Голодний реалізм «Шардена нашого часу»

«Волобуєв — Шарден нашого часу. Вражає чарівність речей, яких ми не помічаємо в житті», — так говорив про художника Микола Глущенко. Сьогодні твори Євгена Волобуєва мають величезний попит на аукціонах — колекціонери залюбки купують реалізм вищого ґатунку. На відкритті виставки «Все життя — живопис» (вона працюватиме до 12 лютого) у Національному художньому музеї презентували також книгу «Реалізм — це таке сильне, живуче, величезне, вічно голодне чудовисько...», до якої увійшли архівні документи та особисті начерки майстра. Про Євгена Волобуєва — наша розмова з донькою митця, також художницею Наталкою Волобуєвою.

— Твори вашого батька часто називають «тихим живописом», лірикою... Ви згодні з таким визначенням?

— Критик Цельтнер  якось називав його картини «дворовим живописом», а я вважаю це неправильним: усе життя батька намагалися втиснути в рамки художника–лірика, але це зовсім не так. Його набагато більше цікавило справжнє життя, ніж просто гарний краєвид. Я пам’ятаю, який був скандал, коли він написав свою «Трудівницю» — стареньку жінку з вузлуватими, натрудженими руками, а всі її груди були обвішані нагородами. Йому говорили: «Не може бути такою наша радянська трудівниця! Ви намалювали карикатуру...» А він цілком щиро відповідав: «Це якраз і є справжня трудівниця, подивіться, адже вона все своє життя вклала в працю, це і є торжество праці!»

— У мистецтві Євген Волобуєв сповідував консервативний принцип чи, на вашу думку, тяжів до експерименту?

— Батько «підбирався» до кожної своєї  роботи по–різному, шукав образ, і часто  експериментував. Він  колекціонував хомути і глечики, посуд, рушники, бо ідея його творчості полягала в тому, щоб через річ передати саме почуття життя. У нього були і так звані «голодні» натюрморти, але були й витончено–естетичні твори. Я б назвала їх «смисловими натюрмортами. У книжці вміщені спогади моєї мами, коли вони разом iз батьком пішли на пленер. Обоє малюють, а мама дивиться на його роботу і бачить, що він «бреше», все у нього не так: і не таке там небо, і не такі дерева, а мама — навпаки, пише правильно ... Але от коли вони вже прийшли додому, мама дивиться на обидва полотна, і розуміє: у нього вийшло, а в неї — ні. Тато писав прозоро, і в нього вся ця легкість була ніби всередині — він весь час працював внутрішньо, міг iз ранку до вечора думати над роботою і записувати ідеї у свій альбом. Він починав iз крихітного, розміром з сірникову коробочку, ескізу, а потім допрацьовував його до великого полотна.

— Ви народилися у творчій родині, ваша мати — також художниця, Олена Яблонська, тітка — відома мисткиня  Тетяна Яблонська, брат — живописець  Євген Волобуєв–молодший...

— Художницька сім’я — це дуже складно. У мами був період, коли вона залишила живопис і просто оформляла книжки. А потім, уже після 50 років, знову повернулася до мистецтва, раптом стала писати зовсім по–своєму, вільно, не прислухаючись до думки батька. Він же після п’ятдесяти перестав сперечатися про мистецтво з мамою, і взагалі мало говорив удома про творчість.  Але залишив багато записів та ескізів, які я зібрала в одну товсту книгу. Для назви ми використали цитату батька: «Реалізм — це таке сильне, живуче, величезне, вічно голодне чудовисько...» Мій брат усе життя шукав власне бачення, незалежне від відомого батька, я також прагнула розширити коло своїх професіональних можливостей — займалася монументальним мистецтвом, зараз пишу ікони.

Олена ШАПІРО