Народжені у мистецтві

Костянтин Лінартович,
актор, режисер театру й дубляжу:

— Батьки лукавлять, коли кажуть, що не хочуть, щоб їхні діти продовжували їхні професії, бо це може бути важко. Але я не насідав на сина, право вибору в нього було. У театр він потрапив уже через півроку після народження (мати Дмитра Лінартовича — актриса Наталя Заболотна. — Ред.): я брав його у велику спортивну сумку, і коли їхав у тролейбусі, люди думали, що я якийсь ненормальний тато. А він отримував кайф: у театрі йому було все цікаво, всі з ним хотіли бавитися.

Як на мене, акторство — незвичайне заняття — воно поєднує всілякі професії: актор може зіграти і лікаря, і льотчика, і бандита, і бізнесмена. Можливо, після цього навіть у людях краще розбираєшся.

Дмитро Лінартович,
актор театру «Київ», у фільмі «Тойхтопройшовкрізьвогонь» зiграв головну роль — Івана Додоки:

— «Я вже визначився, хочу бути актором», — так я написав батькові з армії. Там багато часу, є над чим подумати. А до того багато професій попробував: два місяці у швейному училищі вчився, спортом займався — вільна боротьба, підводне плавання, стрибки з парашутом, футбол, акробатика. Коли прийшов з армії, відразу почав до вступу в Карпенка–Карого готуватися, батько мене підтримав: розказав про драматургію, що таке входження в образ, поводження на сцені. Взагалі, першу акторську школу я пройшов у нього: коли мені було років 13, я грав хлопчика у виставі «Голодомор 33–го», потім чортика, кухаря на Січі. У Карпенка–Карого ж прошов справжню школу: зараз можу сказати, що викладачі там просто чудові. Звичайно, я щасливий бути актором.

Слабошпицькі

Михайло Слабошпицький,
письменник, лауреат Шевченківської премії:

— Я категорично не хотів, щоб Мирослав був режисером. Коли почалася руїна перебудови, я його застерігав, що кіно — професія голодних, і з цього нічого не буде. Ми мали навіть конфлікт. Я тоді хотів, щоб він поступав на юридичний факультет. Але цей вірус уразив його ще з дитинства: він постійно пропадав у кіно, вдома терзав нас виставами і кіносценаріями. Ще на нього колосальне враження справили Миколайчук і Драч (Мирослав ріс у Будинку творчості письменників в Ірпені), які в той час писали сценарій про Лисенка. Тобто він був підготовлений. Це добре, що він займається спорідненою працею, але по–людськи мені шкода, бо я бачу, як важко йому в кіно.

Мирослав Слабошпицький,
сценарист, кінорежисер:

— Моїх батьків часто не було дома: батько то в Будинку творчості в Ірпені, то в газетах–журналах, мама працювала у видавництві «Радянська школа». Але тато непогано заробляв: міг дати карбованець чи три кишенькових, і, починаючи з другого класу, я почав ходити в кінотеатри. Пам’ятаю, що точно вирішив бути режисером десь на початку 80–х, після перегляду індійського фільму «Абдула».

На формування моєї особистості дуже вплинуло те, що батько був членом Спілки письменників, це була країна привілеїв, і він мав доступ до кімнатки письменників у «Сяйві», звідки міг притягти, скажімо, якогось американського детектива, про який простий смертний міг лише мріяти. Взагалі, у мене був шок, коли я почав ходити в гості до однокласників і побачив, що в когось удома може бути менше ста книжок, Слабошпицького ж книжки виселяли з дому.