Найвелелюдніші ювілейні віншування з цієї нагоди відбуваються сьогодні на малій батьківщині видатного байкаря, поета, прозаїка, видавця, справжнього подвижника української справи. Спершу представники обласної та місцевої влади й громадськості покладуть квіти на могилу митця слова з його погруддям у селі Мар’янівка (з ним свого часу «злився» їхній родовий хутір, який називався Гребінчиним яром, доки батько майбутнього письменника, відставний офіцер, не перейменував його на Убєжище). Квіти шани ляжуть і до пам’ятника землякові біля відреставрованого районного Будинку культури в місті Гребінка. Саме тут після ознайомлення з експозицією кімнати–музею і виставкою робіт майстрів народної творчості почнуться головні ювілейні урочистості та традиційне щорічне обласне літературно–мистецьке свято «Гребінчина світлиця». Цього ж дня у Полтавському національному педуніверситеті ім. В. Короленка триватиме міжнародна наукова конференція «Євген Гребінка у крайовому, українському та світовому літературному контекстах».
Переповідати біографію Євгена Гребінки немає потреби — більшості з нас вона знайома зі шкільної програми. Згадаємо лише про те, що він жив, писав свої твори, видавав їх, був завсідником і організатором літературних «тусовок» у ті часи, коли те ж саме робили такі велети українського і російського красного письменства, як Тарас Шевченко, Микола Гоголь, Іван Котляревський, Олександр Пушкін, Михайло Лермонтов, не кажучи вже про десятки чи навіть сотні їхніх «підспівувачів». Причому дехто з того «сонму великих» щиро вважав його своїм конкурентом. Як, скажімо, Микола Гоголь, котрий після виходу Гребінчиних «Оповідань пирятинця» просив спільних знайомих умовити зухвальця–земляка припинити подібні літературні вправи, що нібито нагадували його «Вечори на хуторі біля Диканьки», а тому, мовляв, «заважали» автору останніх збирати вершки популярності. Та навіть за таких обставин син дрібного поміщика, нащадок відомого козацького роду зумів не загубитися у столиці тодішньої імперії й не розчинитися «в тіні» літературних грандів.
А водночас знайшов свою стежину до визнання, успіху, слави й зі ще більшою наполегливістю прокладав цей шлях для однодумців, соратників, єдиновірців. І, власне, для українського слова та духу, які в ті часи, «вивітрюючи» звідусіль навіть спогади про колишні козацькі вольності, трубадури та цербери Російської імперії прагнули «поховати» остаточно. Прийнято вважати, що, якби Євген Гребінка нічого, крім геніального вірша «Очі чорні», невдовзі покладеного на музику всесвітньо відомого романсу, не написав, він усе одно обезсмертив би власне ім’я. Але такого ж безсмертя заслуговує і його загальновизнаний статус одного з найдіяльніших визволителів Тараса Шевченка з кріпацтва, першого літературного наставника майбутнього Кобзаря, його друга і сподвижника.
Незгасною для нашого сонця стала справді перша у Петербурзі, названому амбітним пирятинцем «колонією освічених малоросіян», українська «Ластівка» — виданий Гребінкою літературний альманах, що фактично не залишав каменю на камені від «модних» тоді теорій про цілковиту безперспективність і навіть шкідливість для загальноімперської справи «малороссійского нарєчія». Непідвладні часу і його мудрі байки, ліричні вірші, що ставали народними піснями, та ціла бібліотека прозових творів із більш ніж 40 оповідань, повістей, романів, які написані українською та російською мовами, але буквально «пересипані» полтавськими топонімами, бувальщинами, переказами, вітчизняним фольклором, власне, українським життям. Ті, хто приходив у літературу пізніше, йшли далі, піднімалися вище, та починали все, закладаючи підвалини майбутніх вершин й одразу встановлюючи для них найвищу планку, «перші хоробрі», серед яких був Євген Гребінка.
