Конвеєр смерті

У січні 1937 року ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про незадовільне партійне керівництво Київського обкому ЦК(б)У та недоліки в роботі ЦК КП(б)У». Через три дні відбувся пленум Київського обкому, на який прибув секретар московського ЦК і водночас нарком шляхів сполучень і важкої промисловості СРСР Лазар Каганович, відомий як один з організаторів Голодомору 1932—1933 років. Тепер у СРСР запускали маховик «великого терору», і стартовим майданчиком «великий Сталін» (на зріст був 163 см) обрав саме Україну, де він вбачав сильну приховану опозицію своїй необмеженій владі. Лише 1937 року тут піддали арештам і розстрілам iз тавром «ворога народу» 159 573 наших співвітчизників.

Пленум обкому як початок ланцюгової реакції

Підготовку постанови ЦК ВКП(б), як і проведення пленуму Київського обкому КП(б)У контролював особисто Лазар Каганович — соратник Сталіна у війні з ним же вигаданим антирадянським рухом під назвою «троцькізм». Ця людина навіть свого рідного брата–міністра Михайла пустила під кулю і мала багаторічний досвід викорінення «українського буржуазного націоналізму».

Показовим є і такий факт. Перед початком засідання пленуму Київського обкому КП(б)У Каганович зустрічається з аспіранткою Київського інституту історії якоюсь Ніколаєнко, яка нібито написала листа самому Сталіну, і той дав доручення розібратися. Пильну молоду вчену було напередодні виключено з партії за систематичні наклепи — «вороги народу» ввижалися їй усюди, а київські комуністи проявили політичну короткозорість, вочевидь, посібники шкідників, тому й не реагували належним чином на доноси. Цілком імовірно, що Ніколаєнко була банальною «розробкою» каральних органів — приводом для стратегічних дій Кремля у нещадній війні проти «троцькістсько–зинов’євської зграї бандитів».

Відбулося й засідання політбюро ЦК КП(б)У під наглядом Кагановича, який у попередній рік очолював Центральну комісію партійних чисток. Політбюро ухвалює принизливу для себе постанову, яка означала санкцію на знищення вітчизняних кадрів у всіх сферах діяльності, у тому числі й самих партійних функціонерів. «Політбюро ЦК КП(б)У, — йшлося в документі, — вважає повністю вірною постанову ЦК ВКП(б) від 13 січня 1937 р. як щодо першого секретаря Київського обкому КП(б)У т. Постишева, так і щодо відповідальності політбюро ЦК КП(б)У i першого секретаря ЦК КП(б)У тов. Косіора за засміченість троцькістськими елементами апарату ЦК КП(б)У, апарату Київського обкому КП(б)У й низки інших обкомів КП(б)У, а також засміченість науково–культурних організацій України. Тт.. Косіор i Постишев завдяки відсутності пильності та слабкої уваги справі підбору партійних кадрів не вжили заходів проти засміченості апарату ЦК КП(б)У, апаратів обкомів партії й працівників культурно–наукових установ України».

Кремль громив Косіора й Постишева головним чином за ідеологічні промахи в кадровій політиці та слабкий наступ на фронті боротьби з ненависними троцькістами, які нібито просочилися на всі поверхи партійно–радянської вертикалі й готують неймовірні диверсії й терористичні акти. Досвід Сталіна згодився через багато десятиліть і на міжнародній арені: спочатку ідеологи оголошують певну країну належною до «вісі зла», а згодом знищують її військовим вторгненням. І все — заради боротьби з тим–таки тероризмом.

Після того преломного засідання політбюро Косіора й Постишева не врятувало навіть знищення ними Всеукраїнської асоціації марксистсько–ленінських інститутів, що діяла під безпосереднім керівництвом ЦК КП(б)У, була пропагандистським центром більшовизму і випускала журнал «Під марксистсько–ленінським прапором», але в потрібний момент виявилася наскрізь пройнятою антипартійними настроями і взагалі розплідником безідейності та «печерного націоналізму».

«Той пленум Київського обкому став початком ланцюгової реакції, яка поширилася по всій Україні, — зазначає у своїй книзі «Червона акула» вінницький дослідник А. Малигін. — У Вінниці, зокрема, два дні тривали збори обласного і міського партактиву з порядком денним «Про помилки Київської організації».

Усі довкола — приховані шкідники

Менш ніж за два місяці у Москві відбувається сумнозвісний лютнево–березневий пленум ЦК ВКП(б). На ньому, до речі, Сталін багатозначно згадує про київську аспірантку Ніколаєнко як мужню «маленьку» людину, котра упродовж року подавала сигнали про негаразди в партійних органах Києва, викривала засилля троцькістських шкідників, але «...тільки втручання Центрального Комітету партії допомогло розплутати цей заплутаний клубок». Хто взявся розплутувати «заплутаний клубок» — вам уже відомо.

