Сьогодні на місці бою під Крутами зведено меморіал. (Фото з сайту slavaukraini.org.)
Що змушує мільйони людей з українською ідентичністю — в Україні й діаспорі — майже 100 літ поспіль 29 січня згадувати хлопців, загиблих на морозному полі поблизу залізничної станції Крути? Те, що серед них було чимало 18–річних? Але ж і в наш час саме таких юнаків мобілізують до війська. Те, що вони, як змальовують майстри красного слова, були «наївні, ненавчені, беззбройні»? Але ж насправді вони записалися добровольцями до куреня Січових Стрільців, отримали однострій і зброю, отримали початкову військову підготовку. Те, що «більше нікому було захищати Київ»? Але ж на всіх теренах України точилися бої, а частина військ була змушена захищати столицю зсередини, від більшовицького повстання на заводі «Арсенал». Директор Музею Української революції, відомий історик Олександр Кучерук переконаний, що знаковість Крутянського бою — в гідності його воїнів: «Над полоненими більшовики знущалися, а потім розстріляли. Відомо, що ніхто з них не просив пощади. Хлопці не понашивали собі червоні зірки і не обернулися воювати проти України. Тому вони стали зразком для наступних поколінь».
«Центральна Рада перебувала в ілюзії, що їй вдасться порозумітися з більшовицькою Росією, аж до грудня 1917–го, коли червоні взяли Харків, — розповідає кандидат історичних наук, співробітниця відділу Української революції Інституту історії України НАНУ Олена Бойко. — Керівництво УНР сподівалося, що соціалісти між собою порозуміються. І було переконане, що Україні не потрібна власна армія. Ультиматум Раднаркому РСФРР від 16 грудня 1917 року щодо можливої війни зачитали на Всеукраїнському з’їзді Рад, але запобіжних заходів не вжили, ще й розігнали боєздатний корпус генерала Скоропадського. Бо Грушевський і Винниченко вважали, що то буржуазне утворення, непотрібне соціалістичній державі».
Третій універсал проголосив УНР як автономну частину федеративної держави, у якій Україна, на думку керівництва Центральної Ради, мала бути рівноправною федеративною одиницею. Рада намагалася скликати з’їзд народів з теренів колишньої імперії, які «мали ввійти» до тієї федеративної держави. Ця фантастична ідея заволоділа помислами Грушевського. Хоча була відома програма «світової революції» з поширенням комуністичної ідеї на всі терени колишньої імперії і далі, по світу. Особливо на хлібодайну Україну. Ще 12 грудня 1917–го організований Москвою Всеукраїнський з’їзд Рад у Харкові проголосив Українську Народну Республіку робітників і селян — для прикриття прямої агресії з боку сусідньої держави. Відтоді з Росії постійно надходила всіляка допомога «борцям з Центральною Радою». Утім ЦР ухвалила Четвертий універсал про остаточну й цілковиту незалежність України аж 22 січня 1918 року.
Ще 12 жовтня 1917 року Центральна Рада прийняла рішення про підготовку до демобілізації Української армії, яка на той час налічувала майже 300 тисяч бійців. Хоча, як зазначає Олена Бойко, війська УНР і надалі чисельністю не поступалися червоним. Червоної армії, розповідає науковець, ще не було — це були загони з волоцюг, які не хотіли воювати і пиячили, але «тиснули масою». Перевіряючий від Народного секретаріату Георгій Лапчинський писав: «Зброї, набоїв, обмундирування та харчів було цілком досить... Вояки уособлювали химерно вбраних, абсолютно недисциплінованих людей, обвішаних різноманітною зброєю, рушницями, шаблюками, револьверами всіх систем і бомбами». Як свідчили очевидці, у Крутах червоні розпочали наступ у замкнутих колонах; виглядало так, ніби йшли на парад, нехтуючи найпримітивнішими засобами безпеки.
Із «Записок» Антонова–Овсієнка стає відомо про великий розмах збройної боротьби в усіх губерніях України. Доктор історії Людмила Гарчева дослідила, що за три місяці війни «відбулося щонайменше 200 боїв і збройних сутичок між військами Центральної Ради і Раднаркому. Утім частини, вірні Центральній Раді, були розпорошені по всій Україні, тоді як більшовицькі війська діяли на стратегічних напрямках.
15 грудня 1917 р. Центральна Рада створила Особливий комітет оборони України. А 26 грудня Генеральний секретаріат ухвалив постанову про «створення армії УНР на засадах добровільності та оплати». Тоді ж «для охорони кордону України від нападів iз півночі невеликих большевицьких загонів» з Києва було направлено до Бахмача 1–шу та 2–гу сотні Української юнацької школи ім. Богдана Хмельницького. Тим часом оголосили мобілізацію добровольців. 5 січня 1918–го на студентських зборах Київського університету св. Володимира і Українського народного університету ухвалили створити студентський курінь Січових Стрільців.
«Є така думка, що от, зібралися студенти і пішли собі воювати, — каже Олександр Кучерук. — Але ж то була складова частина українського війська. Один із пунктів запису в цей курінь був саме в будинку Центральної Ради, на першому поверсі. Студенти отримали однострої і зброю. Форма спершу не була спеціально пошита, адже на теренах України було чимало складів імперської армії з військовим спорядженням та боєприпасами, одяг переробляли, пришивали національні символи. Трохи згодом були розроблені й затверджені українські однострої». Добровольців записалося трохи більше двохсот, на чолі поставили студента Українського народного університету сотника Андрія Омельченка. Курінь розмістили в будівлі 1–ї військової юнацької школи на Печерську. Тут юнаки кілька днів навчалися основам ведення бою.
