Нобелівський переполох

Сьогодні — останній день подання номінантів на Нобелівську премію в галузі літератури. До цього дедлайну Нобелівський комітет iз літератури при Шведській академії отримав від України номінацію нашого співвітчизника на найпрестижнішу світову нагороду. Лист, надісланий від Національної академії наук України за підписом її президента Бориса Патона, відправили в недалеку путь у середу, а на вихідні ініціатор подання доктор філологічних наук, професор Інституту філології Київського національного університету ім. Шевченка Павло Рудяков отримав підтвердження, що документ дійшов до адресату. «Офіційно висунула Національна академія наук в особі Бориса Патона. Ініціативу висунули ми — в жовтні на вечорі, присвяченому 100–річчю літературної діяльності Іво Андріча, єдиного нобелівського лауреата з Балкан», — розповів «УМ» Павло Рудяков.

Висунення номінанта на здобуття премії — лише невеличкий крок на початку довгого шляху. Хоча Шведська академія офіційно не оприлюднювала імена номінантів від України (згідно з правилами, такі дані афішуються через 50 років), відома історія з висуненням Василя Стуса, який помер у 1985 році. Павло Рудяков згадує також, як у 1990–ті роки відповідно до звернення Нобелівського комітету декан філологічного факультету Київського університету Михайло Наєнко висував Олеся Гончара з романом «Собор» та Ліну Костенко. Одна з негласних умов премії, що може стати на заваді українцям в отриманні заповітної нагороди, — ім’я кандидата має звучати в західному світі. А це, в першу чергу, переклади, наголошує дослідник цієї тематики журналіст Вахтанг Кіпіані: «Такий письменник має мати добре промо на заході, його книжки мають вийти світовими мовами — англійською, шведською, французькою мовами, якими читають нобелівські академіки та колишні нобеліати, які будуть давати поради щодо цього письменника». Вахтанг Кіпіані пригадує, як кілька років тому, за президентства Віктора Ющенка, було звернення до уряду Юлії Тимошенко — що треба зробити, щоб висунути Ліну Костенку на Нобелівську премію. «Було розроблено план заходів: зробити презентаційні виступи, переклади. Але ця ідея була похована у АП чи Кабміні», — із сумом констатує журналіст.

Офіційний ініціатор нинішнього висунення Бориса Олійника дивиться на ці речі позитивніше і каже, що він — виграшний варіант, аргументуючи наступним: «2010 року був переклад (його творів. — Ред.) у Болгарії. Є переклад англійською мовою. За останні півроку у Бориса Ілліча з’явилася ціла низка нових творів — ліричних, філософських. Ініціативна група буде займатися перекладом їх на англійську». Хоча й погоджується, що сама держава не дає належної підтримки знаного поета, академіка й голови Шевченківського комітету, наголошуючи, що повного зібрання творів Бориса Олійника й досі немає. Щодо організації підтримки українського номінанта інтелектуальними інституціями, то ініціативна група збирається звернутися до... Полтавського університету ім. Короленка.

Із вищевикладеного зрозуміло: і цього разу Україні Нобель у галузі літератури не світить. Ініціатори висунення Бориса Олійника, якою би контраверсійною персоною він не був, хоч і вирішили зробити добру справу — заявити про інтелектуальні надбання України, взялися за неї, не засукавши рукави. Те, що дане подання — просто надування щік, вважає і віце–президент Українського центру Міжнародного ПЕН–клубу Андрій Курков: «Зазвичай кандидатом на премію висувають письменників, уже більш–менш відомих у світі. До офіційних висувань від країн, до яких є питання щодо свободи преси і т.д, у Нобелівському комітеті ставляться самі розумієте як», — прокоментував він «УМ». Тобто стикаємося не лише із процедурною складовою висунення, а й з політичними настроями у світі. «Нобелівська премія є великою мірою суспільно–політичний консенсус шведських академіків і світової опінії щодо певної країни чи тематики. Бувають роки, коли є запит на жінку, дисидента, великий роман, поезію, екологічну тематику. Для того, щоб вважатися яким–небудь кандидатом, треба бути суголосним часу — Борис Олійник зупинився в 80–р роках», — розмірковує Вахтанг Кіпіані.

Як би це смішно не звучало, але тут виникає асоціація із поданням на «Євробачення»: фактично задіяні ті ж ресурси: гроші й кон’юнктурні моменти. Можна помріяти, що після публікацій, спричинених висуненням Бориса Олійника, радники, політтехнологи й іміджмейкери з Банкової переключаться від солодкоголосих співаків–співачок і вирішать патронувати українську культуру в нобелівському напрямi. А щоб було на що рівнятися, потішимо своє самолюбство такою розрадою: у 1966 році нобелівським лауреатом у галузі літератури став єврейський письменник Шмуель Агнон, народжений у місті Бучач.