Ніхто з дослідників творчості Гребінки не сумнівається в тому, що «заглавний» образ його найвідомішого твору — то «очі чорнії» юної красуні Марії Ростенберг, дочки сусіда–поміщика з села Рудки, відставного штабс–капітана Василя Ростенберга. В тих пристрасних і прекрасних очах одвічний романтик «потонув» уже з першого погляду й невдовзі, влітку 1844 року, обвінчався зі своєю нареченою та одразу забрав її з собою у Петербург. Шлюб, у якому народилася донька Надія, був щасливим, але недовгим: уже через 4 роки глава сімейства помер від сухот. Та чому таке воістину шедевральне зізнання у палкому і, зрештою, взаємному коханні (до речі, у первісному варіанті, власне, в оригіналі з трьох строф — без отого «кабацько–циганського» надриву, який пізніше, на догоду тодішній моді, своїми рядками та манерою виконання додавали інші автори, в тому числі й геніальний Шаляпін) містить сумні нотки? Який «недобрий час» зустрічі зі спопеляючими його щиру ніжну душу очима може уявляти поет? Звідки в нього ті сумніви, тривоги?
Підстави для них, вочевидь, давав попередній гіркий досвід спілкування з прекрасною статтю. Бо свою чорнооку музу — чарівну Марію — Євген Гребінка зустрів, коли йому вже «перевалило» за 30. Спочатку ж у нього було палке кохання до іншої місцевої дівчини. Значною мірою заради неї, власне, заради їхнього майбутнього родинного достатку вирушив він іще зовсім молодим до столиці, взявся робити там чиновницько–викладацьку та літературну кар’єру, щоб «вибитися в люди». А коли вже збирався приїхати додому з наміром запропонувати коханій руку і серце, одержав звідти листа з приголомшливою звісткою: вона його не дочекалася й вийшла заміж за приїжджого офіцера. Новина ця вразила митця слова настільки, що спочатку він навіть занедужав, а потім вилив свій душевний біль в окремій повісті. За таких умов Євген Гребінка, звісно, не міг не замислюватися над тим, чи в «добрий час», чи назавжди зустрів, нарешті, своє нове кохання...
До речі, обставини цієї зустрічі деякі дослідники та журналісти романтизують «прив’язкою» до ще одного знакового спалаху почуттів. Мовляв, незабутні Маріїні очі назавше полонили пана Євгена саме на влаштованому поміщицею Волховською балу в селі Мойсівці того ж таки Пирятинського повіту, де його друг Тарас Шевченко, у свою чергу, познайомився зі своїм найпалкішим коханням — Ганною Закревською. Та в обох випадках такий «амурний» вибір одного майбутнього класика нібито не влаштовував іншого. Зокрема, Євген не схвалював залицяння Тараса до заміжньої Ганни, а той, у свою чергу, не мав ані найменших симпатій до Марії, котра була родичкою осоружного йому пана–кріпосника Енгельгардта. Дехто навіть ладен бачити у подібних «шершеляфамних» розходженнях підґрунтя загального «охолодження» стосунків двох видатних українців, після якого Тарас Шевченко у перевиданому 1844 року «Кобзареві» зняв присвяту Євгену Гребінці зі свого вірша «Перебендя»...
Згадана версія «подвійної» знахідки муз на одному світському заході, без сумніву, красива і романтична. Та чи справді таким «доленосним» виявився той бал у сільській глибинці? Спробуємо розібратися. Неперевершений «романсовий» вірш Гребінки датований 1843 роком. Як і їхня спільна з Шевченком поїздка в Україну з відвідуванням родового маєтку на хуторі Убєжище, де Тарас гостював кілька днів. Разом їздили вони й на відомий бал у Мойсівці. Але ж, даруйте, відбувалося все те в останні дні червня, а вірш «Черные очи» пана Євгена столична «Литературная газета» опублікувала 17 січня, тобто... майже за півроку до згаданого провінційного балу. Тож, певно, все–таки ближчі до істини ті фахівці, котрі стверджують, що Гребінка познайомився з майбутньою дружиною під час відвідин сусіднього маєтку її батька в селі Рудка (пізніше він разом із нею організує тут приходське училище для місцевих дітей).