Наступ більшовиків під Крутами розпочався 29 січня 1918 року, близько 9–ї ранку. Червоних було понад 5 тисяч, і командував ними, як свідчать історичні джерела, не Муравйов, а Єгоров — до речі, не менш кровожерливий. Командувач українського загону у Бахмачі Аверкій Гончаренко мав 4 сотні студентів та юнкерів. Бій тривав понад п’ять годин, захисники Києва відбили кілька атак. Уже кінчалися набої і снаряди. Тим часом із тилу підсунув більшовицький бронепоїзд. Під загрозою оточення юнкери і студенти зібрали тіла загиблих і стали відступати. Одну студентську чоту, найближчу до залізничної станції — 27 хлопців, захопили в полон і, познущавшись, розстріляли. Під Крутами чи не вперше більшовики засвідчили свою криваву нелюдськість, згодом розширену до мільйонних масових убивств. За Женевською конвенцією 1907 року, військовополоненим гарантувалося життя. Але «червоні революціонери» міжнародними нормами не переймалися.
Війську робітників і матросів знадобилося ще два дні, щоби відремонтувати розібрану студентами залізницю. Тим часом Центральна Рада перемістилася спершу в Житомир, далі — у Вінницю, Коростень і продовжувала там працювати. Саме в той час був прийнятий закон про Державний Герб, про систему відліку часу й календар. Дослідники свідчать також, що ця затримка червоної навали дала змогу укласти Берестейський мир.
9 березня 1918 року Рада повернулася до Києва, і на першому ж засіданні Михайло Грушевський запропонував перевезти до Києва тіла загиблих під Крутами. 19 березня 27 хлопців перепоховали на Аскольдовій могилі, відслужили панахиду.
Бій під Крутами, як свідчать дослідники, був «зразковою, проведеною за всіма засадами військового мистецтва бойовою операцією оборонного характеру проти більш як удесятеро переважаючих сил ворога». Хоча в сув’язі подібних боїв, що точилися тоді на теренах України, це був доволі незначний епізод. Він не був вирішальним, однак і не приніс Українській державі «ніч безвиході», як це часто замальовується в романтичних текстах. Уже через місяць після захоплення Києва російською армією в українській столиці знову керувала Центральна Рада. Більшовикам так і не вдалося її ліквідувати.
Для розслідування подій бою Центральна Рада створила комісію. Як свідчить історик Олена Бойко, Грушевського відразу ж стали звинувачувати у «смерті дітей». Це було кон’юнктурне питання. У ЦР точилася внутрішня політична боротьба. І там були родичі хлопців, які загинули під Крутами. Зокрема, 24–річний Володимир Шульгин (молодший брат члена УЦР Олександра Шульгина). Вони першими підняли галас. Дмитро Дорошенко, який писав, що «студентів кинули напризволяще», а «керівництво було п’яне», перебував у полiтичному таборі противників Грушевського.
Олена Бойко нагадує, що бій під Крутами, з погляду історичної науки, дуже добре досліджений. Однак досі побутує чимало міфів, стереотипів, пліток, обмов. У 1968 році у США зібралися колишні ветерани армії УНР і упорядкували та видали збірник документів і спогадів. Але досі ніхто в Україні не поширив цієї документальної книги. Здається, правди ніхто не хоче чути.
На початку 1990–х на місці бою поблизу залізничної станції Крути на Чернігівщині встановлено пам’ятний хрест. У 2006 р. за участю Президента Віктора Ющенка відкрито Меморіал пам’яті героїв Крут. У 2008 році меморіал доповнили музеєм, що розміщений у сімох вагонах. Цей заклад підпорядковано Музеєві збройних сил України. На казармах першої військової школи на Печерську, де навчалися учасники бою під Крутами, встановлено пам’ятну дошку.
Цього року 29 січня на Аскольдовій могилі буде освячено новий бронзовий хрест. Старий дерев’яний хрест, що стояв біля Миколаївської церкви на Аскольдовій могилі, буде передано до Музею української революції.
З Олексієм Колісником, відомим на Волині дослідником проблем державотворення, кандидатом психологічних наук, професором Східноєвропейського університету імені Лесі Українки, розмовляли за кілька місяців до початку другого українського Майдану, в серпні 2014-го. >>
Після Революції гідності мовна ситуація в Україні погіршилася, і це відбувається тому, що уряд не представляє українську ідентичність, підтримка української мови сприймається як зазіхання на людські права російськомовних. >>
Щонайменше дивними виглядають заяви так званих «одноразових» політологів чи експертів про те, що невелика пауза пішла на користь Арсенію Яценюку, і що вже невдовзі він зможе запалати «новою зіркою» на політичному небосхилі… >>
У біографії заслуженого лікаря України Володимира Карпука є період, коли він, як кажуть, ходив у політику: був народним депутатом України від блоку «Наша Україна» у Верховній Раді 5-го і 6-го скликань, деякий час працював заступником голови Волинської облдержадміністрації з гуманітарних питань. Тобто спробував владу на смак у різних її іпостасях. >>
Цьогорічне вшанування Героїв Крут чи не вперше винесло на загальнодержавний рівень аналітичне, а не емоційне, як досі, бачення подій відомого бою. Упродовж майже 100 років українська поезія оспівує трагізм загибелі «300 студентів» і шпетить тодішнє керівництво УНР за «зраду» — мовляв, відмовилися від війська, самі сиділи в Києві, а хлопчики гинули. >>
До кінця тижня у виставкових залах Центрального будинку художника Національної спілки художників України (вулиця Січових стрільців, 1-5 у столиці) триватиме сьома Всеукраїнська бієнале історичного жанру «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників». >>
