Премія миру

Імена лауреатів, що отримають цьогоріч Національну премію України імені Тараса Шевченка, стали відомі ще у п’ятницю, 9 лютого. Проте у Шевченківському комітеті офіційно інформацію не оприлюднюють: сайт повідомляє лише про таємне голосування й прийняття рішення членами Комітету. У секретаріаті пояснюють: «Поки проект Указу Президента про присудження ще не підписав Борис Ілліч (Олійник. — Ред.)». Як відомо, ця процедура обміну офіційними паперами марудна і довготривала. Тому без п’яти хвилин лауреати, які отримали перші вітання від своїх надійних джерел, уже святкують.

А святкувати дійсно є що. Уперше за кілька років рішення Шевченківського комітету не наразилося на гостру критику й не набуло скандального шлейфу, як минулого року із відмовою Василя Шкляра. У приватних навколокультурних розмовах і на форумах у мережі звучать лише позитивні коментарі, усі лауреати заслуговують на цю відзнаку. Хоча найбільша конкуренція в третьому фінальному турі була лише в номінації «Література», де змагалися сім кандидатів. До цього багато хто з оглядачів пророкував відзнаку для Мирослава Дочинця з його романом «Вічник». У той же час автор «України молодої», керівник рейтингу «Книжка року» Костянтин Родик у своїх «шевченківських пасьянсах» (див. статтю «Таро з Шевченкових мотивів» за 7 лютого та «Апґрейд жанру і виду» за 8 лютого) вцілив у яблучко. Рецензуючи прозу, він написав: «То хто ж таки з нинішніх претендентів найбільше відповідає званню Шевченківського лавреата? Володимир Рутківський». У огляді поетичних збірок, висунутих на здобуття Шевченківської премії, зазначив: «Найвищий «рейтинг» серед претендентів–поетів має Петро Мідянка».

«Рішення дати дві премії, одну за прозу, другу — за поезію, здається мені цілком виправданим. Бо обидва автори є гідними цього. Рутківський, автор трилогії «Джури», як людина, яка фактично повернула до читання певну частину підлітків, які знайшли в його книжках те, чого довгий час в українській літературі не було. А Мідянка — фактично єдиний із сучасних гарних поетів, можливо, ще Забужко, які не мають Шевченківської премії», — підсумовує Костянтин Родик.

Без п’яти хвилин лауреат Петро Мідянка також вітає свого колегу: «Як викладач я тішуся за Володимира Рутківського, бо це добра література для підліткового віку. Нарешті ми маємо ще одного автора у цій ніші, крім Всеволода Нестайка».

З Петром Мідянкою ми спілкуємо по телефону, він щойно закінчив уроки, і ще знаходиться в школі, де вчителює 17 років, — у селі Тисалово Тячівського району. «Це невеличка школа, у ній немає і 200 учнів, але компактна і затишна», — доброзичливо відгукується фактичний шевченківський лауреат, який, щоб дістатися до роботи, долає чотири кілометри лісом із Широкого Лугу, де живе. За останні дні він отримав масу дзвінків — вітала і місцева влада, і журналісти, і, звісно, друзі, колеги: персональна сторінка поета на «Фейсбуку» наповнена відгуками на радісну звістку. «Але найголовніше — це вручення, яке відбувається у Шевченківські дні», — по–філософськи спокійно реагує закарпатський поет. «Чи збираєтеся подарувати на церемонії свою збірку Президенту?», — запитую у автора з натяком на особливі стосунки Януковича з літературою. «Можна й подарувати. Але, думаю, йому це не потрібно», — парирує поет. Водночас жодних показових демаршів Мідянка влаштовувати не збирається — він премії відмовлятися не буде: «Минулого року був прецедент зі Шклярем. Він мав свої установки. Я як рядовий педагог не маю такої сміливості поступати як він, як Андрухович. Я 30 років пропрацював в освіті — викладаю українську мову в школі — і знаю, який рівень учительської зарплати». Тому грошову винагороду поет спрямує швидше в сімейний бюджет, а не на друк власних збірок.

У іншій конкурентній номінації «Літературознавство і мистецтвознавство» переможцем вийшла Тетяна Кара–Васильєва, чия книга «Історія української вишивки» отримала більше голосів, ніж роботи «Історія української ікони Х—ХХ століть» Дмитра Степовика й «Музично–інструментальна культура українців (фольклорна традиція)» Михайла Хая. Про особливості видання Кара–Васильєвої й подробиці її досліджень можна прочитати в інтерв’ю «УМ» за 13 січня.

Інші два претенденти на лауреатство — композитор Віктор Степурко і художник Анатолій Криволап (інтерв’ю в «УМ» за 3 лютого) — були єдиними представниками своїх професій, що дійшли до фінального голосування. Також Шевченківський комітет вирішив не присуджувати премію у номінації «Концертно–виконавське мистецтво» (номінувалися концертні програми «П’ять скрипкових концертів Мирослава Скорика», «Пам’яті Кобзаря» Ігоря Пилатюка) та «Народне і декоративно–прикладне мистецтво» (за серію тематичних тарелей Петра Печорного, створених за поезіями Тараса Шевченка). Без відзнак залишилися «Театральне мистецтво», «Кінематографія», «Публіцистика і журналістика».

КОМЕНТАРІ

Петро Мідянка,
поет, номінація на премію за книгу поезій «Луйтра в небо»:

— Мені повідомив один із членів комітету. Вони офіційно не повідомляють, чекають Указу Президента. Але, думаю, що якихось вагань у Президента не буде. Я сприйняв цю новину з приємністю — власне, в Україні немає такої найбільшої альтернативної премії. Вийшло, що визнали з першої подачі, так лягли зорі прихильно.

Чи очікую на популяризація завдяки премії? Навряд чи вона посприяє. Ви ж знаєте, які у нас справи у книговидавничому бізнесі. Але якісь установки, може, й будуть — є серійні видання. Зрештою, я ж видав книжку за державний кошт: частина тиражу пішла в Ужгород, частина — має піти в Київ по лінії Держкомвидаву.

Юрій Чекан,
доктор мистецтвознавства:

— Віктор Степурко — прекрасний музикант, видатний композитор, який послідовно відстоює ідею духовної хорової музики. Він працює на цих теренах не перше десятиліття. Його твори виконують і самодіяльні, і фахові колективи. Тривалий час він був керівником хору в Макарівському будинку культури Київської області. Його роботи також озвучує хор «Київ», капела Києво–Могилянської академії, їх можна почути на фестивалях «Золотоверхий Київ», «Музичні прем’єри сезону», «Київмюзикфест». Так, це певний субкультурний пласт, це не попсова музика, що звучить iз радіо. Але для України це дуже важливо, бо хорова музика є одним із надбань нашої культури.

На жаль, системної роботи з промоції Шевченківських лауреатів я не бачив. Один концерт у філармонії — не те. Треба випускати диски, ввести цю музику в навчальні заклади.