Цвинтарні війни

15.02.2012

Жити нині нелегко, але й відійти на той світ часто–густо теж непросто. У тому розумінні, що багато кому на цьому так і хочеться по­гріти руки. У Кривому Розі людей допекли настільки, що іншого виходу вони не бачать, як ініціювати всеукраїнський рух проти монополізації ринку ритуальних послуг. Бо де монополізація, там і цінова сваволя. Певна річ, відбувається це не без протекції з боку влади.

Першими здійняли бучу працівники криворізького комунального підприємства «Ритуал». Ця структура надавала відповідні послуги населенню впродовж останніх 60 (!) років і нараховувала у своєму штаті донедавна близько 150 осіб. Тепер же підприємство опинилося на межі банкрут­ства, а заборгованість із зарплати вже сягнула 5 місяців. Хоча жити довше криворіжці не стали — вони так само помирають, а працівники «Ритуалу» не можуть збагнути, звідки у них взялися нинішні проблеми.

Хоча починалося все райдужно. Наприкінці квітня минулого року в «Ритуалі» з’явився новий енергійний керівник, юрист і, до того ж, з репутацією людини зі зв’язками не тільки у керівництві міста, а й в області. Та й його перші кроки викликали довіру: новий керівник зумів розблокувати заарештовані рахунки підприємства, і люди отримали заборговану зарплату відразу за два місяці.

Водночас у Кривому Розі з’являється ще одне комунальне підприємство «Ритуал сервіс плюс». На міських кладовищах стала з’являтися охорона, а в «Ритуалі» — невідомі люди, які представлялися заступниками чи то з економічної безпеки, чи то зі збуту і прохали фахівців–старожилів підприємства навчити їх премудростям похоронної справи. При цьому незнайомці й не приховували, що збираються працювати в іншій структурі. А вже в серпні минулого року в «Ритуал» прийшов новий директор, а його попередник очолив новостворене «Ритуал сервіс плюс». Така перестановка ­здавалася малозрозумілою. Адже новий директор обладнав своє робоче місце у кабінеті… головного інженера. А попередній директор, люди це одразу помітили, продовжував міцно тримати важелі управління «Ритуалом».

Жінка, яка бозна–скільки років драпувала труни, мусила звільнитися, бо її спонукали виконувати цю ж роботу на обладнанні «Ритуалу» для зовсім іншої фірми та ще й у неробочий час. При цьому на торговельних точках підприємства став виникати суцільний дефіцит. Зате у новоявленій фірмі почали пропонувати широкий вибір ритуальної атрибутики.

У «Ритуалі» вже повідомили про скорочення працівників — із колишніх 150 тут має залишитися тільки… 21. Хоча ще у 2010 році саме це підприємство сесія міськради визнала як ритуальну службу, що виконує свої функції за рахунок бюджетних коштів. А вже перед новим, 2012, роком виконання цих робіт було виставлено на торги. Тендер начебто виграло КП «Ритуал», а ось право перевозити померлих до бюро судово–медичної експертизи вибороло ТОВ, у терміновому порядку створене за три дні до терміну подачі документів на участь у тендері.

Отож громадська організація «Ліга підприємців Кривого Рогу» з огляду на такий перебіг подій не знайшла іншого виходу, як скликати 24 лютого у місті гірників конференцію, до участі у якій запрошують представників Антимонопольного комітету, прокуратури, МВС, міністерств, тобто всіх тих структур, куди люди безуспішно зверталися з приводу сваволі у сфері ритуальних послуг протягом останніх дев’я­ти місяців. «Враховуючи, що подібні спроби «прихватизувати» цей вид бізнесу (успішні й не дуже) відбуваються і в інших регіонах, ми вирішили, що всім, хто опинився у подібній ситуації і не змирився з беззаконням, а готовий боротися і відстоювати свої права, настав час об’єднати зусилля», — пояснюють ініціатори зібрання.

