Важко сказати, для чого пишуться такі тексти. У будь–якому разі публіцистові Михайлу Бриниху, який у своєму новому романі «Хліб із хрящами» заграє з темою канібалізму під час Голодомору, закинути постмодерну грайливість завжди було складно. Адже чистий постмодернізм — як чистий наркотик, сидіти на ньому можна все життя, бо навіть експлуатуючи сакральну тематику, він не переслідує жодної мети, окрім ігрової. Натомість усі літературні тексти Бриниха принципово не ігрові, бо відображають ідейну зацікавленість автора — чи то шахами, як у давньому романі «Шахмати для дибілів», а чи дез–металом, як у новітньому «Хлібі із хрящами». Інша річ, що у випадку останнього з них любов до музики губиться у м’ясному фарші пекельного краєзнавства, а голод 1932—33 років уперше в історії української літератури інтерпретується в жанрі зомбі–треш чтива.