Що змушує мільйони людей з українською ідентичністю — в Україні й діаспорі — майже 100 літ поспіль 29 січня згадувати хлопців, загиблих на морозному полі поблизу залізничної станції Крути? Те, що серед них було чимало 18–річних? Але ж і в наш час саме таких юнаків мобілізують до війська. Те, що вони, як змальовують майстри красного слова, були «наївні, ненавчені, беззбройні»? Але ж насправді вони записалися добровольцями до куреня Січових Стрільців, отримали однострій і зброю, отримали початкову військову підготовку. Те, що «більше нікому було захищати Київ»? Але ж на всіх теренах України точилися бої, а частина військ була змушена захищати столицю зсередини, від більшовицького повстання на заводі «Арсенал». Директор Музею Української революції, відомий історик Олександр Кучерук переконаний, що знаковість Крутянського бою — в гідності його воїнів: «Над полоненими більшовики знущалися, а потім розстріляли. Відомо, що ніхто з них не просив пощади. Хлопці не понашивали собі червоні зірки і не обернулися воювати проти України. Тому вони стали зразком для наступних поколінь».