Атака на музеї

Через три місяці потому, як держава пишно відзначила 1000–ліття Софії Київської, директора заповідника, що опікується цією пам’яткою вже 12 років, Неллі Куковальську знімають iз посади. Міністерство культури достроково розірвало контракт iз пані Куковальською без будь–яких видимих причин. Комусь зі «своїх» знадобилася більш престижна, «красива» посада, особливо ж з огляду на ще не повністю освоєні кошти міжнародних донорів та держбюджету, які було виділено до тисячоліття храму?

«Зачистка» директорів найпрестижніших музеїв столиці відбулася раптово і чомусь нагадала обвал долара у грудні 2008–го. Лише за два дні, 25 та 26 січня, з’явилися повідомлення про відставку керівників Національного художнього музею, Музею Шевченка, заповідника «Софія Київська», Музею архітектури та побуту в Пироговi. Перед тим, 22 січня, було змінено керівництво у Національному заповіднику «Києво–Печерська лавра». Не для всіх відставок знаходяться мотиви, тому вони відбуваються без пресового розголосу, не коментуються міністерством і не знаходять відображення на міністерському сайті. Начебто це звичайне, рутинне явище.

«Софія» вже не значить «мудрість»

Атака на Неллі Куковальську була організована особливо цинічно. По–перше, її фаховість беззаперечна, про неї високо відгукуються в ЮНЕСКО (Софія входить у список культурних пам’яток світового значення, який веде ця шанована міжнародна організація). По–друге, перевірки СБУ, КРУ та прокуратури не виявили порушень у використанні заповідником коштів, тому й у наказі міністра Михайла Кулиняка, який 24 січня принесли в адміністрацію установи, не вказано ніякої підстави для дострокового розірвання контракту з Куковальською. По–третє, сама «фігурантка» з 16 січня на лікарняному листі, і як подумати, невже так горить міністерству ця відставка, що не можна дотриматися етикету, тобто дочекатися, поки людина вийде на роботу! Та й закінчення терміну дії контракту, власне, недовго чекати — до наступного року.

«Наказ за підписом міністра привезли і вручили заступнику директора, адже Неллі Михайлівна хвора. Цей документ набуде чинності по закінченні її лікарняного. Ідеться про розірвання контракту, але ніяких причин не вказано, — розповідає науковець заповідника, який побажав не афішувати своє ім’я. — Представник Мінкультури лише сказав, що причини викладено в додатку, написаному міністерським департаментом охорони культурної спадщини. Але ніякого додатку не було, один лише папірець–наказ».

Відновлення Царських врат собору, брами Заборовського, дослідження саркофагу Ярослава Мудрого, перенесення фресок Михайлівського Золотоверхого з бетонної основи на легку, сучасну, наукова та виставкова робота, міжнародні конференції, — все це проводилося в заповіднику, за оцінкою фахівців, на гідному рівні. Отож закинути Неллі Куковальській, що вона «недодбала» про найстаріший зі збережених храмів Київської Русі, навряд чи вдасться. То в чому ж справа?

Як і всі ми, я знаю, що живу в країні, де головним кредо чиновників є «освоєння» державних коштів із щонайбільшою користю для себе. Це теж свого роду бізнес. Чи хобі, яке додається до посади. Саме з огляду на це згадала, як наприкінці вересня 2011 року під час презентації заходів до тисячоліття Софії пані Куковальська назвала суму в 17,4 млн. гривень, яку держава пообіцяла виділити до ювілею заповідника. «Постанову уряду про виділення цих коштів на початку року скасували, але тепер знову відновили», — сказала тоді директор заповідника і з вдячністю подивилася в бік заступника міністра культури. Можливо, в Мінкульті зацікавлені, аби течію цієї непоганої бюджетної річечки спрямовувала в потрібне русло інша, більш лояльна особа?

Колектив Софійського заповідника, заручившись підтримкою авторитетних громадських діячів та письменників, «пише листа донецькому султану» з проханням втрутитися в ситуацію. «Чолобитну» не лише вивісили на сайті, а й відвезли до адміністрації Президента. Але там, за інформацією «УМ», відмовилися зареєструвати лист, порадивши «гінцям» вкинути його до загальної скриньки листів, що надходять у президентську канцелярію. Зрозуміло, що такий шлях листа від скрині до розгляду суттєво подовжується. Сама ж Неллі Куковальська обіцяє оскаржити свою відставку в суді.

Кандидати на «виліт»

Якщо культурологів та музейників обурила спроба зняти з посади Куковальську, то відставка директора ще одного топ–музею, заповідника «Києво–Печерська лавра», Марини Громової, швидше, порадувала. Пані Громова, м’яко кажучи, не зажила реноме апологета збереження історичної спадщини і відома намаганнями витиснути з території заповідника низку муніципальних музеїв. Утім на її місце 22 січня було призначено... лікаря, 34–річну Вікторію Лісничу (про це писала «УМ»). Медик за освітою та функціонер від медицини, в епоху Президента, який цитує Анну АхмЕтову, Ліснича несподівано опинилася у кріслі заступника міністра культури і на цій посаді, змушена йти в ногу з часом, відзначилася тим, що назвала Олеся Гончара «поетом».

«Це не звичайне підприємство, для керування яким головне — менеджерський хист. Треба колосальний досвід мати, щоб займатися цією справою, — коментує Неллі Куковальська. — Директором у Печерську лавру поставили лікаря–кардіолога... Я ж не можу зараз іти до операційного столу й оперувати. Що ж буде далі?»

