Отець Михайло під час відкриття дитячого майданчика біля храму.
Колись Михайло Бучак думав, що для того, аби допомагати людям, потрібні лише великі знання. Тому постійно вчився. Він мріяв стати журналістом чи юристом, а став священиком. Батьки бачили свого сина, який закінчив школу із золотою медаллю, як мінімум відомим математиком. Щоб не завдавати їм прикрощів, хлопчина з Тернопільщини поїхав вступати на математичний факультет Харківського університету й благополучно завалив перший же іспит. Уже після армійської служби йому обрали дорогу фінансиста. І саме тоді, коли репетитори готували Михайла до вступу в Тернопільський фінансово–економічний, хлопець випадково побачив оголошення про перший набір у духовну семінарію. І здав документи туди. За півроку він прочитав усю «Біблію», вивчив напам’ять майже п’ять сотень молитов, простудіював історію церкви. Перший екзамен мав здавати на третій день після серпневого путчу 1991–го. Половина абітурієнтів iз переляку забрали документи ще до початку вступних іспитів. Тих, хто цього не зробив, до семінарії зарахували без екзаменів. Так і почалася його дорога до Бога.
Із 1994–го протоієрей Михайло Бучак служить на Волині. Він — настоятель Свято–Покровського храму села Маяки, що неподалік Луцька, капелан Волинського національного університету імені Лесі Українки. І хоч має за плечима майже два десятки років досвіду діяльності священнослужителя, не може заявити, що є... віруючою людиною. Бо це висока честь, яку треба заслужити цілим своїм життям. Як не можна прочитати до кінця Біблію. А християнство — це книга, яка щодня відкриває нові сторінки. Треба тільки хотіти їх читати.
— Справді раніше вважав, що треба мати великий запас знань, аби допомагати людям. Тому накопичував їх. Окрім духовної освіти, здобув фах психолога в університеті, потім в Острозькій академії на кафедрі філософії вивчав релігієзнавство. Та цього виявилося недостатньо, — розповідає отець Михайло. — Я зрозумів, що ці знання нічого не вартуватимуть, якщо не будеш прагнути до очищення. Бо як не рекламуй поганий товар, рано чи пізно люди зрозуміють, що він поганий. І чи є потреба рекламувати джерельну воду? Немає, бо джерело є джерело. У діяльності священика головне — не накопичувати знання, а помаленьку старатися очищати себе, щоб стати тим джерелом. Очистишся — будуть пити. Не очистишся — відвертатимуться. Ось і все. І коли мене часом запитують, чому я не вживаю спиртного, відповідаю: «Уявіть, я зараз випив, а ввечері приходять до мене і просять висповідати людину, яка помирає. І що ця людина має бачити у свої останні хвилини чи години життя? Мене, підпилого, і після цього померти?» Ніхто не примушував мене обирати цю дорогу. Священик є людиною, яка веде за собою, значить має бути моральним взірцем. Через те не можна перестати бути священиком на годину чи дві.
— До вашого храму на службу приїздять люди навіть iз Луцька. Дехто постійно у вас сповідається, приводить iз собою друзів. Чому, на вашу думку, у православ’ї такий недосконалий і малорозвинутий інститут духівництва? Це наслідки впливу доби атеїзму?
— Певною мірою. У православ’ї він був розвинутий, і достатньо. Особливо при монастирях. Нині справді майже втрачений. Але є священики, що відновлюють його. Питання духівництва — це не питання храму. Ви можете ходити в один храм, а сповідатися поїхати за сотні кілометрів. Не можна змусити людину довіряти священику. Я завжди кажу: «Поки ви не готові на сто відсотків довіритися священикові, ви не зможете повноцінно посповідатися. І не варто цього робити. Не можна сповідь підганяти під шаблон на кшталт «Грішна? Грішна. Каєшся? Каюся». Багато хто йде сповідатися, бо так треба. Особливо перед Великоднем і Різдвом. Коли чуєш «Я зробила аборт, я з’їла яєчко в піст», стає страшно. Це вже не сповідь, а бухгалтерія! Аборт і яєчко для людини — майже рівноцінні гріхи. Так не може бути. Не для перерахування своїх гріхів ми йдемо сповідатися. У перекладі з грецької «сповідь» має два значення — катарсис і метаное, що означають дослівно «очищення» і «зміна руху». Людина повинна вийти після сповіді з відчуттям того, що їй хочеться летіти. У нас у храмі практикують ще так звану генеральну сповідь. Тобто сповідь усього життя. Вона відбувається в позаслужбовий час і триває не менш як півгодини. Найдовша сповідь, яку я приймав, тривала понад чотири години. Як вона відбувається? Ми сідаємо з людиною зручно в крісло і просто розмовляємо. Я щасливий, що сповідь у такому розумінні зупинила багатьох людей від страшних, інколи фатальних кроків.
