Метри розбрату

Шість років тому в Черкасах по вулиці Конєва звели багатоповерховий будинок для сімей iз дітьми–інвалідами. Коли щасливі новосели заселялися у просторі квартири, «УМ» розповідала, що той будинок — єдиний такий в Україні. Його зведено за унікальним проектом — спеціально для дітей, чиє життя проходить в інвалідному візку. І хто б міг подумати, що саме під його дахом розгориться конфлікт.

«Дізнавшись про квартири, плакали від щастя»

Ініціатором та організатором такого будівництва стала звичайна жителька Черкас Таїсія Цацкіна. Вона виховувала дитину–інваліда і не раз зверталася до влади з проханням про отримання житла. Тоді й зрозуміла: одній стукати в чиновницькі двері важко. Тож 15 років тому об’єднала таких же батьків з «особливими» дітьми на руках у спілку. І вже від імені цієї громадської організації стукала у двері владних кабінетів не лише у Черкасах, а й у столиці. Цій жінці вдалося неймовірне — зведення унікальної багатоповерхівки таки розпочалося, а в 2006 році в новобудові відбулося новосілля. У просторі сучасні квартири з широкими коридорами й без порогів заселилися відразу 60 черкаських сімей.

Незавершеним у будинку залишився тільки перший поверх площею 1500 «квадратів». За задумом, там мали бути аптека й магазин. Але згодом потреба в цьому відпала. Натомість у місті підросли інші діти–інваліди, котрі теж потребували житла. Їхні батьки хоч і стояли на квартирній черзі, але одержати житло перспектив не мали. Тоді вже інша мама дитини–інваліда Тетяна Новакова, так само безрезультатно стукаючи у різні двері самотужки і чуючи у відповідь лише співчуття, пішла стежкою Таїсії Цацкіної. Жінка теж створила громадську організацію «Інваліди без житла», куди ввійшли 20 сімей.

«Оскільки житло у Черкасах тепер практично не будують, то й надії його одержати у нас не було. І ми поставили питання так: може, варто перебудувати під квартири той перший поверх? У цьому бачили реальний вихід із ситуації», — розповідає «УМ» пані Тетяна, котра 18 років мешкає в гуртожитку з чоловіком, сином та дванадцятирічною донькою–інвалідом.

Тетяна Новакова каже: недобудований перший поверх міська влада передала на баланс Головного управління капітального будівництва Черкаської облдержадміністрації, там до пропозиції прислухалися. Було розроблено та затвер­джено проектно–кошторисну документацією на облаштування першого поверху будинку по вулиці Конєва під 16 квартир — 8 однокімнатних, 5 двокімнатних та 3 трикімнатні.

«Коли ми дізналися про таку новину, то плакали від щастя. Бо дуже тяжко роками мити дитину–інваліда у тазику через відсутність ванни, тягати на поверх інвалідний візок», — зізнається Тетяна Новакова. Вона каже: на перебудову виділено державну субвенцію, відбувся й тендер серед будівельних фірм, який виграло ТОВ «СК Рестал».

Але будівельники так і не змогли розпочати реконструкцію. Вони кілька разів при­їжджали до «висотки» на Конєва, але на подвір’я їх не пустили мешканці будинку. Вони заблокували ворота бетонними блоками, забили дошками вхідні двері першого поверху і стоять живим щитом при в’їзді на територію. Свої радикальні дії родини, котрі ще недавно самі були безквартирними, пояснюють просто: на першому поверсі має бути реабілітаційний центр для дітей–інвалідів.

Житло важливіше, ніж реабілітація

«Проти реконструкції протестують не всі 60 родин, а всього кілька осіб на чолі з теперішнім керівником спілки сімей iз дітьми–інвалідами Валерієм Гавриловим, — обурюється Тетяна Новакова. — Ці люди одержали чудові квартири, у них гарний двір, а тепер вони претендують ще й на перший поверх, прикриваючись тим, що мають дітей–інвалідів. Але у нас теж такі діти!».

До того ж, уточнює вона, на другому поверсі цього будинку вже був центр реабілітації, який закрили через «мляву» роботу — його відвідували не більше десяти дітей–інвалідів, які мешкають у будинку. А звільнені приміщення міська рада віддала під житло.

Пані Тетяна каже: проблема реабілітації дітей–інвалідів у Черкасах не стоїть так гостро, як проблема житла для них. Із дітьми займаються в Соснівському та Придніпровському територіальних центрах, у дитячій лікарні, в лікувально–оздоровчому центрі «Астра». «В ту саму «Астру» мої знайомі двічі на рік привозять на реабілітацію свого сина зі Львова. І хлопчик уже почав ходити. Люди їдуть через усю Україну, а нашим реабілітаційний центр просто в будинок подавай», — веде далі Тетяна Новакова.

