Кара гавайська

Чи вартий Джордж Клуні ще одного «Оскара», ми можемо оцінити вже зараз — на великі екрани України виходить стрічка «Нащадки» (The Descendants), номінована на нагороду Американської кіноакадемії у п’яти категоріях: «Кращий фільм», «Кращий актор», «Кращий режисер», «Кращий адаптований сценарій», «Кращий монтаж». При цьому згадаємо, що картина вже отримала престижні «Золоті глобуси» — як кращий драматичний фільм, а Клуні за роботу в «Нащадках» став кращим драматичним актором. А ще є нагорода кінокритиків Лос–Анджелеса. Тобто американським профі від кіно картина припала до душі.

Основними тізерами, що збуджують нашу уяву перед походом у кінотеатр, звісно, є режисер Александр Пейн («Оскар» за адаптований сценарій фільму «На узбіччі») та виконавець головної ролі Джордж Клуні, які вклали всю свою ніжність в оповідь–притчу про людську зраду загалом, розчленовану тематично на подружню, батьківську, синівську, зраду друга (картина — адаптація однойменного дебютного роману Кауї Харт Хеммінгс). В історії немає суто поганих і суто хороших персонажів — вони всі однаково наділені рисами лукавства й егоїзму. Від депресивних настроїв також відволікає райська природа Гавайських островів, що є живим організмом, серцевий ритм якого відчувається протягом усього фільму. Річ у тім, що гавайці дуже трепетно ставляться до довкiлля — забруднення матінки–природи, як і будь–яке неґречне втручання в її життєдіяльність, карається переслідуванням духів. Ні, привид Білої Леді в «Нащадках» не з’являється, але за зраду треба платити дорогою ціною — смертю коханої людини.

Отже, Метт Кінг (Джордж Клуні) — нащадок гавайської принцеси та сина місіонерів. У спадок від прапрабабці він та з півдюжини його кузенів отримали у приватну власність ласі шматочки тихоокеанського раю, котрі успішно розпродують під забудову фешенебельних готелів. Метт кожного дня по вуха у роботі, через що страждають його стосунки з дружиною та двома милими дочками. Починається фільм iз того, що дружина потрапляє в аварію й, не приходячи до тями, повільно помирає. Випадково дізнаючись про подружню зраду, Кінг проводить розслідування, під час якого горизонт його внутрішнього світу розширюється. Чи то присутність дітей так на нього діє, чи приходить усвідомлення «хто без гріха», але акурат під кінець напівдетективних пошуків коханця наш герой робить правильні вчинки: по–джентльменськи пробачає дружину й по–синівськи кається перед предками.

Тобто в основі сюжету — повчальна оповідь про руйнівні наслідки сучасної цивілізації. А щоб матеріал уже не видався зов­сім прісним, автор (чи то роману, чи фільму) піддобрює його дотепними й кумедними замальовками. Такий сміх крізь сльози легко всотується всіма фібрами душі. Чому ж Клуні — кращий актор? Можливо, тому що тут красень виступає не у стереотипному амплуа супергероя. А можливо, це ще своєрідна данина невтомному ветерану Голлівуду, який усе більше переключається на режисуру — зараз Клуні готується до зйомок фільму про те, як американці рятували поцуплені нацистами мистецькі твори.