Тим паче що, за свідченнями біографів, з кінця 30–х років ХІХ ст. і до одруження у 1844–му Євген Павлович відвідував рідний край фактично щоліта, набираючись тут сил для боротьби з тяжкою недугою. Вона здолала його тіло у 36–річному віці, та не перемогла незборимого духу справжнього українця. Стосовно ж певних непорозумінь між ним і Тарасом Шевченком на останньому етапі їхнього спілкування, то більшість дослідників схильні вважати причинами їх виникнення значно ліберальніші погляди та світоглядні позиції Євгена Гребінки. Останній, дворянин за походженням, звісно, не міг дійти до радикальних Кобзаревих висновків про необхідність «громадою обух сталить» для боротьби з тодішнім царським режимом. Однак це не заважало Гребінці підтримувати стосунки з Шевченком навіть тоді, коли Тарас Григорович був фактично під забороною, і, власне, завжди ставитися до нього з величезною пошаною. Досить сказати, що того ж таки 1843 року Євген Павлович використав у своєму «козацькому» романі «Чайковський» аж 5 епіграфів із творів Кобзаря.
Євген Гребінка народився 2 лютого (за новим стилем) 1812 року на хуторі Убєжище Пирятинського повіту Полтавської губернії. Після початкової домашньої освіти навчався в Ніжинській гімназії вищих наук. Саме там написав свої перші вірші. Переїхавши до Петербурга, де прожив 14 років, працював спочатку службовцем у комісії духовних училищ, а потім викладачем словесності. Літературну творчість поєднував з активною громадською та видавничою діяльністю, популяризуючи українське слово та підтримуючи його кращих майстрів. Помер 3 грудня 1848 року в Петербурзі, похований на малій батьківщині. У 1901 році залізничну станцію Петрівка та населений пункт довкола неї на честь видатного земляка було названо Гребінкою (тепер це місто–райцентр, важливий залізничний вузол).
Ніхто до сьогодні не знає ні її точної дати народження, ні приблизного року смерті, ні місця поховання. Не дійшло до нашого часу і жодної фотографії чи портрета письменниці, оскільки вона не мала власних дітей і внуків, які могли б зберегти для історії подібні свідчення. >>
Тарас Шевченко прожив коротке і тяжке життя. Він помер у 47 років, з яких 24 припали на кріпацтво, 10 — на заслання і лише 13 років поет був порівняно вільною людиною. >>
Наближається 155-та річниця з дня народження мецената Євгена Чикаленка. Чикаленко п’ять років добивався дозволу царської цензури на видання своїх україномовних книжок, оплачував гонорари Бориса Грінченка і допомагав хворому Іванові Франку, уже сам бідуючи. >>
Королеві Великої Британії Єлизаветі ІІ 21 квітня виповнюється 90 років. За традицією, день народження королеви святкується двічі на рік, тому майже увесь 2016-й у Британії вважається ювілейним. Без сумніву, Єлизавета ІІ на цей час є найвідомішим монархом світу. >>
Нещодавно в Музеї шістдесятництва відкрилася виставка «Він бачив крізь час», присвячена видатному історику, культурологу, філософу, археологу, громадському діячеві — Михайлу Юліановичу Брайчевському. Лише найближче оточення вченого знало його ще й як неабиякого поета та художника. >>
Жива легенда стверджує — допоки Оранта молитиметься за Україну в Софії Київській — незнищенним буде український дух, український народ. Тому й, певно, жодна нація цього світу не має такого сузір’я видатних жіночих постатей, які творили національну та світову історію, зупиняли світове зло, ставали символами незламності людського духу та проривного пасіонарного чину в найкритичніших для народу буревіях історії… >>
