не завжди обертаються реальними можливостями...

Лякають, а не страшно

Взяти, скажімо, філіппінця Бріланта Мендозу. Йому 51 рік, він має в послужному списку перемогу на фестивалі в Локарно, приз за кращу режисуру в Каннах 2009 року. Нічогенько, так? Отже, зрозумілим був інтерес до його картини «Полонянка» (Captive), та ще й з французькою кінозіркою Ізабель Юппер. Не знаю, буває по–всякому, й Мендоза може виграти приз і на Берлінале (шляхи журі незбагненні). Одначе особисто я був просто розчарований. Довжелезна двогодинна стрічка, здавалось, ніколи не скінчиться. Атракційні перестрілки втомили вже за півгодини... А більше стежити було, власне, ні за чим. Ну, хіба що за Юппер, яка грає французьку місіонерку Терезу. 2001 року вона потрапляє у полон разом зі своєю філіппінською сподвижницею Соледад та двома десятками інших людей. Ісламські сепаратисти вирішили навести лад у країні... і — півтора року мандрів по лісах і нетрях філіппінських, з усілякими подробицями екзотичного побуту, аж до павуків і жуків небачених. Людей все менше, тим більше що на сепаратистів полюють регулярні війська. І нарешті — свобода, Тереза на волі. І так ніби все й було насправді, тішаться своєю правдивістю творці фільму. А нам, глядачам, що висиділи всю цю, одверто кажучи, тягомотину, яка радість од їхньої документованої правдивості?

Один із змістовних піків стрічки — повідомлення про 11 верес­ня 2001–го й атаку на нью–йоркські «близнюки». Себто нам патетично повідомляють про планетарну загрозу тероризму, й оповідувана історія є фрагментом загальної катастрофічної картини. Ну так. Тільки мені чомусь не страшно. Причина проста — банально все це, екрани, кіно– і теле, так задимлені жахом і найпохмурішими пророцтвами, що ми сприймаємо їх, як візерунки на шпалерах, майже не відрізняючи одне від одного.

Дуже старався полякати глядачів й іспанець Антоніо Хаваріас у «Дитячих іграх» (Childish Games). Тут і суїцид, і реінкарнація душ, і прийоми навіювання жаху десь 60—70–літньої «свіжості». Страшненько може бути тільки дівчаткам років десяти–одинадцяти, та й то за умови, що батьки тримали їх досі на голодному кінопайку. Як цей фільм потрапив до берлінського конкурсу — годі здогадуватись. Хіба що «під концепцію»: заявлену тему всіляких ломок людської психіки і людського співтовариства.

Розчарування у «Залізній леді»

Бувають прикрі враження й іншого порядку. У великій програмі показали нову британську стрічку «Залізна леді» (The Iron Lady) Філіди Ллойд. Це у ретроспективі фільмів за участі славнозвісної Меріл Стріп, яка отримує в Берліні свого «ведмедя» за видатний внесок у мистецтво кіно. Байопік, біографічну стрічку про Маргарет Тетчер, довголітню і довготривалу британську прем’єрку, вибудувано драматургійно й ніби переконливо. На контрасті вже немічної бабусі–пенсіонерки нині і лідерки нації в минулому, яка мала вочевидь «не жіноче обличчя». Запущені в хід бодай і не нові, а все ж завжди ефективні ходи спонтанного, несподіваного зринання в пам’яті того чи іншого фрагменту життя — якісь деталі і детальки, що, як шпильки, назавжди вп’ялися у душу і досі стримлять там. До прикладу, висміювання ровесницями: як зодягнута, як виглядає. У молоді літа подібні кпини є річчю звичайною, вони ж перевіряють людину на міцність, сильний все те обертає на користь собі, так само гартується сталь... Тільки чомусь усе одно болить — навіть коли ти у переможцях.

Словом, спершу режисер і драматург назбирують якісь точні деталі, що повинні прояснити одну звичайну штуку: Маргарет Тетчер зліплена з тієї ж глини, що й ми, прості грішні. Одначе кожне випробування, кожен подоланий бар’єр вона залишала з купою виграшних балів для себе. Сила характеру не в тому, щоби тиснути і нищити інших (то про кримінальні авторитети), а передусім у виоформленні самого себе, своєї дорогоцінної, у всіх відношеннях, особистості. Проста, але мудра істина, та ще й з віднайденим екранним еквівалентом.

Порадівши таким, бодай і невеликим, відкриттям, я усівся зручніше і налаштувався на продовження ходи в непізнане. Але ж далі не було нічого. Нічого, окрім монотонно переказуваних подій з життя Тетчер, добре відомих навіть українцям. Слабенька старушенція раз по раз нагадує собі про сталеву волю і сталевий характер у минулому. Що казати, приємно згадати про те, «ще як були ми козаками», чи то пак рішучими «женщинами», одначе чекали ж чогось більшого. Якусь просвітницьку місію фільм, безумовно, виконає, але навряд чи більше. Хоча сама Стріп загалом не розчаровує, але ж навіть зусиль великої акторки буває замало.

Сильніше враження справила конкурсна стрічка «Сестра» (Sister) франко–швейцарської режисерки Урсули Мейєр. Критики відносять її — і не безпідставно — до хвилі, лідерами якої є брати Дарденни (мінімалізм виражальних засобів і гострота соціального матеріалу в основі). Події картини відбуваються у районі гірсько–лижного курорту, з відповідним рівнем комфорту і статків його відвідувачів. І на цьому тлі — постать головного героя, 12–рiчного хлопчака Симона (Мотте Клейн), який живе десь за граничною лінією бідності, разом із молодою жінкою, яку він представляє то сестрою, то матір’ю, залежно від обставин й іміджу чергового коханця.

Симон ніде не вчиться, хоча науку життя вивчив добре. У нього гіпертрофоване почуття власної гідності, тож він робить усе, аби його статки були «на рівні». Краде, звичайно, шахраює, виявляючи чудеса спритності. Хоча пійманий і битий не раз...

Одначе фільм про те, як картинка красивого благополучного життя схиблює мізки, туманить зір такою собі «фатою морганою». Утриматись на його гірській вершині — ось завданнячко, ось цимус буржуйського життя.

Так, перед нами прекрасний Захід, одначе ніхто чомусь не стурбувався, що підліток тиняється межи людьми, мов мишенятко, — без школи, без батьків, без наповнення життя якимось природнішим для дитинства смислом. Жорстка фільмова констатація... Тінь великих кінофранцузів витає над картиною — їх совіслива небайдужість до біди, їх некриклива й непоказна боротьба за маленьку людину, якій буває так важко, що вона й сама вже не годна те усвідомити.

І насамкінець — ще одна новина середи. В одному з фестивальних кінокомплексів CINEMAXX відбулася презентація проекту 15 Young by Young: 15 режисерів з різних країн зняли короткометражні фільми на означену тему. Один із них — молодий (і дуже перспективний) український режисер Роман Бондарчук. Політ у Європу все ж місцями таки реалізується. Політ крізь бурі і сніговії.