Віслава Шимборська жила довго. Поетка певно почала здаватися багатьом таким самим атрибутом Кракова (хотілося написати «рідного» — але народилася вона в Курніку на Познанщині), як сурмач на Мар’яцькій вежі чи королівські крипти у Вавелі. Але люди не вічні. І 1 лютого Шимборська відійшла туди, де перебувають тіні великих поетів минулого. До кінця дописано одну з найкращих сторінок великої польської літератури.
Чим Віслава Шимборська була для нас, українців? Уже за доби незалежності вийшло кілька книжок перекладів її віршів — цілком непоганих. Дмитро Павличко не поскупився для нобеліантки місцем у своїй авторській антології «50 польських поетів». Словом, ті кілька сотень (чи кілька тисяч?) людей в Україні, які ще цікавляться серйозною поезією, про її існування принаймні чули.
Утiм в УРСР поетесі надавали, певно, більшої ваги. Це видно бодай із того, що «сумнівну» Шимборську (разом із так само «сумнівним» Гербертом і «безсумнівно ворожим» Мілошем) не включили до двотомної «Антології польської поезії» кінця 1970–х. Але у квітні 1972–го добірка перекладів її віршів устигла дивом «проскочити» у «Всесвіті». Дивом — бо саме починався черговий погром української інтелігенції й прізвище ініціатора добірки, визначного українського перекладача і вченого, ерудита й поліглота Григорія Кочура під передмовою редактора журналу про всяк випадок зняли...
Зняли, бо мали причини. За спиною учня розстріляного Миколи Зерова і друга дивом уцілілого Максима Рильського вже були на той час 10 років «заполярних університетів» у сталінських концтаборах. А вже наступного, 1973–го, Григорія Кочура було знову на понад десять років викреслено з літератури. Формально — за відмову дати потрібні КДБ свідчення на процесі Євгена Сверстюка. Фактично — за те, що Григорій Кочур своїми перекладами з–понад 30 мов створював таку блискучу альтернативу офіційній схемі нудної і залізобетонно благонадійної «української радянської літератури», що Система терпіти цього вже не могла.
Але в останні кілька відпущених йому «відносно вільних» місяців Кочур усе ж встиг надіслати «Всесвіт» із перекладами до Кракова. У відповідь отримав задерикувате фото поетки з велосипедом і її нову на той час книжку «Кожен випадок» з дарчим написом: «Панові Григорію Кочуру з сердечною приязню, водночас дякуючи йому за радість, яку я пережила від його перекладів моїх віршів на українську мову. Віслава Шимборська. Краків. 14.10.1972». Цей автограф письменник до кінця життя вважав чи не найдорожчим у своїй знаменитій книгозбірні.
Переклади Кочура з Шимборської справді конгеніальні. Насамперед тому, що авторка була дуже близька до перекладача своєю творчою настановою, яку сам Кочур у вже згаданій «анонімній» «всесвітянській» передмові окреслив так: «Бездоганний смак тримає її якнайдалі від банальності. Так само неприхильна вона й до патетики». Поєднання тонкої іронії й зачаєного трагізму — саме це є ознакою авторського стилю Віслави Шимборської.
Знову до публічного творчого життя після гірких років «роботи в шухляду» «сивий Метр з Ірпеня» Григорій Кочур зміг повернутися лишень наприкінці 1980–х, коли повіяло «перебудовою». Досі пам’ятаю, як читав він на тодішніх літературних вечорах свої переклади з творів польської поетеси:
Усі ми діти епохи.
Епоха ж ця політична.
Усе твоє, усе наше і ваше,
І денні справи, й справи нічні –
Це все політичні справи.
Чи хочеш того, чи не хочеш,
А гени твої політичне мають минуле,
І шкіра твоя політичний відтінок має,
І очі — аспект політичний.
Про що говориш — у тім резонанс,
Про що мовчиш — у тому виразність.
(...)
А тим часом гинуть люди,
Здихають тварини,
Будинки палають,
В пустелі лани обертаються,
Як і в колишні епохи, погаслі
І менш політичні.
Очевидно, тільки ті, хто пройшов кривими й болісними манівцями тієї «політичної епохи», не втративши людської гідності, можуть сповна оцінити й польський оригінал і його український переклад.
Усі книги великої польської поетеси дописано. Але поезія має ту дивовижну особливість, що кожне нове прочитання народжує її знову. І тому скрізь по всьому світі (і зокрема, в Україні) щодня знову й знову народжуватимуться герої й героїні Шимборської — мешканці потонулої Атлантиди (які чи то існували, чи то не існували, чи то на острові, чи то не на острові), її Кассандра (чиє обличчя не знало, що могло бути вродливим) чи то просто сестра поетки (яка ніколи не писала віршів, а коли й писала, то лишень коротенькі поштівки з відпустки, в яких обіцяла, що ось повернеться і геть–чисто всеньке розкаже).
Великий Українець Григорій Кочур відійшов у грудні 1994–го. Вірю, що на початку цього лютого він уже зустрівся з великою Полькою Віславою Шимборською десь у тому позасвітті, де поетичне Слово ще має вагу.
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