Маховик сталінських репресій отримав новий імпульс із доповіді Сталіна «Про хиби партійної роботи і заходи ліквідації троцькістських та інших дворушників» на згадуваному пленумі. Охарактеризувавши суспільно–політичну ситуацію в СРСР як тривожну (про що багато відповідальних товаришів підступно замовчують) перед троцькістською загрозою та можливою навалою німецько–польсько–французько–японських шпигунів, генсек сформулював 12 пунктів тотального виявлення і боротьби проти «ворогів народу». Основоположним у всезагальному «полюванні на відьом» був сьомий пункт, який гласив: «Необходимо разбить и отбросить прочь гнилую теорию о том, что с каждым нашим продвижением вперед классовая борьба у нас должна будто бы все более и более затухать, что по мере наших успехов классовый враг становится будто бы все более ручным...». Далі Сталін роз’яснює тим керівним товаришам, які недоосмислили важливості історичного періоду, що небхідно відкинути й іншу, звісно, гнилу теорію, про те, що не може бути шкідником той, хто не завжди чинить шкідництво, а iнколи показує успіхи у своїй роботі. Тобто потенційно всі довкола — приховані шкідники. «Те, що тебе досі не посадили — не твоя заслуга, — зле жартували слідчі НКВС на адресу будь–якого громадянина, — а наше недопрацювання».

Як кати «ворогами народу» ставали

Тим часом 25—30 січня 1937 року, після самоспопеляючого засідання політбюро ЦК КП(б)У та пленуму Київського обкому, Надзвичайний XIV Всеукраїнський з’їзд Рад схвалив нову Конституцію УРСР — з повним спектром прав і свобод громадян.

Проте задекларовані права й свободи гарантували тільки на папері. На ділі уже в березні усунено з посади першого секретаря ЦК КП(б)У Косіора і на його місце призначено Менделя Хатаєвича. До слова, Косіора і Постишева через рік було арештовано й розстріляно без зайвої мороки. Чистки Хатаєвича за підтримки Кагановича виглядали так: замінено всіх завідувачів відділами ЦК вихідцями з Донбасу, майже всіх других секретарів обкомів заарештовано за звинуваченням у троцькізмі та українському буржуазному націоналізмі — як підготовчий крок для репресій усіх перших секретарів обкомів у серпні 37–го. Як же, не розгледіли «ворогів народу» у себе під боком. У сильце Кагановича потрапив і сам Мендель Хатаєвич, після його оперативної зачистки «зачистили» і його самого — восени 37–го розстрiляли.

Після розстрілу групи військовиків (маршал Тухачевський та ін.) та ліквідації генеральним прокурором СРСР Вишенським прокурорського нагляду за слідством, що дозволило тортури при допиті «ворогів народу», політбюро ЦК КП(б)У приймає рішення про створення у липні 37–го обласних «трійок» у складі першого секретаря обкому партії, начальника обласного управління НКВС, облпрокурора. Ці позасудові органи заочно виносили смертні вироки тисячам безневинних людей. Конвеєр смерті забезпечували 45 міжрайонних чекістських груп, створених з особливо відданих і «перевірених» комуністів.

У серпні нарком внутрішніх справ України Ізраїль Леплевський повідомляє Сталіна про оперативне викриття «антирадянської націоналістичної організації», очолюваної головою Раднаркому УРСР Любченком, тим самим, який на відомому пленумі ЦК ВКП(б) співав осанни Сталіну та розвінчував кричущі недоліки в кадровій роботі київського ЦК. До речі, Панас Любченко не дав себе заарештувати — застрелив дружину і застрелився сам до приїзду «чорного ворона». Недовго насолоджувався плодами своїх «подвигів» і Леплевський, який 1937 року тричі просив Москву збільшити ліміти для репресій і «виконав план» на 300 відсотків. Наступного року його також «викрили» і розстріляли в Москві.

Держава, здається, «поїхала» на темі боротьби проти всюдисущих троцькістів та інших ворожих елементів. Дійшло до того, що вже бюро Тілігуло–Березанського райкому просить Одеський обком КП(б)У надати право головам сільрад арештовувати підозрілих... А доповідь секретаря ЦК ВКП(б) Мікояна до 20–річчя ВЧК—ГПУ—НКВС називали досить промовисто й суворо: «Кожен громадянин — співробітник НКВС».

* * *

Минуло 75 років iз часу проведення того страшного засідання політбюро ЦК КП(б)У та пленуму Київського обкому, що дали старт масовим політичним репресіям. За різними даними, сталінські жорна перемололи десятки мільйонів людських доль. Лише в 30–х роках минулого століття, за даними Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого», репресій зазнали понад 5 мільйонів осіб в Україні. І кожне покоління має відкривати для себе ці жахливі сторінки історії, щоб винести з трагічних подій правильні уроки. Головний же з них, як на мене, такий: ми давно наздогнали б і випередили не тільки Америку, коли б не чорна смуга «культу особи Сталіна», яка тривала з 1924–го по 1953 роки. Але про ту смугу слід якомога більше знати, щоб унеможливити її повторення у будь–яких дозах і видах. За часів президентства В. Ющенка було видано відповідний Указ щодо вшанування жертв політичних репресій i заходи просвітницького характеру, з яких встигли виконати небагато. На жаль. Невже історія, як казали древні філософи, вчить тому, що нічому не вчить?

Олександр МИХАЙЛЮТА,
публіцист