  • Бізнес на безробітті

    Арешт директора Державного центру зайнятості Володимира Галицького та його дружків і вилучення у них за один раз валюти, коштовностей і золотих злитків на 7 млн. доларів наробив великого галасу. Цю подію восени 2011 року висвітлили чи не всі ЗМІ України. Наприкінці року завершилася ревізія КРУ всіх центрів зайнятості України та Фонду загальнообов’язково­го державного соціального страхування на випадок безробіття, через який вони фінансуються. Чогось серйозного ревізори КРУ не виявили, бо всі оборудки мають вміло побудоване юридичне прикриття. Як це робиться, можна легко простежити у будь–якому міському чи районному центрі зайнятості. Візьмемо для прикладу Бродівський районний центр зайнятості (РЦЗ) на Львівщині. >>

  • Геть із пляжу! «Прокурорського»...

    Влітку полтавці здавна заздрять мешканцям села Петрівка, що за якийсь десяток кілометрів від обласного центру. Ще б пак! Якщо спільна для всіх Ворскла протікає через місто добряче забрудненою відходами, то розташоване «під боком» у нього, але вище за течією село розкошує біля чистої води. Тож саме сюди, у Петрівку, сусідні Кротенки та інші довколишні села, у спеку щодня вирушають сотні чи навіть тисячі полтавців. Пляжі тут вважаються найчистішими. Тож ця місцина ще з радянських часів обростала базами відпочинку, «дачами» і «дачниками», відсоток яких у порівнянні з аборигенами зараз лише збільшується. Тож лист до «УМ», підписаний 33 жителями Петрівки, тамтешніми «дачниками», їхніми дітьми та внуками, на перший погляд, видається парадоксальним. Адже йдеться про фактичну втрату їхнього головного «козиря» — річки... >>

  • Утопія «закритого типу»

    Місто Ірпінь на Київщині ставало «героєм» публікацій «УМ» уже неодноразово. На жаль, йшлося не про досягнення тамтешньої владної верхівки, яка руками представників провладної партії міцно тримає штурвал колись мальовничого населеного пункту за курсом «роздай, що залишилося». Цього разу нашу увагу привернули не розбиті круглий рік дороги, посипати які взимку влада, схоже, просто не бачить потреби. І навіть не безкарний дерибан сакральних для міста земель — ділянки в районі парку Героїв, де поховані останки 57 загиблих воїнів. Ідеться про місцеву загальноосвітню школу №3. Точніше про частину її приміщення в центрі міста, яке дивним чином відділили від цілісного майнового комплексу навчального закладу і передали у приватні руки. Причина, як завжди, банальна: у бюджеті немає коштів на ремонт чималої частини школи з надбудовою під дитячий басейн. >>

  • Земля мерців і землекрадів

    Навіть герої вже пішли «по руках», а корінні ірпінцi й досі виборюють право стати законними власниками декількох соток міської землі. Нещодавній скандал із розбитими на ділянки і розданими невідомим людям землями навколо святого для міста місця — парку Героїв, де поховані останки 57 загиблих воїнів, сколихнув широку спільноту. >>

  • Чи є життя на «острові невезіння»?

    Місяць тому «УМ» розповіла про проблеми мешканців донецького «острова невезіння», оточеного залізничними коліями. За кілька днів ми отримали роз’яснення від прес–служби ДП «Донецька залізниця» із запевненням, що підприємство не усунулося від проблем мешканців цих будинків. Відтак кореспондент «УМ» вирішив на власні очі подивитися, як живеться мешканцям так званих колійних казарм.

    Із Донецького залізничного вокзалу переходжу підземним переходом на протилежний бік. До «острова невезіння» вирішую йти пішки. «Тут недалеко — приблизно кілометр», — на диво досконалою українською підказує один з аборигенів. За якихось десять хвилин повз мене пролітає кілька вантажних ешелонів, шокуючи як швидкістю пересування, так і висотою децибел. Аж ось помічаю три будинки, що виглядають із–за бетонного паркану. Поруч одразу 12(!) колій, причому з обох боків. >>

  • Гідростанція чи радянський «вервольф»?

    «Карпатське море? — недовірливо перепитували нас на заправці у Бориславі, — та яке там море у горах, хіба жартуєте». Як би там не було, але море у Карпатах таки будували, хоча й цю легендарну місцину навіть із картою довелося шукати майже навпомацки. Дорога, якщо її можна так назвати, пролягає мальовничими карпатськими узліссями. На щастя, чим ближче до пункту призначення, тим точніше місцеві мешканці, і малі, й дорослі, радили як ліпше доїхати. Основні вагання були хіба як краще охрестити останній радянський довгобуд: довелося почути і «гребля», і «бункер»... >>