— Знаю, що до вас звертаються люди у різних життєвих ситуаціях. І ви не відмовляєте, тобто надаєте послугу фактично психолога...
— Буває, що людині просто дуже важко, а виговоритися немає кому. Вона знає мій номер телефону, дзвонить. Звертаються часто і з проханням помолитися, наприклад: « Їду в дорогу, помоліться за мене, отче», або дитинка на операцію лягає, теж треба молитви. Я молюся. І отець Михайло тут ні при чому. Є так званий духовний трикутник — людина, священик і Бог. Якщо пояснювати примітивно, то відбувається це так. Коли людина зателефонувала до священика, то це означає, що Бог уже включився у зв’язок. Вона звернулася до священика, значить потребує моєї допомоги. І я буду допомагати. Ось і все. Біда сучасного духовного суспільства у тому, що люди не моляться за своїх священиків. Я завжди звертаюся до людей, щоб вони за мене молилися. І я стовідсотково це відчуваю. Вісімдесят відсотків як мінімум того доброго, що роблю, стало можливим завдяки молитвам парафіян. Без цього не можна. Відкриваєш записочку: «За здоров’я отця Михайла з сім’єю». Бо парафія і є сім’я, за тебе моляться, ти небайдужий. А коли священик позбавлений любові й молитви людей, з яким разом іде до Бога, він деградує.
— Віра робить великі дива. Чи доводилося вам на практиці бачити щось подібне?
— Не так давно я сповідав хлопця. Йому 19 років. Два з половиною роки він паралізований. Лікарі давали йому два місяці життя, бо в нього був розрив спинного мозку. А сьогодні вони в шоці: на місці розриву став вузлик, і лікарі кажуть, що розриву не було. У цього хлопчини така віра, така жага до життя й сила волі, що він відмовився від інвалідного візка. І хоче на Великдень уже стати на ноги. Віра й молитва роблять великі дива. Бували випадки, коли людям діагностували онкохворобу. А згодом робили дві–три біопсії й нічого не виявляли. Це дуже страшно, коли приходить до тебе молода людина з таким діагнозом і в її очах дикий страх... Головне — треба цей страх здолати, бо страх — це сатана. І він дуже сильний. Сатана знає наш страх. І коли людина його перемагає, то — величезна перемога. Не кожен самотужки може це зробити. Часом треба просто вивести людину зі ступору. Для цього не треба її жаліти, а бути навіть жорстоким на перший погляд. Я в таких випадках кажу приблизно таке: «Для чого ви мене покликали? Я дуже зайнята людина. Ваші рідні повідомлять, коли вас будуть ховати». Після цього людина ніби прокидається, і тоді з нею можна говорити. Бо якщо вона налаштується на гірше — так і буде. Якщо людина боїться померти — вона помре. Якщо боїться захворіти — захворіє. Священик у даному випадку — як скальпель хірурга. Він мусить зробити боляче, щоб людина зцілилася. Коли людина долає свій страх, долає страшну хворобу, вона дякує не скальпелю, а хірургові. А хірург — це Бог... Позбавити людину від хвороби — це не важко. Достукатися до серця людини — ось що важко. А коли те серце мертве... Ісус Христос пішов навіть на смерть, і то не достукався... Не так уже й багато доводилося зустрічати віруючих священиків. А люблячих ще менше. Найважче любити людину. Але коли любиш її — то любиш Бога.
— У храмі, де ви служите, завжди багато діток. А минулого літа біля церкви було відкрито чудовий дитячий майданчик, напевне, єдиний на Волині. Ви не робите дітям зауважень у церкві, дозволяєте бігати. А це ніби не в’яжеться з правилами поведінки у храмі…
— Якби було місце, я б ще й волейбольний майданчик біля церкви облаштував. У нас щонеділі на службі є до 20 діток, а буває і по 30—40. Я проти муштри дітей у церкві. Як можна змусити стояти нерухомо дитину–холерика? Та ніяк. Тож нехай вона ліпше побігає чи навіть перекине підсвічник, але побуде у храмі. Бо ще в Біблії написано: «Пустіть дітей до мене. Бо вони царство небесне». Церква має жити, але яке життя, якщо там немає дітей? До речі, якщо у храмі багато дітей, то там не можуть бути люди, які займаються ворожбою. Бо їх виштовхує звідти царство небесне, принесене дітьми. То не я придумав. Це загальновідомо. Іоан Максимович, єпископ РПЦ за кордоном, казав священикам, які робили зауваження з цього приводу: «Не чіпайте дітей. Вони граються з ангелами, а ви цього вже не можете». Бо ми, дорослі, приходимо у храм зі своєю логікою, зі своїм критичним мисленням. А діти несуть чистоту. Ми щонеділі купуємо багато печива й роздаємо дітям після причастя, бо вони хочуть їсти. На Великдень роздаємо цукерки, і на Проводи на кладовищі теж. Дехто каже: «Ви купуєте дітей цукерками!». Можливо. Але купую не для себе, а для Бога.
