«Хорвати перехитрили нас завдяки відеокамерам»

Назвати «провалом» невихід української збірної з футзалу до півфіналу чемпіонату Європи в Хорватії язик не повертається. Однак зрозуміло, що від команди, в історії якої є значно вищі досягнення, щоразу вимагають максимального результату, а його відсутність розцінюють як невдачу. «Що тут коментувати», — спересердя сказав «Україні молодій» голкіпер національної збірної та харківського «Локомотива» Євген Іваняк, реагуючи на прохання підбити підсумки ЧЄ. Але все ж розповів про обставини турніру й науку, яку винесла з нього наша збірна. Нагадаємо, команда Геннадія Лисенчука зупинилася на стадії 1/4 фіналу, поступившись господарям лише в серії пенальті.

«Хорвати наперед знали, як ми будемо бити пенальті»

— Українській збірній попередніх скликань двічі — у 2001 та 2003 роках — вдавалося виграти континентальне «срібло», ще одного разу — у 2005–му — команда посідала на ЧЄ четверте місце. З огляду на значні очікування, чи відчували ви додаткову відповідальність за результат на хорватському Євро?

— Я чудово пам’ятаю той чемпіонат Європи, на якому українська збірна здобула своє перше «срібло», адже дивився ті матчі і вболівав за нашу команду. Але додаткового тягаря з огляду на очікування від ЧЄ–2012 не було. Ми, збірники, більшою мірою мали бажання продемонструвати свої найкращі якості і довести всім, що вміємо грати в хороший футбол.

— Що ж завадило команді зіграти на максимумі можливостей, особливо у чвертьфіналі?

— У матчі з хорватами ми практично ідеально зіграли в захисті, оскільки на теоретичних заняттях дуже детально розібрали їхню гру. Проте в нападі, на жаль, вийшло далеко не все з того, що хотілося.

У грі з господарями найбільше докучав шум, який створювали вболівальники у Спліті. Напевно, телекартинка не могла передати всієї тієї гами звуків та криків, під акомпанемент яких нам довелося грати. Особливо важко було під час післяматчевих пенальті. Коли наші гравці підходили до м’яча, галас стояв такий, що не чути було слів співрозмовника на відстані трьох метрів. Водночас хорватам ніщо не заважало концентруватися.

— Але ж без допомоги свого кіпера, який відбив три з чотирьох ударів у серії пенальті, хорвати не змогли б пройти до наступного раунду змагань.

— Справді, воротар хорватів Юкич зіграв відмінно. Хоча, на моє переконання, серія післяматчевих пенальті — це лотерея. Голкіпер може відбити м’яч після чудового «пострілу», вгадавши напрямок польоту м’яча, але може пропустити гол після якогось недоладного удару.

Хоча, здається, хорватський воротар не просто так угадав напрям усіх чотирьох ударів (три з яких відбив) наших гравців. Уранці ми проводили тренування, де штатні пенальтисти відпрацьовували шестиметрові. Не виключаю, що хорвати могли скористатися камерами відеоспостереження, аби проаналізувати удари наших гравців. А вони на тренуванні мали іменні футболки. Гадаю, запам’ятати, хто і як виконував пенальті, було не складно. Очевидно, в цьому питанні хорвати нас просто перехитрили.

«Нічого не бачили, але відчували, що їдемо по камінню»

— Перед поєдинком із Хорватією була ще одна неприємна ситуація — коли гравці команди суперників відмовилися потискати українцям руки під час церемонії вітання. Мовляв, так вони відреагували на попередній «договорняк» України й Азербайджану, який не пустив Хорватію на ЧС–2012. Як гравці нашої збірної сприйняли вчинок господарів?

— Нас попередили про можливий демарш хорватських футболістів. Адже про такий план напередодні гри писали місцеві газети. Із такою поведінкою суперників я зіштовхнувся вперше. Проте ми були готові до такого ставлення, тож не здивувалися.

— А як у цілому можете оцінити організацію турніру?

— Організація чемпіонату Європи — хороша, тут нема до чого присікатися. Двадцять років то­му Хорватія серйозно постражда­ла від військового конфлікту — його сліди ми бачили в горах, де без дахів, без вікон стоять зруйновані будинки. Та, попри це, за короткий час хорвати змогли збудувати комфортабельні готелі, сучасні спортивні арени. Водночас в Україні за ті самі 20 років незалежності не з’явилося жодної універсальної спортивної арени. Це насправді пригнічує і дратує.

Щодо хорватського Євро, то хочеться відзначити й велику відвідуваність матчів — навіть тих, які були не надто цікаві місцевим уболівальникам. Запам’яталася й атмосфера на трибунах. Батьки з дітьми, обличчя яких розмальовані в червоно–білі шашечки, несамовито підтримували свою збірну. А в нас же більшість уболівальників просто сидять і мовчки спостерігають за перебігом подій на майданчику. Хоча, здається, трибуна — хороше місце, де можна виплеснути свої емоції.

— Мабуть, для гравців української збірної, які в повному складі виступають лише в національній першості, чемпіонат Європи став місцем знайомства з новинками футзалу?

— На ЧЄ ми побачили нову тенденцію — судді дозволяють багато боротьби, яка межує з фолом. Такий підхід кардинально відрізняється від українського суддівства, де арбітри свистять після мінімального контакту гравців. Щоправда, на єврофорумі судді часом були упередженими — те, що дозволялося одній команді, заборонялося іншій.

А головне, що ми зрозуміли: потрібно працювати над індивідуальною майстерністю. В команді повинен бути лідер, який самотужки може вирішити долю епізоду.

— Ще одна значна подія для збірної України трапилася вже по завершенні змагань. Повертаючись зі Спліта в Загреб, поїзд із нашою командою по­трапив в аварію. Наскільки вона була серйозною?

— Під час переїзду до Загреба в горах вирувала заметіль. На одній зі звивистих ділянок на шляху поїзда з’явився сніговий замет. Після зіткнення з ним перший вагон зійшов з рейок. Ми сиділи якраз у ньому. Ми нічого не бачили, але відчували, що їдемо по камінню. Та все обійшлося, ми прибули додому вчасно й без травм.