«Немає більшого гонору, як працювати для свого народу...»

На вівтар мрії

Другого лютого виповнилося 167 років від дня народження нашого знаменитого земляка.

Батьки сподівалися — матимуть сина–священика. Мріяли дати дитині ґрунтовну освіту, тож зібрали, які могли, статки — незаможні, але працьовиті, самовіддані люди, — і відправили Івана до Відня. Вирушив до Австрії пішки — мав гарт до таких тривалих «прогулянок». Адже, щодня долаючи по десять кілометрів iз рідного Гримайліва до гімназії в Тернополі, звикся з думкою: мрія — пані не ефемерна, якщо наполегливо наближати її власними силами. Тож, маючи в кишені «золотий» атестат iз гімназії, рекомендацію місцевого пароха і 35 злотих, відкладених батьками, уже за місяць часу залишив позаду півтори тисячі кілометрів: Львів, Краків, Прага... А далі був богословський факультет університету у Відні і диплом із відзнакою по його закінченні, і батьківське очікування — ось–ось син прийме священицький сан. Вони навіть не здогадувалися, що під час навчання їхній Іван захопився фізикою. Всерйоз і назавжди. Коли дізнались — не повірили, почали відмовляти «від дурниці», а втративши надію переконати — зреклися сина. Жорстока жертва на вівтар мрії...

Мрія привела до Страс­бурга — у тамтешньому університеті Іван Пулюй студіював електротехніку, захистив наукову дисертацію, отримав ступінь доктора філософії. І повернувся до Відня, де викладав в альма–матер, досліджував, експериментував... Хвалити Бога — мав для цього умови, працюючи технічним директором електротехнічного бюро університету. А ще — помічників з–поміж студентів. Одна з них, полячка Катерина Стозітська, підтримувала вчителя з особливим натхненням. Коли Іван Пулюй міркував над тим, із чого б видобути нитки для освітлювальних ламп, дівчина, не вагаючись, відтяла косу — розкішну, по пояс — і «поклала на вівтар науки». Те волосся припаювали до ламп... Світло любові горіло яскраво: Катерина стала дружиною фізика, народила коханому п’ятнадцятеро дітей. На жаль, лише шістьом iз них судилося вижити...

«А за Рентгеном — уся Європа...»

Пулюй першим дослідив неонове світло. Його лампи, визнають світочi технічного світу, були значно ефективнішими від ламп Едіссона. 1884 року їх показували на всесвітній виставці в Штайєрі. Два десятиліття поклав український фізик на дослідження невидимих Х–променів, але знаємо їх нині як рентгенівські. Чому так? Із Вільгельмом Рентгеном Іван Пулюй працював в одній лабораторії, з експериментами від товариша–колеги не ховався. Свою першу трубку сконструював на 14 років раніше за Рентгена. І саме наш земляк пояснив природу виникнення  Х–променів, зробив знімок повного людського скелета. Однак... Більшість учених непохитні: Пулюй виявив, а Рентген зумів пояснити. Се ля ві? Жорстокий життєвий урок.

12 листопада 1901 року новина про Нобелівську премію за вивчення Х–променів, яку присудили Рентгену, застала Пулюя в ліжку. Його син розповість згодом, з яким відчаєм батько зірвався на ноги і безпорадно вхопився за голову: «Моя лямпа! Моя лямпа!». Надії мало, але він усе ж написав Рентгену: чи не користались ви часом «лампами Пулюя», колего, саме тими, які я вам подарував? Відповіді, ясна річ, не дочекався...

Нащадки Рентгена знищили по його смерті все, що стосувалося відкриття Х–променів. Кажуть, такою була воля небіжчика. Альберт Ейнштейн, з яким Пулюй мав дружні стосунки, заспокоював товариша: що сталося — то сталося. «Хай залишається при Вас сатисфакція, що й Ви вклали свою частку в епохальне відкриття. Хіба цього мало?» Ейнштейн висловлювався логічно, дещо різко й навіть цинічно. «Хто стоїть за Вами, русинами, — яка культура, які акції? Прикро Вам це слухати, та куди дінешся від своєї долі? А за Рентгеном — уся Європа», — писав він у листі.

Відкриття, що прислужились на роки

Добре, що Пулюй після того не склав крила. У його послужному списку — відкриття, які прислужилися науці на роки. Український фізик причетний до розвитку телефонних мереж, кілька європейських країн запатентували конструкцію телефонних станцій і телефонних апаратів, які запропонував наш земляк. Саме він допоміг запустити кілька електростанцій на постійному струмі в Австро–Угорщині, і першу в Європі — на змінному струмі. У Празі, де український учений жив до останніх своїх днів, за його схемою проклали лінію першого трамваю.

Сучасники свідчили: Пулюй знав 15 мов і мріяв працювати в Київському університеті. Бо насамперед був і почувався українцем. Ще гімназистом заснував гурток із вивчення української історії та літератури. А в студентські роки перекладав українською мовою підручники з геометрії та ботаніки. І... молитовник. Бо вважав: звертатися до Бога українці повинні рідною мовою. Разом iз Пантелеймоном Кулішем та Іваном Нечуєм–Левицьким працював над українським перекладом і виданням Біблії десятки років. Здійснений ними повний переклад Старого і Нового Заповітів побачив світ 1903 року у Відні, витримав сім перевидань. Іван Пулюй мріяв про створення українського університету у Львові, друкував статті на захист української мови. А також виступав за відродження української державності. «Нема більшого гонору для чоловіка, як берегти свою і національну честь та без нагороди вірно працювати для добра свого народу, щоб забезпечити йому кращу долю», — писав 60–річний професор Іван Пулюй.

Він помер у Празі 31 січня 1918 року. Там і похований. В Україну повернувся після проголошення Незалежності — у біографічних трактатах вітчизняних дослідників, пам’ятних дошках і постаментах, назвах вулиць. До 150–річчя вченого в Україні видавали його праці, присвоювали ім’я навчальним закладам, випустили ювілейну марку, запровадили іменну премію для студентів і аспірантів.