Коли мені було вісім, я почала оминати в бібліотеці полицю із написом «Про тварин» — виною було натуралістичне оповідання про смерть пташки. Так само в чорний список потрапили кінематографічні твори на дану тематику: лише один кадр з фільму «Білий Бім Чорне Вухо» міг зіпсувати найяскравіший дитячий день. Відтоді мене мучить питання: навіщо дорослі й розумні дяді–тьоті створюють сльозливі історії про перипетії тваринного життя–буття? Навчити дітей співчуттю, перебити потяг до неусвідомленої жорстокості? Чомусь мені завжди здавалося, що цієї мети можна досягнути й менш садистським способом.
Дитячі психологічні травми виринули під час перегляду картини Стівена Спілберга «Бойовий кінь» (War Horse). Фільм рекомендовано для дітей середнього шкільного віку й старше. Тобто певні виховні моменти в ньому закладені, але навряд чи цим керувався знаний режисер, автор таких шедеврів, як «Список Шиндлера» й «Врятувати рядового Раяна», коли створював казку для дорослих «Бойовий кінь»: у цій історії молодий англієць Алберт (Джеремі Ірвін) йде на війну заради того, щоб знайти свого коня, проданого батьком офіцеру–кавалеристу через борги. Екранізуючи бестселер 1980–х, Спілберг так захопився наповненням картини красивими кадрами, що в результаті ми отримали твір надто важкий для підлітків і надто сентиментальний для дорослих.
Відтак епохальність події, на тлі якої розгортається тваринна трагедія, — Перша світова війна — губиться у низці приватних історій. Небанальний задум — показати людську глупість очима розумної і благородної тварини — відходить на другий план через смакування епізодів, що мають викликати сльозу в глядача (орання кам’яної ділянки, поле бою, всипане трупами коней і кавалеристів, розмова солдатів британської та німецької армій, маленькі радощі в житті симпатичної француженки). Хоча, чесно кажучи, якими очима? У фільмі кінь Джої — один із багатьох героїв, хоч і центральний, бо на його шляху війни й зав’язана вся історія. Після цього хочеться відіслати 65–річному панові Спілбергу новелу Чінгіза Айтматова «Прощавай, Гульсари!», щоб наступного року Американська кіноакадемія мала реальні підстави висунути картину Спілберга на «Оскара».
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
