Плоди читання й нотування

Розбалувана цікавими літературними зустрічами столична публіка днями отримала нагоду зупинити погляд на певній події у стрічці анонсів і «забронювати» апріорі лінівий п’ятничний вечір для походу в Будинок кіно, де було заплановано дискусію між письменницею Оксаною Забужко і літературо­знавцем Леонідом Ушкаловим. Зустріч, офіційним приводом для якої стала книга Ушкалова «Від бароко до постмодерну: есеї» (видавництво «Грані–Т»), зібрала повний зал гостей: серед них були і Євген Сверстюк, і співачки сестри Тельнюк. Говорили про «Плоди читання». Для тих, хто не був присутній на засіданні читацького клубу, «УМ» зібрала найсмачніші «фрукти».

Паралелі «Греція—Рим» і «Україна—Росія»

Оксана Забужко: «Коли я писала Notre Dame d’Ukraine, був один дуже важливий сюжет, на котрий я натрапила через Лесю Українку: «Україна—Росія» паралель «Греція—Рим». Остання її драма «Оргія» вся про це: «Рим ходив у Грецію до школи... Поганий той школяр, який учителя не переважить». Абсолютно очевидно, що ця паралель була не продуктом власної історіософії Лесі Українки, а це було в її культурному середовищі — тієї самої української інтелігенції родом із колишнього малоросійського дворянства, котре в середині ХІХ ст. почало усвідомлювати себе як національну інтелігенцію і котрому ми завдячуємо Україною як модерним проектом. Пряма ниточка, що вказувала на цей зв’язок, вела від Драгоманова одним поколінням далі — до Драгоманівського дядька Якова Драгоманова, до його вірша «Греція». Сама паралель «Велика Греція — Мала Греція», «Велика Росія — Мала Росія» — українського походження. Це наші предки, наші книжники на рубежі XVI—XVII століть цю парадигму породили. Ми породили цю імперію. Ми її виростили на своїх плечах, ми її живили своїми інтелектуальними кадрами».

Темні часи української гуманітаристики

Оксана Забужко: «Мали бути тексти до XVII—XVIII ст., київської школи, в яких була паралель «Україна—Греція». Тут Забужко сідає за телефон і починає обдзвонювати всіх українських медієвістів. По ланцюжку я рухаюся від одного до другого. Це багато про що говорить — замір температури української гуманітаристики. Тепліше стало серед філософських медієвістів, тих, які займаються Києво–Могилянською академією. І от серед цих могилянознавців трапилася затята, котра додзвонилася до професора Ушкалова, котрий сказав: «Ну звичайно! Антон Радивиловський, 1676 рік, «Огородок Марії Богородиці»! Київ — не тільки другий Єрусалим, а і другі Афіни». Такі люди мають бути — і не перераховані на пальцях — для повноцінного функціонування будь–якої національної культури. Найсерйозніший показник темних часів — це зникання цієї породи людей, котрі є архіваріусами національної культурної пам’яті».

Філологічний вишкіл

Євген Сверстюк: «Філологи, які з’явилися після 60–х років, можуть бути охарактеризовані спогадом найбільш вишколеної Михайлини Коцюбинської: «Наша університетська наука не відкривала, а закривала істину». Вона дає таку нищівну характеристику тієї «доброї школи». Зважте, що всі ми — і Дзюба, і Світличний, і Михайлина — закінчили аспірантуру. Це була настільки мізерна і нікчемна школа, що у ній не могли народитися філологи. Мої вчителі поняття не мали про біографію Шевченка, не кажучи вже про закриті біографії Тичини і т.д. Ми вийшли зі школи фальсифікації. Філологи приходять з доброї школи, а не зі школи профанації».

Вплив бароко на українську націю

Леонід Ушкалов: «У книзі «Від бароко до постмодерну» я налаштував свої вітрила від бароко. Себто я би не сказав, що бароко — це наше все. Я би сказав, що XVII ст., доба героїчного чину нашої історії, відлунює у наступних століттях. Українська традиція яскрава, барвиста, неодноманітна. Нам треба розуміти її як щось стереоскопічне, складне».

Оксана Забужко: «Бароко — це наше все на ментальному і психологічному рівні. Ми дуже барокова нація».