— Як до цього ставляться ваші парафіяни?
— Більшість із розумінням. Хоча дехто не розуміє. Нам, дорослим, хочеться, щоб у храмі було комфортно, щоб не шуміли діти, щоб нас ніхто не штовхав, і щоб службу батюшка не затягував. А він як на те затримує сповідь години на дві. І таке буває. Не можна подолати негатив негативом. Тільки любов’ю. Тому в нашій церкві немає казарменного порядку. Якось прийшла жіночка в такому вигляді, що не те що в храмі, на вулиці не кожна ризикне так одягнутися. І коли я поговорив із нею, то виявилося: ця людина була на межі такої катастрофи, що про який одяг думати! І не важливо, в якому одязі вона прийшла, а з якою душею. Знаєте, я не оптиміст у плані розвитку людства. Але оптиміст у плані воскресіння людської душі. Яка це велика насолода, коли ти відчуваєш себе причетним до цього! Коли ця людина мала б померти, але не померла, була гріховною, але воскресла. Із цих маленьких, але важливих перемог і складається життя священика. У моєму житті є людські радощі, духовні, з якими воскресаєш. Я б не зміг бути монахом, бо це шлях досконаліший. Мій спокій почався з того моменту, коли я усвідомив: так, я не досконалий, але простягнув руку тому Михайлові, який є. Віруюча людина — це спокійна людина. Не в значенні байдужа. Ісусові слова «Мир вам!» — це і є спокій. Мені доводилося бачити різних людей, багатих і бідних, але спокійних дуже мало. Навіть серед священиків.
— У вас двоє синів, один уже студент. Як тато ви не обмежуєте їх особисту свободу?
— Думаю, що ні. Домашнім тираном теж себе не вважаю. Треба бути дуже делікатним у справі виховання дітей, щоб не вбити в них віру. Доводилося бачити діток, які в чотири рочки знали напам’ять усі молитви, а коли виросли, забули дорогу до церкви. Щодо цього є хороша фраза, що належить не мені: «Менше говоріть дитині про Бога. Більше Богові говоріть про свою дитину». Я не стараюся своїх хлопців відсікти від світу, від мирського життя з усіма його недоліками. Вони мусять виробити імунітет на гріх. У тепличних ідеальних умовах це не зробиш. Я теж свого часу робив багато дурниць, але це був мій шлях. Я грішний, тому до мене ідуть такі самі грішники. Не можу заявляти, що є віруючою людиною. Бути віруючим — то дуже висока честь. Віра — це та школа, яку закінчити неможливо. І межі досконалості тут немає.
До останнього — не вірилося. Не сподівалося, що люди, які десятиліття не ходили до старої церкви, прийдуть до нової. Але сталося. У день першої служби Божої (цьогоріч на Трійцю) в новозбудованій Свято-Покровській церкві в селі Літки, що на Київщині, ледь умістилися всі охочі. А церква велика, ошатна. >>
На День Конституції їхав у своє рідне село Куликів, аби у тамтешньому храмі на сороковий день віддати належне пам’яті свого родича Василя. По дорозі з Кременця згадував дні нашого спілкування... Водночас не міг позбутися невдоволення, що мушу переступити поріг церкви Московського патріархату. >>
Інцидент 8 травня («УМ» про нього вже писала), коли три найвищі чини УПЦ Московського патріархату«вшанували сидінням» захисників своєї і їхньої Батьківщини (серед яких половина загиблі) — спричинив хвилю шокового здивування і обурення. >>
Щодня ми бачимо реальні воєнні дії, які здійснює Росія проти України — обстріли «Градами», артилерійську зачистку мирних населених пунктів. Ми знаємо про «гуманітарну допомогу» з Росії, неспростовні факти постачання Кремлем на Донбас військової техніки та боєприпасів. Як даність уже сприймається інформація про регулярні російські війська на окупованих територіях. >>
Якби не повість Івана Франка «Борислав сміється», включена до шкільної програми, навряд чи багато пересічних українців дізналися б про невелике місто нафтовиків на Львівщині, де нині мешкає 35 тисяч осіб. Хоча насправді це — особливий населений пункт, єдиний у світі, побудований на промисловому нафтогазовому та озокеритному родовищах із численними джерелами мінеральних і лікувальних вод. >>
Цього року Великдень відзначали в один день усі християни. А всі православні церкви України, судячи з усього, ще й ідейно «майже разом». Адже Україна стоїть на порозі очікуваного, вимріяного і такого потрібного акту — об’єднання православних церков у єдину помісну Українську церкву. >>