За її словами, у будинку на Конєва діти вже виросли, їм по 20—30 років. Ті, хто дієздатний, вчаться або працюють, є й ті, хто має свої сім’ї, але більшість, на жаль, розумово відсталі інваліди вже не дитячого віку. «Біля будинку на Конєва є міська дитяча лікарня, головний лікар якої пропонує під реабілітацію приміщення в тисячу квадратних метрів iз басейном, поруч є приміщення дитячого садка, яке теж можна використати під реабілітаційний центр, але цим людям потрібен тільки перший поверх», — дивується пані Тетяна.

«Я переконана: родинам з дітьми–інвалідами в першу чергу необхідні квартири. Адже вони не мають нормальних умов і роками живуть iз хворим дитям у гуртожитках на дев’яти квадратних метрах», — додає Таїсія Цацкіна, яка була ініціатором будівництва багатоповерхівки. Пані Таїсія зазначає: у Черкасах на пільговій черзі сім’ї з дітьми–інвалідами стоять ще з 1989 року. Тож перебудова першого поверху — це їхня остання надія поліпшити свої житлові умови.

«Усе затягнеться на роки, а діти не одержать квартири»

«Як можуть люди, котрі одержали такі чудові квартири, не розуміти того, що інші сім’ї з дітьми–інвалідами потерпають без даху над головою? Вони ж самі колись були в таких умовах», — дивується Таїсія Цацкіна. При цьому вона не приховує обурення, що той–таки Валерій Гаврилов, який згуртовує навколо себе «протестантів», не живе з родиною у квартирі, яку одержав у будинку по Конєва, а здає її квартирантам.

«Квартиру одержав як розширення на сина–інваліда. Він уже три роки вчиться в Києві, тож у ній живуть його знайомі, котрі оплачують комунальні послуги», — відповідає на такі закиди сам пан Гаврилов. Водночас каже: ставити питання про те, що більше потрібно дітям–інвалідам — центр реабілітації чи житло — некоректно. Адже цей центр, на його думку, має бути не таким, як усі інші в місті. Не медичний, а такий, завдяки якому інваліди матимуть змогу адаптуватися до тих умов, у яких вони опинилися. А міські реабілітаційні центри не готові до цього. Бо вони, уточнює, займаються реабілітацією дітей лише до 18 років, а «після молоді люди залишаються без уваги держави».

Пан Валерій переконаний: у Черкасах нема кому навчити інваліда їздити на візку, немає кому провести з ним психологічну роботу, аби людина змогла призвичаїтися до тих умов, у яких опинилася волею долі, щоб зрозуміла — життя з інвалідністю не закінчується, треба жити, вчитися. І такий реабілітаційний центр можна було б організувати на першому поверсі, там залишилося зробити тільки опоряджувальні роботи. На це піде 1 мільйон гривень. А на те, щоб збудувати 16 квартир, виділено 6 мільйонів. То чи не краще на ці кошти, наголошує він, придбати вже готове житло? До того ж ці квартири, уточнює пан Гаврилов, можна купити вже тепер, а не чекати перепланування кілька років.

За словами Валерія Гаврилова, чимало запитань і до самого проекту перепланування. В однокімнатній квартирі загальною площею 80 квадратних метрів, наводить він приклад, тільки 20 «квадратів» — це житлова площа, а 60 — підсобні приміщення. «Ми підозрюємо, що хтось хоче за рахунок держави перепланувати приміщення не для родин iз дітьми–інвалідами, а для себе», — припускає пан Гаврилов. Він каже, що має експертний висновок про те, ніби «перший поверх не може бути перебудовано під квартири, бо він збудований так, що там не вистачає сонячного світла».

«Хто дав право сім’ям і самому пану Гаврилову, котрі отримали від держави квартири для своїх дітей, забирати можливість у наших дітей–інвалідів жити в людських умовах?» — важко зітхає Тетяна Новакова, з якою ми зустрічаємося у палаті міської дитячої лікарні, куди з реанімації перевели після тяжкого нападу її доньку. Жінка зізнається: складається ситуація, що «ми повинні діяти їхніми методами — приїхати і зняти той паркан, аби будівельники могли розпочати роботу».

Її підтримує черкащанка Ірина Зеленська, котра сама виховує 13–річного сина–інваліда і теж сподівається отримати квартиру в будинку на Конєва: «Ми боїмося, що все це може затягтися на роки, наші діти виростуть і не одержать житла, яке потребують»...

Людмила СТРИГУН