А далі було таке. 26 січня з соціальних мереж та з повідомлень, зокрема на сайтах «Українська правда», «Музеї України», громадськість дізнається про дамоклів меч над авторитетним фахівцем Анатолієм Мельником, котрий 12 років поспіль очолює Національний художній музей України. Начебто у понеділок пана Мельника викликали «на килим» у міністерство, а через три дні вручили наказ про його звільнення. Учора в приймальні директора НХМУ «УМ» отримала вельми красномовний коментар: «Відставка ВЖЕ не підтверджується». Сам Анатолій Іванович відповів, що наказу про своє звільнення не бачив, але «немає ж диму без вогню».

«Мене турбує ця ситуація з музеями, — каже він. — Якась іде «зачистка», на мій погляд, або розставляють людей так, як це зручно міністерству. Вважаю, це велика помилка Міністерства культури».

Хто прийшов?

Кого на кого змінює Мінкультури, окрім згаданої вже Вікторії Лісничої?

У списку музеїв, які підлягають «зачистці», за деякими даними, фігурує Музей архітектури та побуту в Пироговi, найбільший скансен у Європі. За рік він приймає до півмільйона відвідувачів. Офіційної інформації про відставку одіозного директора скансена, закарпатця Павла Федаки, немає. Про неї лише мріють науковці та співробітники музею в Пирогові, сподіваючись на прихід відомого етнографа Олексія Долі. Ясна річ, говорячи про кандидатуру наступника пана Федаки, змушені послуговуватися припущеннями, які можуть і не збігтися з «остаточною версією». За даними сайту «Музеї України», піднімати запущений скансен, можливо, буде 37–річний донбасець Дмитро Заруба, експерт у царині готельного бізнесу, а з позаминулого року — заступник керівника Держ­служби туризму і курортів України.

А співробітники Софійського заповідника називають ймовірною наступницею Куковальської керівника НДІ пам’ятко–охоронних досліджень, що при Міністерстві культури, Олену Сердюк. Журналісти, які глибоко займаються культурою, стверджують, що пані Сердюк марить посадою директора Софійського заповідника вже років десять. Вона звільнить усю наукову частину, десятиліття наших досліджень підуть нанівець чи, радше, ляжуть в основу чиїхось докторських дисертацій, говорять наукові співробітники заповідника. Чому? — питаю, адже пані Сердюк — фаховий історик, свого часу керувала проектом з відтворення експозиції Михайлівського Золотоверхого монастиря, реституцією цінностей, вивезених більшовиками з цього храму. «Науковців точно звільнить. Як би пояснити... Це таке дуже особисте», — відповідають.

Єдиний новий призначенець, про якого Мінкультури сповістило гостям свого сайту, — голова Гуманітарної ради при Президенті України Дмитро Стус, що став директором Музею Шевченка. Заледве можна говорити про те, що його попередниця Наталя Клименко зажила слави корифея музейної справи, проте і Дмитра Стуса, якого в даному випадку називають креатурою дорадниці Януковича Ганни Герман, фаховий цех не зустрів аплодисментами. У трудовій біографії сина славетного поета немає жодного рядка, пов’язаного ні з музейною справою, ні з кар’єрою управлінця.

«Турбує не тільки, кого зняли, а хто прийшов натомість. Чи мають ці люди відповідний досвід, знання, чи можуть вони взагалі говорити мовою музейників, — журиться Анатолій Мельник. — Музей не є чимось технологічним, його колекція формується десятиліттями, і для того, щоб керувати таким закладом, потрібні знання у музейній справі, у мистецтвознавстві, у творчості конкретного художника. Людина, яка погано розуміється на тому, як формувалася музейна колекція, не зможе її розвивати, не зможе формувати наукові експедиції, працювати з новими надходженнями, каталогами тощо».

Навіщо це потрібно. Версії

«Музейна кампанія» відбулася впродовж одного тижня, фактично без попередження директорів, без офіційного пояснення відставок для громадськості, у більшості випадків і без пред’явлення вагомих «звинувачень». (Приміром, як повідомив агенції «Укрінформ» вчений секретар Музею Шевченка В. Портяк, «аргумент для звільнення Клименко «дещо дивацький»: їй інкримінується невикористання державних коштів, які на рахунки музею так і не надійшли»). Без оголошення конкурсу на звільнені вакансії, без суспільного обговорення. Це може свідчити як про бажання призначити на посади директорів ключових музеїв Києва «своїх людей», так і про те, що цей «обвал кадрів» є не лише ініціативою Мінкульту.

«Цей наказ — логічна ланка в кадровій політиці влади, яка «відстрілює» фахових людей, щоб звільнити місце для своїх, — вважає доктор фізико–математичних наук, екс–заступник міністра освіти Максим Стріха. — Так «відстріляли» директора «Укрпатенту» Аллу Жарінову, ректорів Донецького та Одеського університетів Володимира Шевченка і Валентина Синтину, так намагалися «відстрелити» очільника КПІ Михайла Згуровського... Тепер щось подібне відбувається під «патронатом» Міністерства культури».

Не виключено також, що влада руками профільного міністерства прагне взяти під контроль грошові потоки, які проходять через великі музеї, а зокрема і плануються до Євро–2012. Так вважають музейники Владислав Піоро й Олексій Копитько, автори статті в «УП». Стратегічне завдання цієї кампанії, на їхню думку, — монетизувати музейні скарби та майно. Про збереження культурних цінностей, вивчення та пропаганду взагалі не йдеться...